Розпад Київської Русі — Вікіпедія

Розпад Київської Русі — процес феодального роздроблення Київської Русі на удільні князівства, який почався в XI ст. і тривав до XIV ст., коли землі Русі почали консолідуватись навколо нових політичних центрів.

Причини та передумови[ред. | ред. код]

Доктор історичних наук Олександр Назаренко головними причинами розпаду Русі називає династичні обставини колективного сюзеренітету. Видається спрощенням ототожнювати кінець єдиновладдя в Київській Русі після смерті Ярослава Мудрого (1054) з початком розпаду.^[1] Трохи більше виправданий погляд на перші стійкі уділи-вотчини князів-ізгоїв XI ст., тобто князів, які випадали із системи братського співволодіння, — полоцьких Ізяславичів і південноволинських (згодом — галицьких) Ростиславичів — як на своєрідних передвісників удільної роздробленості Русі.^[2] І все ж за своєю сутністю такі «ізгойські» уділи-вотчини про початок розпаду у власному розумінні ще не свідчать, оскільки де-юре, за династичними поняттями того часу, вони перебували під верховною владою київських князів. Отже, попри династичну основу і династичну зовнішню форму, роздробленість Русі за природою цілком династичною не була.

Історія[ред. | ред. код]

Русь за Ярославичів. Початок розпаду[ред. | ред. код]

Згідно із заповітом Ярослава Мудрого, Русь була поділена між його синами, племінниками й онуками. Троє старших синів отримали більші уділи:

• найстарший син Ізяслав отримав Київ, Новгород, Древлянську й Турівську землі;
• другий Святослав — Чернігів із Сіверською землею;
• Всеволод — Переяслав з Ростово-Суздальською землею.

Двом меншим синам відійшли менші уділи:

• Ігорю — Волинська земля;
• В'ячеслав — Смоленськ.

У Полоцьку ще з початку XI ст. князював Всеслав Брячиславич. Внук Ярослава Мудрого Ростислав Володимирович мав отримати Галицьку землю, однак, чи дійсно він її отримав, серед істориків точаться суперечки.^[a]

Старшим князем Русі, згідно із заповітом, був Ізяслав Ярославович. Ярослав Мудрий, навчений власним гірким досвідом боротьби за київський стіл, намагався убезпечити від цього своїх дітей. Він закликав їх жити в мирі й злагоді й коритися волі Ізяслава як старійшого. Втім, для спільного управління країною троє старших Ярославичів (Ізяслав, Святослав і Всеволод) утворили тріумвірат і упродовж 15 років разом вирішували найважливіші справи.

Міжусобиці почалися коли полоцький князь Всеслав Брячиславич у 1065—1066 здійснив два грабіжницькі походи на володіння дядьків, у відповідь Ярославичі у 1067 пішли походом на Полоцьк, перемогли Всеслава і ув'язнили його у Києві. Однак, вже наступного 1068 р. тріумвірат зазнав поразки від половців на р. Альті, після чого у Києві піднялось народне повстання учасники якого посадили на княжіння Всеслава. Ізяслав Ярославич був змушений втікати в Польщу за військовою допомогою і в 1069 повернув собі Київ.

Тріумвірат остаточно розпався у 1073, коли Святослав і Всеволод знову вигнали Ізяслава з Києва, перший сів у столиці, а другий — в Чернігові. 1076 року Святослав помер, й Ізяслав вернувся до Києва, однак вже в 1078 р. він загинув у битві на Нежатій Ниві, і престол перейшов до Всеволода (1078—1093), після якого у Києві сидів Святополк Ізяславич (1093—1116).

За їхнього правління процес розпаду Київської Русі продовжився. 1084 року в Підкарпатській землі вокняжились брати Ростиславичі — Рюрик, Володар і Василько. Спроби великого князя київського прогнати їх звідти зазнали невдачі. У 1094 році за підтримки половців Чернігівське князівство здобув Олег Святославич. Святополк та Володимир Мономах хотіли схилити Олега на свій бік у боротьбі проти половців, та той відмовився. Олег був звинувачений у зраді, проти нього розпочалася війна, у якій йому вдалось відстояти свою отчину. На Любецькому з'їзді у 1097 р., який був покликаний припинити князівські усобиці та почати спільну боротьбу з половцями було погоджено «кожен хай держить отчину свою!». Цим розпочався процес закріплення руських земель за окремими династіями: в Перемишльському і Теребовлянському князівствах залишились Ростиславичі, Чернігівське та Муромське князівства були закріплені за Святославичами, а Волинь у руках Давида Ігоровича. Святополк правив у Київській землі, до якої входили також Турово-Пінщина, Дреговицька земля і Погорина та в Новгороді, а Володимир Мономах закріпився у Переяславській, Смоленській та Ростово-Суздальській землях.

Спроби об'єднання[ред. | ред. код]

Процес розпаду Київської Русі на удільні князівства вдалось на деякий час зупинити Великим князям Київським Володимиру Мономаху (1113—1125) та його сину Мстиславу Великому (1125—1132). У 1113 році, після повстання киян Володимир став великим князем. Йому вдалось зосередити у своїх руках владу на 3/4 території Київської Русі. Крім великої київської землі під його владою перебували Переяславське, Смоленське і Ростово-Суздальське князівства. У Новгородському князівстві сидів старший син Мономаха, Мстислав. Чернігово-Сіверські Святославичі, Галицькі Ростиславичі та Полоцькі князі визнавали верховну владу Володимира та підкорялись йому.

Ще більших успіхів вдалось досягти Мстиславу Володимировичу. У 1127 р. після усобиці між потомками Святослава Ярославича, йому вдалось закріпитись у Курському князівстві де Мстислав посадив свого старшого сина, Ізяслава. У 1127—1129 рр. Мстислав здійснив 2 походи на Полоцьке князівство внаслідок яких місцеві князі Всеславичі були вигнані з батьківських столів і відправлені на заслання у Візантію.

Остаточний розпад[ред. | ред. код]

Остаточно тенденція до роздробленості взяла гору на середину 12 ст., У 1130—70-х рр. в результаті боротьби за київський стіл між волинсько-смоленськими Мстиславичами, владимиро-суздальськими молодшими Мономашичами (Юрієм Долгоруким та його нащадками) і чернігівськими Ольговичами з усією визначеністю проявився політичний поліцентризм Русі, який аж ніяк не був лінійним.

З вокняжінням Юрія Долгорукого в Ростові на початку XII ст. бере початок відокремлення Ростово-Суздальської землі, де стали княжити його нащадки. 1127 роком можна датувати остаточне відокремлення Чернігіво-Сіверської землі. У цьому році відбувся поділ володінь нащадків Святослава Ярославича, закріплених за ними Любецьким з'їздом, на Чернігівське князівство, що дісталася синам Давида і Олега Святославичів (з 1167 року, після припинення гілки Давидовичів, в ньому княжили тільки Ольговичі) і Муромське, де став правити їх дядько Ярослав Святославич. Пізніше Муромське князівство розділилося на два — Муромське і Рязанське під управлінням різних гілок нащадків Ярослава: нащадки Святослава Ярославича княжили в Муромській землі, його брата Ростислава — в Рязанскій. Смоленська земля закріпилася за нащадками Ростислава Мстиславича, онука Володимира Мономаха, котрий княжив у Смоленську з 20-х рр. XII в. У Волинському князівстві стали правити нащадки іншого онука Мономаха — Ізяслава Мстиславича. У другій половині XII в. за внуко князя Святополка Ізяславича закріплюється Турово-Пінське князівтво^[3].

Князі Волинської (Ізяслав Мстиславич та його нащадки), Смоленської (гніздо Ростислава Мстиславича — Ростиславичі Смоленські), Владимиро-Суздальської і Чернігівської земель розглядали Київську землю (в якій у силу традиційного погляду на Київ як на загальноруський стіл власна династія не утворилася) як предмет політичних домагань. У той же час князі земель Галицької (за правління там Ростиславичів Галицьких, до зламу XII—XIII ст.) і Полоцької були політично цілком незалежними, але таких домагань ніколи не виявляли. У Новгороді Великому, куди раніше призначали князя з Києва, у 1-й пол. XII ст. сформувалася загальновизнана «вільність у князях», яка давала можливість запрошувати сюди князів з різних гілок Рюриковичів. Турово-Пінська, Муромо-Рязанська і Городенська землі, маючи власні князівські династії, але не маючи достатніх військ. ресурсів, були змушені залежати від потужніших сусідів. Переяславську землю слід розглядати радше як владимиро-суздальський ексклав у Середньому Подніпров'ї.

Наслідки розпаду[ред. | ред. код]

За А. Горским: внаслідок розпаду на Русі виникло тринадцять державних утворень, які називались землями. За дев'ятьма з них закріпилась певна князівська династія, а чотири — Київська, Переяславська, Новгородська землі і Псковська волость були «загальноруськими столами», у яких жодна династія остаточно не утвердилась^[4]. За В. Кучкіном напередодні Батиєвої навали на Русі було 19 великих князівств-земель, а разом з дрібними уділами їх було 25^[5].

Роздробленість призвела до зниження оборонного потенціалу руських князівств, що збіглося за часом з несприятливою зовнішньополітичною ситуацією. До початку XIII століття крім половецької загрози (яка знижувалася, оскільки після 1185 року половці не робили вторгнень на Русь поза рамками князівських міжусобиць) Русь зіткнулася з агресією з двох інших напрямків. З'явилися вороги на північному заході: католицькі німецькі Ордени та литовські племена, у яких почався розклад родоплемінного ладу, загрожували Полоцьку, Пскову, Новгороду і Смоленську. У внутрішні справи Галицького князівства часто втручалася Угорщина. У 1237—1240 роках відбулося монголо-татарська навала на Русь, після якої руські землі (за винятком полоцької та турово-пінської) потрапили під владу Золотої Орди.

Явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. З одного боку, воно зумовило втрату державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, з другого — стало підґрунтям формування великого землеволодіння, прогресу у сільському господарстві, піднесення міст, значного зростання чисельності населення, розвитку східнослов'янської культури.

Див. також[ред. | ред. код]

• Список руських князівств
• Галицько-Волинське князівство
• Монгольська навала на Русь

Зауваження[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

• Горский А. А. Русские земли в XIII—XIV веках: пу-ти политического развития. М., 1996
• Котляр Н. Ф. Удельная раздробленность Руси / НАН Украины. Институт истории Украины. — К.: Институт истории Украины, 2013. — 270 с
• Котляр М. Ф. Як і чому настала удільна роздробленість на Русі (XII-XIII ст.) / М. Ф. Котляр ; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. - К. : [Ін-т історії НАН України], 1998. - 106 с. - (Історичні зошити). - 100 экз. - ISBN 966-02-0110-9
• Назаренко О. В. Удільна роздробленість [Архівовано 30 жовтня 2013 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 208. — ISBN 978-966-00-1359-9.