French
DeutschРозпад Російської імперії — Вікіпедія
| Розпад Російської імперії | |
| Країна |  Російська імперія |
|---|---|
| Місце розташування | Євразія |
| Наступник | розпад СРСР |
| Дата й час | 20 століття |
| Час/дата початку | 1917 |
| Час/дата закінчення | 1922 |
| Персонаж твору | Крах імперії |
| Безпосередньою причиною є | Лютнева революція |
 | |
 | |
 Розпад Російської імперії у Вікісховищі | |
Координати: 60° пн. ш. 100° сх. д. / 60° пн. ш. 100° сх. д.
Розпад Російської імперії — процеси системної дезінтеграції, що відбувалися в економіці, соціальній структурі, громадській і політичній сферах Російської імперії, що призвели до припинення існування Російської імперії. 1 вересня 1917 року, з проголошенням Російської республіки, Російська імперія перестала існувати. Лютнева революція 1917 призвела до помітного посилення відцентрових сил та національно-визвольних рухів, польського, українського, фінського та багатьох інших. Після Жовтневого перевороту 1917 року було проголошено, зокрема, незалежність Фінляндії, України та ряду інших країн. Спроби комуністів-більшовиків повернути контроль над національними державами (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Україна та інші), провалилися в ході Весняного наступу 1918 імперської армії Німеччини. Повстання Чехословацького корпусу влітку 1918 стає каталізатором подальшого розпаду, викликавши утворення непідконтрольних Москві урядів на пост-російській території. У ході війни на пост-російському імперському просторі (1917–1923) комуністи-більшовики окупували більшу частину території колишньої Російської імперії. Це призвело до утворення СРСР 30 грудня 1922 шляхом об'єднання Російської ФСР, Української РСР, Білоруськорї РСР та Закавказької СФРС, хоча національно-визвольні рухи тривають до сучасного часу.
Причини розпаду[ред. | ред. код]
Національні та культурні протиріччя[ред. | ред. код]
Величезна територія імперії та значні культурні відмінності народів, що її населяли, створювали серйозні протиріччя міжнаціональних відносин між народами, що населяли Російську імперію. Ці протиріччя визначались, найперше, між центром імперії, який спирався на московитів, та західними народами Російської імперії — поляків, фінів, українців, литовців, остзейських німців, — які культурно були більш наближені до європейської культури і частково зберегли її традиції. Це істотно відрізняло західноєвропейські імперії, які розширювалися на території, більш відсталі за метрополії, від Російської імперії, яка при розширенні на Захід встановлювала панування над народами, що були більш цивілізованими, ніж сама Московщина. Як наслідок, західні народи Російської імперії і, насамперед, поляки всіляко опирались російському пануванню. Австрійський історик української та російської тематики Андреас Каппелер зазначав з цього приводу, що «Польський національний рух уперше і найвідчутніше похитнув Російську імперію. Він став в опозицію не лише до уряду, а й до більшої частини російського суспільства і вплинув на литовців, білорусів та українців, які століттями залежали від польської знаті й перебували під впливом польської культури. Поляки також відіграли головну роль під час кризи Радянської імперії наприкінці XX століття».
Устремління поляків на об'єднання інших поневолених Російською імперією європейських народів отримав назву прометеїзм.
Культурні протиріччя між центром імперії, колишньою деспотичною Московією, та західними народами імперії з іронією охарактеризував Тарас Шевченко: «Од молдованина до фіна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!»[1].
Наслідком цих протиріч стали великі повстання, що відбулись на західних теренах Російської імперії: національно-визвольне Листопадове повстання 1830—1831 рр. поляків і литовців, яке поширилося на землі Правобережної України та Білорусі, Повстання великопольське 1848 р., що було частиною загальнопольського плану народного повстання в рамках Весни народів та Січневе повстання 1863 р., в якому разом з поляками взяли участь литовці, білоруси й українці. Ці повстання вибухнули на хвилі європейських революційних і національних рухів.
Дезінтеграція соціальних структур[ред. | ред. код]
Наявність значних культурних відмінностей народів, що населяли Російську імперію спричинило утворення жорстко централізованої системи управління імперією. З цього приводу російський теоретик марксизму і філософ Георгій Плеханов зауважував, що «повне підпорядкування особистості інтересам держави не було викликано якимись особливими властивостями російського народного духу. Воно було вимушеним наслідком тих умов, при яких довелося вести боротьбу за існування російським людям… Раз виникнувши, цей наслідок сам став причиною, що сильно уповільнює подальший економічний і культурний прогрес Великоросії»[2].
Як наслідок, консервація правлячого класу та відсутність вертикальної соціальної мобільності стали одними з причин зменшення ефективності управління державою.
Дезінтеграція економіки[ред. | ред. код]
Починаючи з середини 1890-х років і до початку Першої світової війни переважно аграрна та технічно відстала Російська імперія пережила технічну революцію, що призвело до стрімкого зростання темпів приросту в окремих секторах промислового виробництва. Тим, не менше, зважаючи на низьку базу, рівень розвитку промисловості істотно відставав від передових промислових країн світу і становив 5,3 % при тому, що доля населення Російської імперії становила 10,2 %. Таким чином, Російська імперія, не зважаючи на успіхи в розвитку промислового сектора, лишалась відсталою бідною аграрною країною, в якій ВВП на душу населення був у 3.5 рази нижче, ніж в США, в 3.3 рази нижче, ніж в Англії, в 1.7 рази нижче, ніж в Італії.
У Першу світову війну Росія увійшла однією найбіднішою країною серед учасників війни і однією з найбідніших країн Європи. Участь у війні лише поглибила проблеми економіки імперії: було мобілізовано значну частину активного селянського населення та відбулась мілітаризація промисловості. Це призвело до зменшення виробництва сільськогосподарської продукції та її продажу, оскільки мілітаризована промисловість зменшила виробництво товарів, необхідних селянам, що, загалом, негативно вплинуло на обсяги торгівлі у державі та доступність обігових коштів. Як наслідок, виникли проблеми із забезпеченням продовольством діючої армії та промислових центрів, що сприяло посиленню соціальної кризи.
Дезінтеграція політичної системи[ред. | ред. код]
Величезна територія імперії та значні культурні відмінності народів, що її населяли, поступово призвели до зменшення ефективності централізованого управління та його поступового виродження.
Історичний контекст[ред. | ред. код]
Перша світова війна[ред. | ред. код]
У 1914 році Російська імперія вступила в Першу світову війну на боці Антанти проти держав Троїстого союзу. У 1915 році Німеччина окупувала безпосередньо прилеглі до свого кордону території Російської імперії (в основному сучасна Польща і Литва). Мілітаризація життя загалом та на територіях ведення бойових зокрема сприяло посиленню економічної та соціальної кризи.
Лютнева революція 1917 року[ред. | ред. код]
Лютнева революція 1917 року призвела до помітного посилення процесів національної ідентифікації окремих народів, що населяли Російську імперію, насамперед польського, українського і фінського, які сприймалися як прояви сепаратизму.
Жовтневий переворот[ред. | ред. код]
Після Жовтневого перевороту 1917 року стався новий потужний сплеск національних рухів і була проголошена, зокрема, незалежність Фінляндії. Повстання Чехословацького корпусу влітку 1918 року стало каталізатором подальшого розпаду, викликавши утворення непідконтрольних Москві урядів вже на території самої Росії. Тим не менше, силою зброї та масових репресій більшовики змогли відновили контроль над більшою частиною території колишньої Російської імперії.
Розпад Австро-Угорської та Османської імперій[ред. | ред. код]
Одночасно з розпадом Російської імперії в 1918 році відбувся розпад Австро-Угорської імперії, однієї з наймогутніших імперій Європи. Як і в Російській імперії, розпад був викликаний Першою світовою війною та загостренням національних суперечок між національними меншинами імперії. Внаслідок розпаду утворилися такі нові держави, як Польща, Чехословаччина, Австрія та Угорщина. Інша територія імперії була розподілена між Італією, Румунією та Югославією.
Одночасно з розпадом Російської імперії також відбувався розпад Османської імперії, що тривав з 1908 (Молодотурецької революції) і до 1922 (Розділ Османської імперії). Причини розпаду були ті ж самі: Перша світова війна та загостренням національних суперечок між національними меншинами імперії.
Розпад та відновлення незалежності держав[ред. | ред. код]
1915 рік[ред. | ред. код]
Польща[ред. | ред. код]
див також Польща
Королівство Польське (1815—1916) було утворене в результаті в результаті розподілу Варшавського герцогства між Королівством Пруссія, Австрійською імперією і Росією на Віденському конгресі 1814-1815.
В ході Великого відступу (1915) московитів під тиском наступу німецької та австро-угорської армій навесні-влітку 1915 Королівство Польське було зайняте німецько-австрійськими військами. У серпні 1916 року Німеччина і Австро-Угорщина досягли угоди про створення на території підконтрольної держави Королівства Польського (1916—1918). 5 листопада 1916 призначений німецьким імператором варшавський генерал-губернатор Г. Беселер і призначений австро-угорським імператором люблінський генерал-губернатор К. Кук оголосили від імені своїх монархів маніфест про створення Королівства Польського (1916—1918) . 8 листопада 1916 Беселер закликав поляків вступати до польського вермахту, а в грудні 1916 був утворений новий, підконтрольний Німеччині орган влади - Тимчасова державна рада Польщі (1916).
12 (25) грудня 1916 Микола II, для підняття морального духу московської армії, яка відступала, та припинити чутки про його наміри укласти сепаратний мир з Німеччиною видав наказ від імені Верховного головнокомандувача до військ, в якому були такі слова: «Час для наступу миру ще не настав… Росія ще не виконала завдання, поставлені перед нею війною… відновлення вільної Польщі…». Заява про вільну Польщу від московського царя було зроблено вперше.
16 (29) березня 1917 року Тимчасовий уряд Росії визнав право Польщі на незалежність за умови «вільного військового союзу» з Росією, тобто, зробив спробу повернути Польщу як маріонеткову державу під свій контроль. Цьому визнанню сприяли створені у Росії ще в 1914 році структури Польської військової організації (в червні того ж року в Петрограді пройшов з'їзд Союзу військових поляків в Росії).
В серпні 1917 лідерами ряду польських партій був заснований Польський національний комітет (ПНК), метою якого було створення незалежної польської держави. ПНК отримав дипломатичну підтримку Третьої Французької Республіки, Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, Королівства Італія (1861—1946) та США. З рубежу 1917-1918 років можна говорити про визнання міжнародним співтовариством права на відродження незалежної Польської держави.
12 вересня 1917 року почались реформи державного управління в Королівстві Польському. 27 жовтня 1917 року була створена Рада Регентства, яка тимчасово здійснювала повноваження польського монарха, 3 березня 1918 року між а ( Російською Совєцкьою Республікою і Центральними державами був укладений сепаратний мирний договір, за яким польські землі, виводилися з-під московитської окупації. 9 квітня 1918 року були проведені вибори в законодавчий орган королівства — Державну Раду (Польське Королівство 1918). 29 серпня 1918 Рада народних комісарів РСФРР анулювала договори Російської імперії про розподіл Польщі, остаточно оформивши незалежність Польщі від Росії, як політично, так і юридично.
березень 1917 - жовтень 1917[ред. | ред. код]
Після Лютневої революція в Російській імперії 4 березня 1917 Тимчасовий уряд прийняв указ про усунення всіх губернаторів і віце-губернаторів від займаних посад. В губерніях, где було земство, губернатори замінялися головами губернських земських управ. Де земств не було, керівництва не було встановлене, що паралізувало систему місцевого управління. 16 березня 1917 р.Тимчасовий уряд визнав незалежність Польщі (де-факто неконтрольованої з початку німецької окупації в 1915 р.) за умови укладення з Росією «вільного військового союзу».
Фінляндія[ред. | ред. код]
див також Велике князівство Фінляндське, Фінська Соціалістична Робітнича Республіка, Проголошення незалежності Фінляндії, Фінляндія
Зречення Миколи II від престолу 2 березня 1917 року автоматично розірвало персональну унію з Великим князівством Фінляндським. 20 (7) березня 1917 Тимчасовий уряд видав Акт про затвердження Конституції Великого Князівства Фінляндського, який стверджував повернення Фінляндії всіх прав часів автономії і скасовував всі обмеження періоду московізації Фінляндії.
26 (13) березня 1917 на зміну русифікованому Сенату Михайла Боровітінова утворено новий — фінський коаліційний Сенат Оскари Токоя. Головою фінського Сенату лишався російський генерал-губернатор Фінляндії. Тимчасовий уряд 31 березня призначив на цю посаду Михайла Стаховича.
У розпал липневої кризи 1917 парламент Фінляндії проголосив незалежність Великого князівства Фінляндського від Росії у внутрішніх справах і обмежив компетенцію Тимчасового уряду питаннями військової і зовнішньої політики. 18 (5) липня, коли ще був не зрозумілий результат повстання більшовиків в Петрограді, парламент Фінляндії схвалив соціал-демократичний проект про перебирання верховної влади, але цей закон був відхилений Тимчасовим урядом Росії, парламент Фінляндії розпущений, а його будівля була захоплена московитськими військами.
8 вересня був сформований останній фінський Сенат, який мав над собою російський контроль — Сенат Сетяля. 17 (4) вересня 1917 був призначений останній генерал-губернатор Фінляндії — Микола Некрасов.
15 листопада 1917 року було ухвалене остаточне рішення — Парламент Фінляндії проголосив себе вищою державною владою. Ця можливість була передбачена в законі про престолонаслідування, параграфом 38, прийнятим під час шведського правління, що зберіг силу при московських імператорах: при відсутності претендентів на престол протягом півроку парламент мав право сам вирішити це питання. Після цього рішення Уряд Сетяля подав у відставку. 27 листопада 1917 року зібрався Сенат нового складу під головуванням Пера Евінд Свінхувуд.
Країни Балтії[ред. | ред. код]
До лютого 1917 року вся Литва і частина Латвії були звільнені від московського панування німецькими військами, Естонія і частина Латвії залишалися під контролем московського уряду.
Естонія[ред. | ред. код]
див також Комуна трудового народу Естонії, Естонська Республіка (1918—1940), Естонія
16 березня 1917 була обрана Ревельська Рада робітничих і солдатських депутатів. Одночасно комісаром Тимчасового уряду в Естляндській губернії було призначено колишнього ревельського міського голову Яана Поска.
22 березня в Ревелі організовано Талліннський естонський союз, який зажадав від Тимчасового уряду приєднання до Естляндської губернії північних повітів Ліфляндії і введення автономії. 26 березня в Петрограді відбулася 40-тисячна демонстрація на підтримку автономії. 30 березня Тимчасовий уряд видав постанову «Про тимчасове влаштування адміністративного управління і місцевого самоврядування Естляндської губернії», відповідно до якого до складу Естляндськой губернії були включені північні повіти Ліфляндської губернії з естонським населенням (Юр'ївський, Перновський, Феллінський, Верроський і Езельський повіти, а також населені естонцями волості Валкського повіту; точна нова межа між Естляндською і Ліфляндською губерніями так і не була встановлена) і створювався дорадчий орган при губернському комісарові — Тимчасова земська рада Естляндської губернії, яка стала першими Всеестонськими зборами народних представників. Земська рада обиралася повітовими земськими радами та міськими думами. У губернську земську раду було обрано 62 депутати, перше засідання відбулося 14 липня 1917 року в Ревелі, головою Ради обрано Артура Вальнера.
З квітня 1917 року в російській армії стали створюватися естонські національні військові частини, їхній оргкомітет сформовано 20 квітня.
31 травня в Ревелі відбувся I Естонський церковний з'їзд, на якому було ухвалено рішення утворити самостійну Естонську євангелічно-лютеранську церкву.
3-4 липня в Ревелі на I-му Естонському національному конгресі було висунуто вимогу про перетворення Естляндії в автономний округ Російської демократичної федеративної республіки. Однак провідні політичні сили Росії не підтримали ідею федералізації країни, а Тимчасовий уряд відклав рішення національного питання до скликання Установчих зборів.
23-27 липня Ревельска Рада робітничих і солдатських депутатів організувала і провела I з'їзд Рад Естляндськой губернії, на якому обрано Виконавчий комітет Рад робітничих і солдатських депутатів Естляндськой губернії (Всеестляндскій виконком Рад).
Під час операції «Альбіон» 29 вересня (11 жовтня) — 20 жовтня (2 листопада) 1917 рік німецький флот зайшов у Ризьку затокау і зайняв острови архіпелагу Моонзунд.
18 лютого 1918 року німецькі війська почали наступ в Естонії. 19 лютого 1918 року Земська рада сформувала підпільний Комітет порятунку Естонії під головуванням Костянтина Пятса. 24 лютого Виконком Рад Естляндії і Ревельська Рада робітничих і солдатських депутатів покинули місто Ревель. Цього ж дня Комітет порятунку Естонії опублікував «Маніфест до всіх народів Естонії», який оголошував Естонію незалежною демократичною республікою, нейтральною відносно російсько-німецького конфлікту. У той же день Костянтина Пятса обрано головою Тимчасового уряду Естонії.
25 лютого 1918 року в Ревель увійшли німецькі війська, а до 4 березня всі естонські землі були звільнені німецькими військами від влади росії і включені в Область Верховного командування всіма німецькими збройними силами на Сході (Ober Ost). Німецька влада не визнала незалежності Естонії і встановила в краї військово-окупаційний режим, при якому на ключові адміністративні посади призначалися офіцери німецької армії або остзейські німці.
Латвія[ред. | ред. код]
див також війна за незалежність Латвії, Латвійська Соціалістична Радянська Республіка, Латвія
У вересні 1917 року в зайнятій німецькими військами Ризі латиські політичні партії сформували коаліцію — Демократичний блок.
У лютому 1918 року територію Латвії зайняли німецькі війська та ліквідували Республіку Ісколата.
8 березня 1918 року Курляндським ландесратом було проголошено про створення незалежного Курляндського герцогства. 15 березня Вільгельм II підписав акт про його визнання самостійною державою.
12 квітня в Ризі, на об'єднаному ландесраті Ліфляндії, Естляндії, м. Рига і о. Езель було оголошено про створення Балтійського герцогства, до складу якого увійшло і Курляндске герцогство, і про встановлення персональної унії Балтійського герцогства з Пруссією. Передбачалося, що формальним главою герцогства стане Адольф Фрідріх Мекленбург-Шверінський, з метою подальшого приєднання країн Балтії до федеративної Німецької імперії.
26 січня 1921 країни-переможці в Першій світовій війні (Антанта) офіційно визнали незалежність Латвійської Республіки.
22 вересня 1921 Латвія і дві інші прибалтійські країни були визнані Лігою Націй.
Литва[ред. | ред. код]
див також Литовське королівство (1918), Литовська радянська республіка, Литва
У вересні 1917 року Литва була звільнена від московського панування німецькою армією. 18-22 вересня 1917 року з дозволу німецької влади була проведена Вільнюська конференція, яка обрала Раду Литви. 11 грудня Рада Литви прийняла декларацію про незалежність і «вечні союзні зв'язки Литовської держави з Німеччиною».
16 лютого 1918 Рада Литви прийняла «Акт незалежності Литви», який стверджував повну свободу Литви від будь-яких союзницьких зобов'язань перед Німеччиною, але 21 лютого канцлер Німеччини повідомив Раду, що німецька держава не може визнати незалежність Литви на таких засадах. 28 лютого президія Ради заявила, що Рада згодна на визнання незалежності відповідно до принципів попередньої декларації, 23 березня 1918 імператор Вільгельм II визнав незалежність Литви.
Білорусь[ред. | ред. код]
див також Соціалістична Радянська Республіка Білорусі та Білоруська Народна Республіка, Білорусь
Західні землі Білорусі під час Першої світової війни було окуповані вермахтом в 1915 році. Німецька окупаційна влада на окупованих територіях намагалася розвинути місцеву лісову промисловість, були відкрили білоруські, литовські та єврейські школи з обов'язковим вивченням німецької мови, навчання російською мовою було заборонене.
З липня 1917 року в Білорусі активізувалися білоруські національні сили, які з ініціативи Білоруської соціалістичної громади провели II з'їзд білоруських національних організацій та ухвалили рішення домагатися автономії Білорусі в складі демократичної республіканської Росії. На з'їзді була сформована Центральна Рада, яка після жовтня 1917-го була перетворена у Велику білоруську раду. 25 березня 1918 року, після тривалих суперечок між прихильниками незалежності й прихильниками автономії Білорусі в складі Росії більшістю голосів була прийнята Третя Статутна грамота, у якій Білоруська Народна Республіка проголошувалася незалежною державою[3].
Україна[ред. | ред. код]
див також Українська революція (1917—1921), Українська Народна Республіка, Україна
17 березня 1917 року в Києві на зборах представників політичних, громадських, культурних і професійних організацій було оголошено про створення Української Центральної Ради. завданням якої її творці визначили координацію національного руху, на перших порах позиціонувала себе як територіальний орган, який проводив в Україні революційну політику Тимчасового уряду.
У квітні на Всеукраїнському національному з'їзді було ухвалено рішення про створення проекту автономного статусу України, сформований орган виконавчої влади (Мала Рада). Резолюція цього з'їзду відображала ескалацію вимог до Тимчасового уряду, зокрема, вимогу, що в майбутній мирній конференції брали участь «крім представників воюючих держав і представники народів, на території яких відбувається війна, в тому числі і України», що чітко вказувало про намір перетворити Україну в суб'єкт міжнародного права, що виходило за рамки програми автономії.
У травні під егідою Ради пройшов ряд всеукраїнських з'їздів: військовий, селянський, робочий, кооперативний. Рішуча вимога «негайного проголошення особливим актом принципу національно-територіальної автономії» містилося і в рішеннях Першого Всеукраїнського військового з'їзду, який також висловився за «негайне призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України», реорганізацію армії за національно-територіальним принципом, формування української національної армії, «українізації» Чорноморського флоту і окремих кораблів Балтійського флоту.
На основі резолюцій з'їздів Рада склала спеціальний меморандум Тимчасовому уряду. У першому пункті документа говорилося, що «від Тимчасового уряду очікується вираз в тому чи іншому акті принципово-доброзичливе ставлення» до гасла автономії. Висувалася вимога участі «представників українського народу» в міжнародному обговоренні «українського питання». П'ятий пункт меморандуму був такий: «В інтересах підняття бойової потужності армії і відновлення дисципліни необхідне проведення в життя виділення українців в окремі військові частини як в тилу, так, за можливості, і на фронті». Це був фактично перший крок до створення незалежної армії — і значить, самостійної держави. Інші пункти передбачали поширення українізації початкової школи на середню і вищу «як щодо мови, так і предметів викладання», українізацію адміністративного апарату, субсидування українських владних структур з центру, амністію або реабілітацію репресованих осіб української національності.
16 червня було опубліковано повідомлення Тимчасового уряду про «негативне рішення щодо питання про видання акта про автономію України». Незважаючи на це, 23 червня на засіданні Комітету Центральної ради був прийнятий і в того ж дня оприлюднений Перший Універсал, що проголосив в односторонньому порядку національно-територіальну автономію України в складі Росії. Законодавчим органом оголошувалося Всенародні українські збори (Сейм), що обирається загальним рівним, прямим, таємним голосуванням, при цьому ясно давалося зрозуміти, що його рішення будуть мати пріоритет над рішеннями Всеросійських установчих зборів. Центральна рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ в Україні, для забезпечення її діяльності вводилися додаткові збори з населення України. 29 червня Центральна рада створила Генеральний секретаріат — свій виконавчий орган. Першим генеральним секретарем був обраний В. Винниченко. С. Петлюра зайняв пост генерального секретаря з військових справ. У Декларації Генерального секретаріату, проголошеної 29 червня, створюваному секретаріату військових справ було поставлено завдання «українізації армії, як в тилу, так, по можливості, і на фронті». Рада в Декларації Генерального секретаріату була названа «вищим не тільки виконавчим, але й законодавчим органом усього організованого українського народу».
В кінці червня та на початку липня в Києві пройшли переговори з делегацією Тимчасового уряду — військовим і морським міністром О. Ф. Керенським, міністром закордонних справ М. І. Терещенко, міністром пошти і телеграфу І. Г. Церетелі, до яких приєднався і міністр шляхів сполучення Н. В. Некрасов. За підсумками переговорів делегація заявила, що Тимчасовий уряд не заперечуватиме проти автономії України, однак просить утриматися від одностороннього декларування цього принципу й залишити остаточне рішення Всеросійським установчим зборам. Переговори закінчилися угодою, заснованим на взаємних поступках. Найзначніший крок назустріч Раді з боку делегації полягав у визнанні права на самовизначення за «кожним народом». При цьому делегація без погодження з урядом визнала територіальні претензії Ради на 9 губерній (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Херсонська, Катеринославська, а також північна Таврія). Ці дії викликали урядову криза в Петрограді: 15 липня на знак протесту проти цього рішення пішли у відставку всі міністри-кадети.
15 липня з Петрограда до Києва надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де говорилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд прихильно поставиться до розробки Українською радою проекту національно-політичного статуту України. У відповідь Центральна рада 16 липня проголосила Другий Універсал, в якому було заявлено, що «ми, Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України, і, найголовніше, декларувалося, що Рада виступає рішуче проти самовільного оголошення автономії України до Всеросійських установчих зборів. З приводу військового питання приймалася фактично точка зору Тимчасового уряду прикомандирування представників кабінету і Військового міністра Генштабу, питання про «українізацію» армії були виведені на другий план.
В середині липня українська делегація прибула до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом. Делегація привезла з собою Статут Генерального секретаріату, в преамбулі якого йшлося, що Центральна Рада є органом революційної демократії всіх народів України, її мета — остаточне введення автономії України, підготовка Всеукраїнських та Всеросійських установчих зборів. Урядова комісія, однак, відкинула Статут Генерального секретаріату і 17 серпня замінила його на «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», згідно з якою Генеральний секретаріат перетворювався в місцевий орган Тимчасового уряду, його правочинність поширювалася лише на 5 губерній (Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську), були ліквідовані секретаріати військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошти і телеграфів. Кількість секретаріату таким чином зменшувалася до семи, причому вводилося квотування за національною ознакою; чотири з семи повинні були бути неукраїнцями. У документі Тимчасового уряду не було ні найменшої згадки про липневі домовленості. Поява цього документа лише посилила напруженість і Рада в своїй резолюції від 22 серпня охарактеризувала його як свідчення «імперіалістичних тенденцій російської буржуазії щодо України». Заклик до «організованої боротьби … трудящих мас населення всієї України» свідчив про явну ескалацію протистояння Києва і Петрограда, як і бойкот Радою Державної наради, скликаної у Москві 12 серпня.
В кінці вересня була опублікована нова Декларація Секретаріату, в якій про липневі угоді вже не згадувалося — цим документом в Україні явочним порядком вводилася та сама структура управління, на яку Тимчасовий уряд наклав заборону своєю «Інструкцією» від 17 серпня. Більш того, в Декларації вказувалося, що секретаріату військових справ (створення якого Тимчасовий уряд однозначно заборонив) має бути надано право призначення та відставки «військових чинів у військових округах на території України і в усіх українських військових частинах», при цьому за «вищої військовою владою» визнавалося лише чисто формальне право «затвердження» цих розпоряджень української влади. У відповідь Тимчасовий уряд, посилаючись на відсутність офіційної постанови про заснування Центральної ради, ухвалив рішення вважати саму Центральну раду, Секретаріат, а заодно і свою «Інструкцію» від 4 серпня «неіснуючими». Через тиждень Тимчасовий уряд спробував викликати в Петроград «для особистих пояснень» трьох керівників Ради — В. К. Винниченка (голова Генсекретаріату), О. М. Зарубіна (генеральний контролер) та І. М. Стешенко (генеральний секретар). Рада цей виклик ігнорувала, заявивши, що «не допустить слідства над українською революційною народною установою». У резолюції, прийнятій в цей же період Всеукраїнською радою військових депутатів, містився заклик «ігнорувати» призначення Тимчасовим урядом комісара м. Києва та вважати неприпустимими будь-які призначення на посади в Київському військовому окрузі без відома Центральної ради, а також заборонялося виконувати розпорядження будь-якої посадової особи, призначеної без узгодження з Центральною радою. Це був прямий крок до незалежності України та розвалу Російської імперії, який відбувся ще до Жовтневого перевороту і повалення Тимчасового уряду.
Крим[ред. | ред. код]
див також Кримська Демократична Республіка, Кримський крайовий уряд, Кримська Радянська Соціалістична Республіка, Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка, Українська Радянська Соціалістична Республіка,
9 грудня по 26 грудня 1917 року в Ханському палаці в Бахчисараї відбувся I Курултай кримськотатарського народу (крим. Qırımtatar Halqınıñ Birinci Qurultayı) — національний з'їзд кримських татар, який проголосив про створення Кримської Народної Республіки, обрав президію (до якої увійшов зокрема Номан Челебіджихан) і ухвалив демократичну Конституцію, з якою було запроваджено загальне виборче право, рівноправність чоловіків і жінок, скасовано звання і станові привілеї, затверджено порядок скликання парламенту та обрання національного уряду.
Наприкінці січня 1918 року більшовики захопили увесь Крим, оголосили про розпуск Курултаю і Ради народних представників та влаштували на півострові масовий терор.. У Ялті, Феодосії, Євпаторії, розгорнулося переслідування кримотатарської місцевої інтелігенції. Радянські солдати ґвалтували кримськотатарських жінок. Було заарештовано і розстріляно без суду у лютому 1918 р. в Севастополі муфтія Ч. Челебієва. Інший лідер кримських татар Д. Сейдамет встиг виїхати через Україну та Кавказ до Османської імперії. Значна кількість вояків КНР пішла в гори.
Під загрозою наступу четвертного союзу, 19 і 21 березня двічі (перший раз — в межах всієї губернії, другий — Криму) більшовиками було проголошено Соціалістичну Радянську Республіку Тавриди.
Внаслідок успішної Кримської операції (1918) армія Армії УНР форсувала Сиваш і звільнила від більшовиків Джанкой і дісталася Сімферополя. Перемоги було досягнуто з мінімальними втратами. Однак далі, через політичний конфлікт між керівництвом УНР і союзниками Німецької імперії, війська УНР були змушені полишити Крим. З відходом німецьких військ у 1919 Крим знову опиняється під окупацією більшовиків (Червона армія) у 1920 — під владою Армії Денікіна, а з 1921 (після вигнання залишків білогвардійців-врангелівців) — остаточно під владою більшовиків. 18 жовтня 1921 утворено Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку в складі РРФСР. . З 1945 до 1954 Кримська область перебувала у складі Російської РФСР, а з 1954 до 1991 — у складі Української РСР. З 1991 Крим - це Україна.
Кубань та Північний Кавказ[ред. | ред. код]
Дон[ред. | ред. код]
див також Донська радянська республіка(1918), Всевелике Військо Донське (1918 – 1920),
Після Лютневої революції велике значення на Дону починають грати Донський військовий З'їзд - Коло порятунку Дону та його виконавчі органи: Військовий уряд та Донський обласний отаман.
Закавказзя[ред. | ред. код]
див також Бакинська комуна, Азербайджанська Радянська Соціалістична Республіка, Вірменська Радянська Соціалістична Республіка, Соціалістична Радянська Республіка Абхазія, Грузинська Радянська Соціалістична Республіка, Нахічеванська Автономна Радянська Соціалістична Республіка, Закавказька Демократична Федеративна Республіка, Спеціальний Закавказький Комітет
24 листопада 1917 нарада, в якій взяли участь представники всіх політичних партій, Крайової і Тифліської Рад, Особливого Закавказького комітету, консулів країн Антанти, відмовилася визнати владу Раднаркому Радянської Росії. Представники партії більшовиків, які опинилися на нараді в меншості, оголосили декларацію, що засуджувала організаторів наради, і покинули її.
5 грудня 1917 року між російськими і турецькими військами на Кавказькому фронті було укладено так зване Ерзінджанське перемир'я. Це призвело до масового відходу російських військ з Західної Вірменії на територію Росії. До початку 1918 турецьким силам в Закавказзі фактично протистояли лише кілька тисяч кавказьких (в основному вірменських) добровольців під командою двохсот офіцерів.
25 січня 1918 після розгону Установчих зборів, Закавказький комісаріат, обговоривши питання про політичне становище, ухвалив рішення про скликання Закавказького сейму з делегатів від Закавказзя до Всеросійських Установчих зборів як законодавчого органу Закавказзя.
Башкирія[ред. | ред. код]
див також Башкирський уряд, Держава Башкортостан, Башкирський націоналізм та Башкирська Автономна Радянська Соціалістична Республіка
З 20 по 27 липня 1917 в Караван-сараї в Оренбурзі проходив 1-ший Всебашкирський курултай. До його президії обрані голови обласного бюро Сагід Мрясов, Аллабірде Ягафаров, Ахмет-Закі Валіді, Курбангалієв Мухаммед-Габдулхай, Хурматулла Ідельбаєв. З'їзд обговорив і прийняв резолюції про роботу Тимчасового бюро, про управління Башкортостаном, про ставлення до війни і національної армії, про земельні справи, освіту і становище жінок. На з'їзді було обрано Башкирське центральне шуро у складі 6 чоловік. Шуро безпосередньо займався підготовкою переговорів і реалізацією автономії Держави Башкортостан Обрано членів виконавчого комітету Центрального Шуро: Манатов Шаріф (голова), Мутін Гаріф, Мрясов Сагід, Мутін Ільдархан, Куватов Усман, Юмагулов Харіс.
Казахстан[ред. | ред. код]
див також Алашська автономія, Туркестанська автономія, Казахстан
На Першому Всеказахському з'їзді, що відбувався в Оренбурзі з 21 по 28 липня 1917 року, відбулося організаційне оформлення партії Алаш-орда із утоворенням самопроголошених держав Алаш-Орда та Туркестанська автономія
Татарстан[ред. | ред. код]
див також Ідель-Урал, Татарська Автономна Радянська Соціалістична Республіка, Татарстан
1-ший Всеросійський з'їзд мусульман на початку травня 1917 року в Москві прийняв резолюцію про територіальну автономію та федеративний устрій. Активними прихильниками створення власної держави були, зокрема, Ільяс та Джангір Алкіни, Галімжан Ібрагімов, Усман Токумбетов та деякі інші, пізніше обрані 1-м Всеросійським мусульманським військовим з'їздом до Всеросійської Мусульманської Військової Ради – Харбі Шуро. На спільному засіданні цього з'їзду з 1-м Всеросійським мусульманським військовим з'їздом та Всеросійським з'їздом мусульманського духовенства 22 липня 1917 року було проголошено Національно-культурну автономія тюрко-татар-мусульман Європейської Росії і Сибіру. Крім того, 27 липня на 3-му засіданні 2-го Всеросійського мусульманського з'їзду за доповіддю Максуді Садрі було засновано координуючий орган Національної Ради - Міллі Меджліс, з місцем перебування у місті Уфа.
Cибір[ред. | ред. код]
8 жовтня 1917 року сибірське обласництво оголосило Сибір автономією і створило перший сибірський уряд на чолі з Григорієм Потаніним, який згодом був розігнаний більшовиками.
листопад 1917 - січень 1918[ред. | ред. код]
Новий сплеск відцентрових руху та державотворення поневолених регіонів відбувається з приходом до влади більшовиків, та ухвалення Декларації прав народів Росії від 2 листопада 1917 року, в якій визнавали право на вільне самовизначення аж до повного відділення. 12 (25) листопада 1917 року відбуваються Вибори до Всеросійських установчих зборів. 5 (18) січня 1918 року Установчі збори збираються на своє перше засідання у Петрограді, і за кілька годин до примусового розпуску проголошує Росію демократичною федеративною республікою.
Фінляндія
Прибалтика, Естонія, Латвія, Литва
Білорусь
Україна, Крим, Бессарабія, Кубань, Північний Кавказ, Військо Донське
Закавказзя
Башкирія
Казахстан
Середня Азія (Туркестан)
лютий — травень 1918[ред. | ред. код]
Брестський мир
Німецький наступ навесні 1918 р. та його наслідки
Фінляндія і Карелія
Відділення Закавказзя
Білорусь
Прибалтика: Естонія, Латвія, Литва
Україна, Бессарабія, Козацькі області та Північний Кавказ
Середня Азія (Туркестан)
травень — жовтень 1918. Інтервенція військ Антанти. Повстання Чехословацького корпусу[ред. | ред. код]
Повстання Чехословацького корпусу, Комуч, Сибір
Розширення інтервенції Антанти
Державні утворення з підтримкою Німецької імперії
Закавказзя
Козацькі області та Північний Кавказ
Середня Азія (Туркестан)
листопад 1918 року[ред. | ред. код]
Ситуація, в якій опинився центральний більшовицький уряд у Москві (Совнарком) у середині 1918 р., радянська історіографія характеризує як «Радянська республіка в кільці фронтів». Фактично під контролем Москви залишаються лише центральні губернії європейської частини Росії.
капітуляція Німецькій імперії, листопадова революція 1918 та її наслідки[ред. | ред. код]
Польща, Україна та Білорусь
Фінляндія
Прибалтика
Закавказзя
Листопад 1918 — лютий 1919. Радянський наступ
Інтервенція Антанти на Південь України та Закавказзя
Реакція чехословацького легіону
листопад 1918 — жовтень 1919, Сибір[ред. | ред. код]
1919 - Україна[ред. | ред. код]
Січень-лютий. Радянський наступ[ред. | ред. код]
Березень-травень. Григорівці та махнівці
Липень-грудень. Петлюрівці, махновці та денікінці[ред. | ред. код]
1919 - Закавказзя[ред. | ред. код]
серпень - грудень 1919 - Створення Північно-Західної області та її окупація більшовиками[ред. | ред. код]
лютий 1920 - Окупація більшовиками Північної області[ред. | ред. код]
1920 рік - Окупація більшовиками Середньої Азії (Туркестану)[ред. | ред. код]
1920 рік - Сибір, Заснування Далекосхідної Республіки[ред. | ред. код]
1920 рік - визнання незалежності країн Балтії (Естонія, Латвія, Литва)[ред. | ред. код]
1920-1921 - Окупація більшовиками РРФСР України[ред. | ред. код]
1920-1921 - Окупація більшовиками РРФСР Закавказзя[ред. | ред. код]
1920 - Окупація радянськими військами РРФСР Криму[ред. | ред. код]
1921-1922 роки - Окупація радянськими військами РРФСР Далекосхідної Республіки[ред. | ред. код]
грудень 1922 — січень 1924 - створення СРСР та прийняття конституції[ред. | ред. код]
лютий 1924 - січень 1925 - початок міжнародного визнання СРСР[ред. | ред. код]
Ухвалення Конституції СРСР 1924 сприяло визнанню цього утворення провідними іноземними державами. Наступного дня після ухвалення Конституції СРСР, до Москви доставлено ноту нового лейбористського уряду (Велика Британія) із формулюванням влади Рад «де-юре правителями тих територій старої Російської імперії, які визнають їхню владу», таким чином Британська імперія стала першою "світовою державою", яка визнала владу СРСР.
Після Великобританії у 1925 дипломатичне визнання СРСР запропонували: Королівство Італія (7 лютого), Норвегія (15 лютого), Перша Австрійська Республіка (25 лютого), Королівство Греція (8 березня), Вільне місто Данциг (13 березня), Королівство Швеція (15 березня), Канада (24 березня), Республіка Китай (31 травня), Данія (18 червня), Князівство Албанія (4 липня), Мексика (4 серпня), Королівство Хіджаз (6 серпня), Угорське королівство (18 вересня), Третя Французька Республіка (28 жовтня) та Японська імперія (20 січня).
Протидія розпаду імперії[ред. | ред. код]
Процесам розпаду імперії протидіяв не тільки державний апарат імперії, але і сам російський народ, виявляючи таким чином свою імперську сутність. Російський філософ Микола Бердяєв з цього приводу писав: «Після падіння Візантійської імперії, другого Риму, найбільшого в світі православного царства, в російській народі прокинулося свідомість, що російське, московське царство залишається єдиним православним царством в світі і що російський народ єдиний носій православної віри»[4].
Після Жовтневого перевороту та захоплення влади більшовиками були здійснені спроби відновлення імперії в її старих кордонах. Спроби більшовицького уряду повернути контроль над західними національними окраїнами (Фінляндія, Україна, Естонія і т. д.) були зруйновані в ході німецького наступу навесні 1918 року. Після поразки Німеччини у війні в серпні-вересні 1918, у листопаді 1918 відповідно до Брестського мирного договору були утворені незалежні держави Польща, Литва, Латвія та Естонія, незалежність яких підтримали країни Антанти. 13 листопада радянська Росія денонсувала цей договір, тим самим заявивши про свої претензії на території новоутворених держав, і ввела на них свої війська, але в умовах Громадянської війни була змушена визнати незалежність цих держав.
В кінці 1922 року Росії вдалось частково відновити і формально закріпити контроль над втраченими територіями шляхом створення СРСР, до якого, окрім РРФСР, увійшли Білорусь, Україна і Закавказзя.
За результатами радянсько-фінської та Другої світової воєн були в різні способи були приєднані (Карелія, Тува, балтійські країни, Бессарабія та інші), або потрапили під контроль (Польська Народна Республіка) деякі інші втрачені при розпаді імперії території. В 1980-1990-ті роки через неефективність управління та політичної системи в цілому, міжнаціональні протиріччя та зростаючу економічну відсталість в період розпаду увійшов спочатку соціалістичний табір, а потім і СРСР. Процес розпаду колишньої Російської імперії триває і донині[джерело?].
Історичні наслідки розпаду Російської імперії[ред. | ред. код]
Розпад Російської імперії призвів до утворення нових європейських незалежних держав. Не зважаючи на те, що в період Другої світової війни частина з цих держав прямо чи непрямо виявились під контролем СРСР, їх економіки та соціальні інститути розвивались краще, ніж в СРСР та радянській Росії. Ці країни також повністю або частково змогли уникнути окремих хвороб «побудови соціалізму та комунізму», через які пройшли народи СРСР. З розпадом СРСР ці країни змогли досить швидко інтегруватись в загальноєвропейський економічний та соціальний простір.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Шевченко, Т. Г. Кавказ. Архів оригіналу за 22 вересня 2009. Процитовано 15 серпня 2016.
- ↑ Плеханов Г. В. История русской общественной мысли [Архівовано 16 серпня 2016 у Wayback Machine.] (рос.)
- ↑ Валянціна Лебедзева. БНР — УНР: першы вопыт дзяржаўных стасункаў. Архів оригіналу за 29 січня 2016. Процитовано 18 серпня 2016.
- ↑ Николай Бердяев. Истоки и смысл русского коммунизма [Архівовано 9 серпня 2016 у Wayback Machine.] (рос.)
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||