Супутники Юпітера — Вікіпедія

Станом на 5 лютого 2024 року відомо 95 супутників Юпітера з підтвердженими орбітами. Це число не включає ані численні мінісупутники метрового розміру, утворені з внутрішніх супутників Юпітера, ані сотні можливих зовнішніх неправильних супутників кілометрового розміру, які лише на короткий час були зафіксовані телескопами[1]. Наймасивнішими супутниками є чотири Галілеєві супутники: Іо, Європа, Ганімед і Каллісто, які були незалежно відкриті в 1610 році Галілео Галілеєм і Симоном Маріусом і стали першими відкритими супутниками у інших планет Сонячної системи. Значно пізніше, починаючи з 1892 року, були виявлені десятки набагато менших супутників Юпітера, які отримали імена коханок (або інших сексуальних партнерів) або дочок римського бога Юпітера або його грецького еквівалента Зевса. Галілеєві супутники є найбільшими та наймасивнішими об’єктами, що обертаються навколо Юпітера, а решта 91 відомий супутник і кільця разом узяті складають лише 0,003% від загальної маси тіл на орбітах навколо Юпітера.

З супутників Юпітера вісім є регулярними супутниками з проградними та майже круговими орбітами, які не дуже нахилені відносно екваторіальної площини Юпітера. Галілеєві супутники мають майже сферичну форму через свою велику масу, і їх можна було б вважати планетами, якби вони оберталися навколо Сонця. Інші чотири регулярні супутники, відомі як внутрішні супутники, набагато менші та ближчі до Юпітера; вони служать джерелами пилу, з якого утворюються кільця Юпітера. Решта супутників Юпітера є зовнішніми нерегулярними супутниками, проградні й ретроградні орбіти яких розташовані набагато далі від Юпітера і мають високі нахили та ексцентриситети. Найбільші з цих супутників, ймовірно, є астероїдами, захопленими гравітацією Юпітера. Очікується, що Юпітер має близько 100 нерегулярних супутників, розміром понад 1 км[2]. З 87 відомих нерегулярних супутників Юпітера 38 ще не отримали офіційної назви.

Галілеєві супутники: Іо, Європа, Ганімед, Каллісто

Фізичні та орбітальні характеристики супутників дуже різні. Діаметри чотирьох Галілеєвих супутників перевищують 3100 км, а найбільший з них, Ганімед, є дев'ятим за величиною об'єктом у Сонячній системі після Сонця та семи планет, - він навіть більший за Меркурій. Усі інші супутники окрім Галілеєвих мають діаметри менші 250 км, причому більшість ледь перевищує 5 км. Форми їхніх орбіт коливаються від майже ідеально кругових до дуже ексцентричних та сильно нахилених, і багато з них обертаються в напрямку, протилежному до обертання Юпітера (ретроградний рух). Періоди обертання коливаються від семи годин (швидше, ніж обертання Юпітера навколо своєї осі) до майже трьох земних років.

Походження та еволюція[ред. | ред. код]

Відносні маси супутників Юпітера. Супутники, менші за Європу, не видно в цьому масштабі: їх можна було б побачити лише при 100-кратному збільшенні.

Вважається, що регулярні супутники Юпітера утворилися з навколопланетного газово-пилового диска, аналогічного протопланетному диску навколо Сонця, з якого утворились планети<r[3][4]. Вони можуть бути залишками десятка супутників з масами порядку мас галілеєвих супутників, утворених на початку історії Юпітера[3][5].

Чисельні моделювання показують, що цей навколопланетний диск мав відносно велику масу в будь-який момент часу, і з часом через нього пройшла значна частка (кілька десятків відсотків) маси Юпітера. Утворення нинішніх супутників потребувало б лише 2% маси протопланетного диска[3]. Таким чином, у ранній історії Юпітера могло існувати кілька поколінь супутників галілеєвої маси. Кожне покоління супутників могло з часом падати на Юпітер через взаємодію з диском, а нові супутники утворювалися з нового матеріалу, захопленого із навколосонячнго диска[3]. До моменту формування нинішнього (можливо, п’ятого) покоління диск розсіявся настільки, що вже не змушував супутники падати на Юпітер[5]. Тим не менш, супутники продовжували зазнавати збурень. Іо, Європа та Ганімед потрапили в орбітальний резонанс 1:2:4, і це частково допомогло стабілізувати їхні орбіти. Більша маса Ганімеда означає, що він мігрував всередину швидше, ніж Європа та Іо[3]. Припливна дисипація енергії в системі Юпітера все ще триває, і Каллісто, ймовірно, потрапить у резонанс приблизно через 1,5 мільярда років, створивши ланцюжок 1:2:4:8[6].

Вважається, що зовнішні нерегулярні супутники походять від астероїдів, захоплених, коли як навколопланетний диск все ще був достатньо масивним, щоб поглинути більшу частину їхнього імпульсу та таким чином захопити їх на орбіту. Вважається, що багато з них були розбиті механічними навантаженнями під час захоплення або пізнішими зіткненнями з іншими малими тілами, утворивши супутники, які ми бачимо сьогодні[7].

Історія. Загальний опис[ред. | ред. код]

Вигляд Юпітера і Галілеєвих супутників у 25-сантиметровий телескоп

Візуальні спостереження[ред. | ред. код]

Галілео Галілей, спостерігаючи Юпітер у телескоп, побачив деякі з його супутників 1609 року[8]. До січня 1610 року, за допомогою свого телескопа з 20-кратним збільшенням, він вже побачив всі чотири Галілеєві супутники, а опублікував свої результати в березні 1610 року[9].

На першість у відкритті супутників претендував також німецький астроном Симон Маріус, який відкрив супутники через день після Галілея, хоча опублікував свою книгу на цю тему лише в 1614 році. Назви супутників Іо, Європа, Ганімед та Каллісто були дані саме Маріусом[10].

Жодних нових супутників не було виявлено, поки Едвард Барнард не відкрив Амальтею в 1892 році[11].

Фотографічні та космічні спостереження[ред. | ред. код]

Відкриття «Вояджером-1» внутрішнього супутника Метіди 4 березня 1979 року, на якому видно крихітний силует супутника на тлі хмар Юпітера

На початку і в середині XX століття нові супутники відкривали за телескопічних фотографій на фотопластинки. Гімалія була відкрита в 1904 році[12], Елара в 1905[13], Пасіфе в 1908[14] Сінопа в 1914[15], Лісітея і Карме в 1938[16], Ананке в 1951[17], Леда в 1974[18].

До того часу, коли космічні зонди «Вояджер» досягли Юпітера, приблизно в 1979 році, вже було відомо тринадцять супутників, не рахуючи Фемісто, який спостерігався в 1975 році[19], але був втрачений до 2000 року через недостатність спостережних даних. У 1979 році космічний корабель «Вояджер» виявив ще три внутрішні супутники: Метіду, Адрастею та Тебу[20].

Цифрові телескопічні спостереження[ред. | ред. код]

В наступні 20 років після «Вояджерів» нові супутники не спостерігались. Нарешті, в жовтні 1999 року проєкт Spacewatch випадково відкрив Калліррое[21]. У 1990-х роках телескопи перейшли з фотопластинок на цифрові ПЗЗ-камери, які дозволяли ширококутні огляди неба з безпрецедентною чутливістю та зробили можливими відкриття багатьох нових супутників[22].

Скотт Шеппард, тогочасний аспірант Девіда Джуїтта, використовуючи ПЗЗ-камери 2,2-метрового телескопа UH88 в обсерваторії Мауна-Кеа та автоматизовані комп’ютерні алгоритми, у листопаді 2000 року відкрив одинадцять нових нерегулярних супутників Юпітера, включаючи раніше втрачену Фемісто[23]. В наступні роки група Шеппарда і Джуїтта і незалежна від них група Бретта Гладмана, працюючи на телескопі CFHT, виявили десятки нових супутників[24][25]. В результаті в 2000–2004 роках кількість відомих супутників Юпітера зросла з 17 до 63[21][26]. Нові супутники були тьмяними і малими, із видимими зоряними величинами 22–23 і діаметрами менше 10 км[23]. Багато з них не вдалось надійно відстежити, і вони загубилися[27]. В 2010 році Майк Александерсен, Марина Брозович, Бретт Гладман, Роберт Джейкобсон і Крістіан Вейлет за допомогою CFHT і телескопа Гейла виявили два нові нерегулярні супутники[28][29][30].

Найбільше супутників Юпітера відкрив Скотт Шеппард, працюючи на телескопі Віктора Бланко й телескопі Субару, іноді у співпраці з Чедвіком Трухільо та Девідом Толеном[31]. Загалом Шеппард є відкривачем або співвідкривачем понад 70 супутників Юпітера (близько 3/4 всіх відомих супутників). Він зазначає, що він і його команда наразі відстежують ще більше супутників Юпітера, щоб підтвердити їхні орбіти й поки не оголошуючи про відкриття[32].

Очікується, що в майбутньому будуть відкриті ще багато нерегулярних супутників Юпітера, особливо після початку глибоких оглядів неба обсерваторією Вери Рубін і Космічним телескопом Ненсі Грейс Роман у середині 2020-х років[33][34].

Назви[ред. | ред. код]

Галілеєві супутники навколо Юпітера       Юпітер ·       Іо ·       Європа ·       Ганімед ·       Каллісто
Орбіти внутрішніх супутників Юпітера в межах його кілець

Галілеєві супутники Юпітера (Іо, Європа, Ганімед і Каллісто) були названі Симоном Маріусом незабаром після їх відкриття в 1610 році[35]. Однак до XX століття ці назви втратили популярність. Натомість в астрономічній літературі згадувалися просто «Юпітер I», «Юпітер II» тощо, або «перший супутник Юпітера», «другий супутник Юпітера» тощо[35]. Назви Іо, Європа, Ганімед і Каллісто стали популярними в середині XX століття[36], натомість як решта супутників залишалися без назв і зазвичай нумерувалися римськими цифрами від V до XII[37][38]. Юпітер V, відкритий у 1892 році, з ініціативи французького астронома Каміля Фламмаріона стали називати Амальтея, хоч ця назва й залишалась неофіційною[39][40].

Інші супутники позначалися просто римськими цифрами у більшості астрономічних джерел до 1970-х років[41]. Було висунуто кілька різних пропозицій щодо назв зовнішніх супутників Юпітера, але жодна з них не стала загальновизнаною аж до 1975 року, коли робоча група Міжнародного астрономічного союзу з номенклатури зовнішньої Сонячної системи надала назви супутникам V–XIII[42] і передбачила формальний процес присвоєння назв майбутнім супутникам, які будуть відкриті в майбутньому[42]. Супутники стали називати іменами коханок і фаворитів бога Юпітера (Зевса), а з 2004 року - також іменами їхніх нащадків[39]. Усі супутники Юпітера, починаючи з XXXIV (Евпоріє) і далі, названі на честь нащадків Юпітера чи Зевса[39], крім LIII (Дія), названої на честь коханки Юпітера. Назви, що в латинській формі запису закінчуються на "a" або "o", використовуються для нерегулярних супутників на проградних орбітах ("o" - для орбіт із великим нахилом), а назви, що закінчуються на "e", використовуються для нерегулярних з ретроградним обертанням[22]. З відкриттям невеликих супутників кілометрового розміру навколо Юпітера Міжнародний астрономічний союз встановив додаткове обмеження: не присвоювати назв супутникам з абсолютною зоряною величиною більше 18 або діаметром менше 1 км[43]. Деякі з нещодавно підтверджених супутників не отримали назв[1].

Деякі астероїди мають ті самі назви, що й супутники Юпітера: 9 Метіда, 38 Леда, 52 Європа, 85 Іо, 113 Амальтея, 239 Адрастея. Ще два астероїди в українській мові мають такі ж назви, що й супутники Юпітера, однак в англійській мові Міжнародний астрономічний союз спеціально встановив для них різне написання: супутник Ганімед (Ganymede) і астероїд 1036 Ганімед (Ganymed), супутник Каллісто (Callisto) та астероїд 204 Каллісто (Kallisto).

Групи[ред. | ред. код]

Орбіти непостійних супутників Юпітера і їх розподіл на групи: за великою піввіссю (горизонтальна вісь в гігаметрах); за нахилом орбіти (вертикальна вісь); і за орбітальним ексцентриситетом (жовті лінії). Відносні розміри показано кружечками

Регулярні супутники[ред. | ред. код]

Регулярні супутники мають проградні та майже колові орбіти з низьким нахилом і поділяються на дві групи:

  • Внутрішні супутники або група Амельтеї: Метіда, Адрастея, Амальтея і Теба. Їхні орбіти дуже близькі до Юпітера. Метіда й Адрастея обертаються по орбіті менше ніж за юпітеріанський день. Амальтея і Теба є відповідно п'ятим і сьомим за розмірами супутниками Юпітера. Спостереження вказують, що принаймні найбільший з внутрішніх супутників, Амальтея, утворився не на теперішній орбіті, а далі від планети, або навіть є захопленим тілом Сонячної системи, яке утворилось окремо від Юпітера[44]. Чотири внутрішні супутники, а також ряд поки ще невідкритих дрібніших супутників, втрачають речовину з поверхні, поповнюючи кільця Юпітера. Метіда і Адрастея допомагають підтримувати головне кільце Юпітера, а Амальтея і Теба підтримують свої власні слабкі зовнішні кільця[45][46].

Нерегулярні супутники[ред. | ред. код]

Зовнішні супутники Юпітера і їх орбіти з сильним нахилом

Нерегулярні супутники є значно меншими об’єктами з більш віддаленими та ексцентричними орбітами. Вони утворюють групи зі схожими параметрами орбіт (велика піввісь, нахил, ексцентриситет) і складом. Вважається, що це принаймні деякі з цих груп утворились у зіткненнях більших батьківських тіл з астероїдами, захопленими гравітаційним полем Юпітера. Групи отримують назви за іменами найбільших супутників, які в них входять. Розбиття супутників на групи є попереднім, але зазвичай виділяють такі групи[1][51][52]:

  • Фемісто є внутрішнім нерегулярним супутником і не входить до жодної відомої групи[1][51].
  • Група Гімалії містить супутники з великою піввіссю від 11 до 12 млн. км, нахилом орбіти в діапазоні 27-29° й орбітальним ексцентриситетом в межах від 0,12-0,21[53]. Припускають, що група може бути залишком розпаду астероїда з головного поясу астероїдів[51].
  • Група Карпо включає два відомі супутники з дуже високим нахилом орбіти 50° і великими піввісями в межах 16-17 млн. км[1]. Завдяки своїм дуже великим нахилам ці супутники піддаються гравітаційним збуренням через резонанс Лідова–Козаї, який змушує їхні ексцентриситети та нахили періодично коливатися у відповідності один з одним. Резонанс Лідова-Козаї може значно змінювати орбіти цих супутників: наприклад, ексцентриситет і нахил Карпо можуть коливатися в межах 0,19-0,69 і 44-59° відповідно[54].
  • Валетудо є найдальшим проградним супутником і не входить до жодної відомої групи. Його проградна орбіта перетинається з кількома ретроградними супутниками, що в майбутньому може призвести до зіткнення супутників[55].
Ретроградні супутники: нахил орбіти (°) vs ексцентриситет, з позначеними групами Карме (помаранчевий) і Ананке (жовтий)
  • Ретроградні супутники:
  • Група Карме містить супутники з великою піввіссю від 22 до 24 млн. км, з нахилом орбіти в діапазоні від 164 до 166° й орбітальним ексцентриситетом в межах від 0,25 до 0,28[53]. Клас дуже однорідний за кольором (світло-червоний) і вважається, що його члени утворилися в результаті подріблення астероїда типу D, можливо, троянця Юпітера[23].
  • Група Ананке містить супутники з порівняно більшим, ніж в інших групах, діапазоном параметрів, для великої півосі понад від 19 до 22 млн. км, нахилами орбіт від 144° і 156° й ексцентриситетом від 0,09 до 0,25[53]. Більшість членів групи сірі. Вважається, що група сформувалась з уламків астероїда, захопленого гравітацією Юпітера[23].
  • Група Пасіфе досить розсіяна: її члени мають великі півосі від 22 до 25 млн. км, нахили орбіт в діапазоні 141-157° й ексцентриситети в межах 0,23-0,44[53]. Кольори також досить різноманітні, від червоного до сірого, що може бути результатом зіткнень кількох різних тіл. Інколи Сінопе відносять до групи Пасіфе[23]. Цей супутник червоний і, зважаючи на різницю в нахилі орбіти, можна стверджувати, що він був захоплений окремо від інших супутників цієї групи[51]. Пасіфе і Сінопе перебувають у віковому резонансі[56].

Оцінюється, що в Юпітера повинно бути близько 100 нерегулярних супутників яскравіших за 24 зоряну величину (діаметр понад 1 км)[23][28]:4 і близько 600 нерегулярних супутників яскравіших за зоряну величину 25,7[2]:6. Ймовірно, вже відкриті всі нерегулярні супутники яскравіші за зоряну величину 23,2 (діаметр понад 3 км)[2]:6[28]:4.

Список[ред. | ред. код]

Діаграма радіусів та нахилів орбіт для кілець та супутників Юпітера в різних масштабах.

Супутники Юпітера перераховані нижче за орбітальним періодом. Товстим шрифтом виділено супутники, достатньо масивні, щоб їхня поверхня набула сферичної форми. Це чотири Галілеєві супутники, розміри яких близькі до розмірів Місяця. Інші супутники набагато менші. Найлегший Галілеїв супутник у понад 7000 разів масивніший за наймасивніший з решти супутників. Нерегулярні проградні супутники заштриховані світло-сірим і помаранчевим кольорами, а ретроградні - жовтим, червоним і темно-сірим.

Орбіти неправильних супутників сильно змінюються протягом короткого періоду часу через сильні планетарні та сонячні збурення[54], тому бажано використовувати власні орбітальні елементи, усереднені за певний період часу. Власні орбітальні елементи неправильних супутників, перелічені тут, усереднені за період 400 років. Вони можуть сильно відрізнятися від оскулюючих орбітальних елементів, наведених в інших джерелах[53]. Для нещодавно відкритих неправильних супутників, для яких поки що немає опублікованих власних елементів, надані неточні оскулюючі орбітальні елементи. Вони виділеними курсивом, щоб відрізнити їх від неправильних супутників з власними орбітальними елементами. Власні орбітальні елементи неправильних супутників наведено на епоху 1 січня 2000 року[53].

За деякими неправильними супутниками спостерігали лише короткий час протягом року або двох, але їхні орбіти відомі достатньо точно, щоб вони вже не були втрачені через неточність їхніх орбіт[54][1].

Позначення
Внутрішні супутники Галілеєві супутники Група Фемісто Група Гімалії Група Карпо Група Валетудо Група Ананке Група Карме Група Пасіфе
Номер
[note 1] 		Назва Зображення Абс. зор. величина[57] Діаметр (км)[1][note 2] Маса
(× 1016 кг)[58][note 3] 		Велика піввісь
(км)[53] 		Період обертання
(д)
[53][note 4] 		Нахил орбіти
(°)[53] 		Ексцентриситет
[1] 		Рік відкриття[24] Рік оголошення Відкривач[39][24] Група
XVI Метіда
10.5 43
(60 × 40 × 34)		 ≈ 3.6 128000 +0.2948
(+7h 04m 29s)		 0.060 0.0002 1979 1980 Synnott
(Вояджер-1)		 Внутрішній
XV Адрастея
12.0 16.4
(20 × 16 × 14)		 ≈ 0.20 129000 +0.2983
(+7h 09m 30s)		 0.030 0.0015 1979 1979 Джевіт
(Вояджер-2)		 Внутрішній
V Амальтея
7.1 167
(250 × 146 × 128)		 208 181400 +0.4999
(+11h 59m 53s)		 0.374 0.0032 1892 1892 Барнард Внутрішній
XIV Теба
9.0 98.6
(116 × 98 × 84)		 ≈ 43 221900 +0.6761
(+16h 13m 35s)		 1.076 0.0175 1979 1980 Synnott
(Вояджер-1)		 Внутрішній
I Іо
-1.7 3643.2
(3660 × 3637 × 3631)		 8931900 421800 +1.7627
(+1d 18h 18m 20s)		 0.050[59] 0.0041 1610 1610 Галілей Галілеїв
II Європа
-1.4 3121.6 4799800 671100 +3.5255
(+3d 12h 36m 40s)		 0.470[59] 0.0090 1610 1610 Галілей Галілеїв
III Ганімед
-2.1 5268.2 14819000 1070400 +7.1556 0.200[59] 0.0013 1610 1610 Галілей Галілеїв
IV Каллісто
-1.2 4820.6 10759000 1882700 +16.690 0.192[59] 0.0074 1610 1610 Галілей Галілеїв
XVIII Фемісто
13.3 ≈ 9 ≈ 0.038 7398500 +130.03 43.8 0.340 1975/2000 1975 Kowal & Roemer/
Шепард та ін.		 Themisto
XIII Леда
12.7 21.5 ≈ 0.52 11146400 +240.93 28.6 0.162 1974 1974 Kowal Гімалія
LXXI Ерса
16.0 ≈ 3 ≈ 0.0014 11401000 +249.23 29.1 0.116 2018 2018 Шепард Гімалія
  S/2018 J 2 16.5 ≈ 3 ≈ 0.0014 11419700 +249.92 28.3 0.152 2018 2022 Шепард Гімалія
VI Гімалія
8.0 139.6
(150 × 120)		 420 11440600 +250.56 28.1 0.160 1904 1905 Perrine Гімалія
LXV Пандія
16.2 ≈ 3 ≈ 0.0014 11481000 +251.91 29.0 0.179 2017 2018 Шепард Гімалія
X Лісітея
11.2 42.2 ≈ 3.9 11700800 +259.20 27.2 0.117 1938 1938 Nicholson Гімалія
VII Елара
9.7 79.9 ≈ 27 11712300 +259.64 27.9 0.211 1905 1905 Perrine Гімалія
  S/2011 J 3 16.3 ≈ 3 ≈ 0.0014 11716800 +259.84 27.6 0.192 2011 2022 Шепард Гімалія
LIII Дія
16.1 ≈ 4 ≈ 0.0034 12260300 +278.21 29.0 0.232 2000 2001 Шепард та ін. Гімалія
  S/2018 J 4 16.7 ≈ 2 ≈ 0.00042 16328500 +427.63 50.2 0.177 2018 2023 Шепард Карпо
XLVI Карпо
16.2 ≈ 3 ≈ 0.0014 17042300 +456.29 53.2 0.416 2003 2003 Шепард Карпо
LXII Валетудо
17.0 ≈ 1 ≈ 0.000052 18694200 +527.61 34.5 0.217 2016 2018 Шепард Валетудо
XXXIV Евпоріє
16.3 ≈ 2 ≈ 0.00042 19265800 −550.69 145.7 0.148 2001 2002 Шепард та ін. Ананке
LV S/2003 J 18
16.4 ≈ 2 ≈ 0.00042 20336300 −598.12 145.3 0.090 2003 2003 Gladman Ананке
LX Евфеме
16.6 ≈ 2 ≈ 0.00042 20768600 −617.73 148.0 0.241 2003 2003 Шепард Ананке
  S/2021 J 3 17.2 ≈ 2 ≈ 0.00042 20776700 −618.33 147.9 0.239 2021 2023 Шепард Ананке
LII S/2010 J 2
17.4 ≈ 1 ≈ 0.000052 20793000 −618.84 148.1 0.248 2010 2011 Veillet Ананке
LIV S/2016 J 1
17.0 ≈ 1 ≈ 0.000052 20802600 −618.49 144.7 0.232 2016 2017 Шепард Ананке
XL Мнеме
16.3 ≈ 2 ≈ 0.00042 20821000 −620.07 148.0 0.247 2003 2003 Шепард & Gladman Ананке
XXXIII Еванте
16.4 ≈ 3 ≈ 0.0014 20827000 −620.44 148.0 0.239 2001 2002 Шепард та ін. Ананке
  S/2003 J 16
16.3 ≈ 2 ≈ 0.00042 20882600 −622.88 148.0 0.243 2003 2003 Gladman Ананке
XXII Гарпаліке
15.9 ≈ 4 ≈ 0.0034 20892100 −623.32 147.7 0.232 2000 2001 Шепард та ін. Ананке
XXXV Ортозіє
16.6 ≈ 2 ≈ 0.00042 20901000 −622.59 144.3 0.299 2001 2002 Шепард та ін. Ананке
XLV Геліке
16.0 ≈ 4 ≈ 0.0034 20915700 −626.33 154.4 0.153 2003 2003 Шепард Ананке
  S/2021 J 2 17.3 ≈ 1 ≈ 0.000052 20926600 −625.14 148.1 0.242 2021 2023 Шепард Ананке
XXVII Праксідіке
14.9 7 ≈ 0.018 20935400 −625.39 148.3 0.246 2000 2001 Шепард та ін. Ананке
LXIV S/2017 J 3
16.5 ≈ 2 ≈ 0.00042 20941000 −625.60 147.9 0.231 2017 2018 Шепард Ананке
  S/2021 J 1 17.3 ≈ 1 ≈ 0.000052 20954700 −627.14 150.5 0.228 2021 2023 Шепард Ананке
  S/2003 J 12
17.0 ≈ 1 ≈ 0.000052 20963100 −627.24 150.0 0.235 2003 2003 Шепард Ананке
LXVIII S/2017 J 7 16.6 ≈ 2 ≈ 0.00042 20964800 −626.56 147.3 0.233 2017 2018 Шепард Ананке
XLII Тельксіное 16.3 ≈ 2 ≈ 0.00042 20976000 −628.03 150.6 0.228 2003 2004 Шепард & Gladman et al. Ананке
XXIX Тіоне
15.8 ≈ 4 ≈ 0.0034 20978000 −627.18 147.5 0.233 2001 2002 Шепард та ін. Ананке
  S/2003 J 2
16.7 ≈ 2 ≈ 0.00042 20997700 −628.79 150.2 0.225 2003 2003 Шепард Ананке
XII Ананке
11.7 29.1 ≈ 1.3 21034500 −629.79 147.6 0.237 1951 1951 Nicholson Ананке
  S/2022 J 3 17.4 ≈ 1 ≈ 0.000052 21047700 −630.67 148.2 0.249 2022 2023 Шепард Ананке
XXIV Іокасте
15.5 ≈ 5 ≈ 0.0065 21066700 −631.59 148.8 0.227 2000 2001 Шепард та ін. Ананке
XXX Герміппе
15.5 ≈ 4 ≈ 0.0034 21108500 −633.90 150.2 0.219 2001 2002 Шепард та ін. Ананке
LXX S/2017 J 9 16.2 ≈ 3 ≈ 0.0014 21768700 −666.11 155.5 0.200 2017 2018 Шепард Ананке
LVIII Філофросіне 16.7 ≈ 2 ≈ 0.00042 22604600 −702.54 146.3 0.229 2003 2003 Шепард Пасіфе
  S/2016 J 3 16.7 ≈ 2 ≈ 0.00042 22719300 −713.64 164.6 0.251 2016 2023 Шепард Карме
  S/2022 J 1 17.0 ≈ 1 ≈ 0.000052 22725200 −738.33 164.5 0.257 2022 2023 Шепард Карме
XXXVIII Пазітеє
16.8 ≈ 2 ≈ 0.00042 22846700 −719.47 164.6 0.270 2001 2002 Шепард та ін. Карме
LXIX S/2017 J 8
17.1 ≈ 1 ≈ 0.000052 22849500 −719.76 164.8 0.255 2017 2018 Шепард Карме
  S/2021 J 6 17.3 ≈ 1 ≈ 0.000052 22870300 −720.97 164.9 0.271 2021 2023 Шепард та ін. Карме
  S/2003 J 24 16.6 ≈ 2 ≈ 0.00042 22887400 −721.60 164.5 0.259 2003 2021 Шепард та ін. Карме
XXXII Еврідоме
16.2 ≈ 3 ≈ 0.0014 22899000 −717.31 149.1 0.294 2001 2002 Шепард та ін. Пасіфе
LVI S/2011 J 2 16.8 ≈ 1 ≈ 0.000052 22909200 −718.32 151.9 0.355 2011 2012 Шепард Пасіфе
  S/2003 J 4
16.7 ≈ 2 ≈ 0.00042 22926500 −718.10 148.2 0.328 2003 2003 Шепард Пасіфе
XXI Халдене
16.0 ≈ 4 ≈ 0.0034 22930500 −723.71 164.7 0.265 2000 2001 Шепард та ін. Карме
LXIII S/2017 J 2
16.4 ≈ 2 ≈ 0.00042 22953200 −724.71 164.5 0.272 2017 2018 Шепард Карме
XXVI Ісоное
16.0 ≈ 4 ≈ 0.0034 22981300 −726.27 164.8 0.249 2000 2001 Шепард та ін. Карме
  S/2022 J 2 17.6 ≈ 1 ≈ 0.000052 23013800 −781.56 164.7 0.265 2022 2023 Шепард Карме
  S/2021 J 4 17.4 ≈ 1 ≈ 0.000052 23019700 −728.28 164.6 0.265 2021 2023 Шепард Карме
XLIV Калліхоре 16.3 ≈ 2 ≈ 0.00042 23021800 −728.26 164.8 0.252 2003 2003 Шепард Карме
XXV Еріноме
16.0 ≈ 3 ≈ 0.0014 23032900 −728.48 164.4 0.276 2000 2001 Шепард та ін. Карме
XXXVII Кале
16.3 ≈ 2 ≈ 0.00042 23052600 −729.64 164.6 0.262 2001 2002 Шепард та ін. Карме
LVII Ейрене 15.8 ≈ 4 ≈ 0.0034 23055800 −729.84 164.6 0.258 2003 2003 Шепард Карме
XXXI Етне
16.0 ≈ 3 ≈ 0.0014 23064400 −730.10 164.6 0.277 2001 2002 Шепард та ін. Карме
XLVII Евкеладе
16.0 ≈ 4 ≈ 0.0034 23067400 −730.30 164.6 0.277 2003 2003 Шепард Карме
XLIII Архе
16.2 ≈ 3 ≈ 0.0014 23097800 −731.88 164.6 0.261 2002 2002 Шепард Карме
XX Тайгете
15.6 ≈ 5 ≈ 0.0065 23108000 −732.45 164.7 0.253 2000 2001 Шепард та ін. Карме
  S/2016 J 4 17.3 ≈ 1 ≈ 0.000052 23113800 −727.01 147.1 0.294 2016 2023 Шепард Пасіфе
LXXII S/2011 J 1 16.7 ≈ 2 ≈ 0.00042 23124500 −733.21 164.6 0.271 2011 2012 Шепард Карме
XI Карме
10.6 46.7 ≈ 5.3 23144400 −734.19 164.6 0.256 1938 1938 Nicholson Карме
L Герсе 16.5 ≈ 2 ≈ 0.00042 23150500 −734.52 164.4 0.262 2003 2003 Gladman et al. Карме
LXI S/2003 J 19 16.6 ≈ 2 ≈ 0.00042 23156400 −734.78 164.7 0.265 2003 2003 Gladman Карме
LI S/2010 J 1
16.5 ≈ 2 ≈ 0.00042 23189800 −736.51 164.5 0.252 2010 2011 Jacobson et al. Карме
  S/2003 J 9
16.9 ≈ 1 ≈ 0.000052 23199400 −736.86 164.8 0.263 2003 2003 Шепард Карме
LXVI S/2017 J 5 16.5 ≈ 2 ≈ 0.00042 23206200 −737.28 164.8 0.257 2017 2018 Шепард Карме
LXVII S/2017 J 6 16.6 ≈ 2 ≈ 0.00042 23245300 −733.99 149.7 0.336 2017 2018 Шепард Пасіфе
XXIII Каліке
15.4 6.9 ≈ 0.017 23302600 −742.02 164.8 0.260 2000 2001 Шепард та ін. Карме
XXXIX Гегемоне 15.9 ≈ 3 ≈ 0.0014 23348700 −739.81 152.6 0.358 2003 2003 Шепард Пасіфе
  S/2018 J 3 17.3 ≈ 1 ≈ 0.000052 23400300 −747.02 164.9 0.268 2018 2023 Шепард Карме
  S/2021 J 5 16.8 ≈ 2 ≈ 0.00042 23414600 −747.74 164.9 0.272 2021 2023 Шепард та ін. Карме
VIII Пасіфе
10.1 57.8 ≈ 10 23468200 −743.61 148.4 0.412 1908 1908 Melotte Пасіфе
XXXVI Спонде
16.7 ≈ 2 ≈ 0.00042 23543300 −748.29 149.3 0.322 2001 2002 Шепард та ін. Пасіфе
  S/2003 J 10
16.9 ≈ 2 ≈ 0.00042 23576300 −755.43 164.4 0.264 2003 2003 Шепард Карме
XIX Мегакліте
15.0 ≈ 5 ≈ 0.0065 23644600 −752.86 149.8 0.421 2000 2001 Шепард та ін. Пасіфе
XLVIII Кіллене 16.3 ≈ 2 ≈ 0.00042 23654700 −751.97 146.8 0.419 2003 2003 Шепард Пасіфе
IX Сінопе
11.1 35 ≈ 2.2 23683900 −758.85 157.3 0.264 1914 1914 Nicholson Пасіфе
LIX S/2017 J 1
16.8 ≈ 2 ≈ 0.00042 23744800 −756.41 145.8 0.328 2017 2017 Шепард Пасіфе
XLI Аойде 15.6 ≈ 4 ≈ 0.0034 23778200 −761.42 155.7 0.436 2003 2003 Шепард Пасіфе
XXVIII Автоное
15.5 ≈ 4 ≈ 0.0034 23792500 −761.00 150.8 0.330 2001 2002 Шепард та ін. Пасіфе
XVII Калліррое
14.0 9.6 ≈ 0.046 23795500 −758.87 145.1 0.297 1999 2000 Scotti et al. Пасіфе
  S/2003 J 23
16.6 ≈ 2 ≈ 0.00042 23829300 −760.00 144.7 0.313 2003 2004 Шепард Пасіфе
XLIX Коре
16.6 ≈ 2 ≈ 0.00042 24205200 −776.76 141.5 0.328 2003 2003 Шепард Пасіфе

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Маса Юпітера 1.8986× 1027 кг / Маса Супутників Юпітера (англ.) 3.93× 1023 кг = 4,828

Посилання[ред. | ред. код]

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. ↑ Номери позначаються римськими числами.
  2. ↑ Діаметри з кількома числами, як-от "60 × 40 × 34", вказують на те, що тіло не є ідеально сферичним, і що кожен із його розмірів достатньо добре виміряний.
  3. ↑ Наразі маси виміряня тільки для Амальтеї, Гімалії та чотирьох Галілеєвих супутників. Маси внутрішніх супутників оцінені, припускаючи ту ж густину, що в Амальтеї (0,86 г/см3), а для решти супутників припускаючи густину 1 г/см3.
  4. ↑ Від'ємні періоди означають ретроградне обертання.

Джерела[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д е ж и Sheppard, Scott S. Moons of Jupiter. Earth & Planets Laboratory. Carnegie Institution for Science. Архів оригіналу за 24 April 2019. Процитовано 7 January 2023.
  2. ↑ а б в Ashton, Edward; Beaudoin, Matthew; Gladman, Brett (September 2020). The Population of Kilometer-scale Retrograde Jovian Irregular Moons. The Planetary Science Journal. 1 (2): 52. arXiv:2009.03382. Bibcode:2020PSJ.....1...52A. doi:10.3847/PSJ/abad95. S2CID 221534456.
  3. ↑ а б в г д Canup, Robert M.; Ward, William R. (2009). Origin of Europa and the Galilean Satellites. Europa. University of Arizona Press (in press). arXiv:0812.4995. Bibcode:2009euro.book...59C.
  4. ↑ Alibert, Y.; Mousis, O.; Benz, W. (2005). Modeling the Jovian subnebula I. Thermodynamic conditions and migration of proto-satellites. Astronomy & Astrophysics. 439 (3): 1205—13. arXiv:astro-ph/0505367. Bibcode:2005A&A...439.1205A. doi:10.1051/0004-6361:20052841. S2CID 2260100.
  5. ↑ а б Chown, Marcus (7 March 2009). Cannibalistic Jupiter ate its early moons. New Scientist. Архів оригіналу за 23 March 2009. Процитовано 18 March 2009.
  6. ↑ Lari, Giacomo; Saillenfest, Melaine; Fenucci, Marco (2020). Long-term evolution of the Galilean satellites: the capture of Callisto into resonance. Astronomy & Astrophysics. 639: A40. arXiv:2001.01106. Bibcode:2020A&A...639A..40L. doi:10.1051/0004-6361/202037445. S2CID 209862163. Архів оригіналу за 11 June 2022. Процитовано 1 August 2022.
  7. ↑ Jewitt, David; Haghighipour, Nader (September 2007). Irregular Satellites of the Planets: Products of Capture in the Early Solar System (PDF). Annual Review of Astronomy & Astrophysics. 45 (1): 261—295. arXiv:astro-ph/0703059. Bibcode:2007ARA&A..45..261J. doi:10.1146/annurev.astro.44.051905.092459. S2CID 13282788. Архів (PDF) оригіналу за 25 February 2014. Процитовано 8 January 2023.
  8. ↑ Galilei, Galileo (1989). Translated and prefaced by Albert Van Helden (ред.). Sidereus Nuncius. Chicago & London: University of Chicago Press. с. 14–16. ISBN 0-226-27903-0.
  9. ↑ Van Helden, Albert (March 1974). The Telescope in the Seventeenth Century. Isis. The University of Chicago Press on behalf of The History of Science Society. 65 (1): 38—58. doi:10.1086/351216. S2CID 224838258.
  10. ↑ Pasachoff, Jay M. (May 2015). Simon Marius's Mundus Iovialis: 400th Anniversary in Galileo's Shadow. Journal for the History of Astronomy. 46 (2): 218—234. Bibcode:2015JHA....46..218P. doi:10.1177/0021828615585493. S2CID 120470649.
  11. ↑ Barnard, E. E. (October 1892). Discovery and Observation of a Fifth Satellite to Jupiter. Astronomical Journal. 12 (275): 81—85. Bibcode:1892AJ.....12...81B. doi:10.1086/101715. Архів оригіналу за 4 February 2023. Процитовано 7 January 2023.
  12. ↑ Campbell, L. (9 January 1905). Discovery of a Sixth Satellite of Jupiter. Astronomical Journal. 24 (570): 154. Bibcode:1905AJ.....24S.154.. doi:10.1086/103654. Архів оригіналу за 7 January 2023. Процитовано 7 January 2023.
  13. ↑ Perrine, C. D. (30 March 1905). The Seventh Satellite of Jupiter. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 17 (101): 62—63. Bibcode:1905PASP...17...56.. doi:10.1086/121624. JSTOR 40691209. S2CID 250794880. Архів оригіналу за 7 January 2023. Процитовано 7 January 2023.
  14. ↑ Melotte, P. J. (March 1908). Note on the Newly Discovered Eighth Satellite of Jupiter, Photographed at the Royal Observatory, Greenwich. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 68 (6): 456—457. Bibcode:1908MNRAS..68..456.. doi:10.1093/mnras/68.6.456. Архів оригіналу за 7 January 2023. Процитовано 7 January 2023.
  15. ↑ Nicholson, S. B. (October 1914). Discovery of the Ninth Satellite of Jupiter. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 26 (1): 197—198. Bibcode:1914PASP...26..197N. doi:10.1086/122336. PMC 1090718. PMID 16586574. Архів оригіналу за 7 January 2023. Процитовано 7 January 2023.
  16. ↑ Nicholson, S. B. (October 1938). Two New Satellites of Jupiter. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 50 (297): 292—293. Bibcode:1938PASP...50..292N. doi:10.1086/124963. S2CID 120216615. Архів оригіналу за 7 January 2023. Процитовано 7 January 2023.
  17. ↑ Nicholson, S. B. (December 1951). An unidentified object near Jupiter, probably a new satellite. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 63 (375): 297—299. Bibcode:1951PASP...63..297N. doi:10.1086/126402. S2CID 121080345. Архів оригіналу за 4 February 2023. Процитовано 7 January 2023.
  18. ↑ Kowal, C. T.; Aksnes, K.; Marsden, B. G.; Roemer, E. (June 1975). Thirteenth satellite of Jupiter. Astronomical Journal. 80: 460—464. Bibcode:1975AJ.....80..460K. doi:10.1086/111766. Архів оригіналу за 7 January 2023. Процитовано 7 January 2023.
  19. ↑ Marsden, Brian G. (3 October 1975). Probable New Satellite of Jupiter (discovery telegram sent to the IAU). IAU Circular. Cambridge, US: Smithsonian Astrophysical Observatory. 2845. Архів оригіналу за 16 September 2002. Процитовано 8 January 2011.
  20. ↑ Synnott, S. P. (November 1980). 1979J2: The Discovery of a Previously Unknown Jovian Satellite. Science. 210 (4471): 786—788. Bibcode:1980Sci...210..786S. doi:10.1126/science.210.4471.786. PMID 17739548.
  21. ↑ а б Press Information Sheet: New Outer Satellite of Jupiter Discovered. Central Bureau for Astronomical Telegrams. 20 July 2000. Архів оригіналу за 9 January 2023. Процитовано 6 January 2023.
  22. ↑ а б Nicholson, P. D.; Cuk, M.; Sheppard, S. S.; Nesvorny, D.; Johnson, T. V. (2008). Irregular Satellites of the Giant Planets (PDF). У Barucci, M. A.; Boehnhardt, H.; Cruikshank, D. P.; Morbidelli, A. (ред.). The Solar System Beyond Neptune. с. 411—424. Bibcode:2008ssbn.book..411N. ISBN 9780816527557. S2CID 32512508. Архів (PDF) оригіналу за 9 March 2023. Процитовано 7 January 2023.
  23. ↑ а б в г д е Sheppard, Scott S.; Jewitt, David C. (May 2003). An abundant population of small irregular satellites around Jupiter (PDF). Nature. 423 (6937): 261—263. Bibcode:2003Natur.423..261S. doi:10.1038/nature01584. PMID 12748634. S2CID 4424447. Архів (PDF) оригіналу за 7 January 2023. Процитовано 7 January 2023.
  24. ↑ а б в Planetary Satellite Discovery Circumstances. JPL Solar System Dynamics. NASA. 15 November 2021. Архів оригіналу за 27 September 2021. Процитовано 7 January 2022.
  25. ↑ Gladman, Brett; Allen, Lynne; Kavelaars, JJ; Cook, Michelle (29 May 2003). Irregular Satellites of Jupiter. University of British Columbia. Архів оригіналу за 4 April 2004. Процитовано 7 January 2023.
  26. ↑ Sheppard, Scott S.; Jewitt, David C. (4 February 2004). New Satellites of Jupiter Discovered in 2003. Institute for Astronomy. University of Hawaii. Архів оригіналу за 1 April 2004. Процитовано 7 January 2023.
  27. ↑ Jacobson, R.; Brozović, M.; Gladman, B.; Alexandersen, M.; Nicholson, P. D.; Veillet, C. (November 2012). Irregular Satellites of the Outer Planets: Orbital Uncertainties and Astrometric Recoveries in 2009–2011. The Astronomical Journal. 144 (5): 8. Bibcode:2012AJ....144..132J. doi:10.1088/0004-6256/144/5/132. S2CID 123117568. 132.
  28. ↑ а б в Alexandersen, M.; Gladman, B.; Veillet, C.; Jacobson, R.; Brozović, M.; Rousselot, P. (July 2012). Discovery of Two Additional Jovian Irregulars. The Astronomical Journal. 144 (1): 4. Bibcode:2012AJ....144...21A. doi:10.1088/0004-6256/144/1/21. S2CID 123292373. 21.
  29. ↑ Green, Daniel W. E. (1 June 2011). CBET 2734: New Satellites of Jupiter: S/2010 J 1 and S/2010 J 2. Central Bureau Electronic Telegrams. Central Bureau for Astronomical Telegrams. 2734 (2734): 1. Bibcode:2011CBET.2734....1G. Архів оригіналу за 16 October 2020. Процитовано 7 January 2023.
  30. ↑ Alexandersen, Mike; Gladman, Brett; Lin, Brian; Balma, Chris (4 June 2012). UBC researchers help unveil Jupiter's smallest known moon. University of British Columbia. Архів оригіналу за 22 July 2012. Процитовано 7 January 2023.
  31. ↑ MPEC 2021-V333 : S/2003 J 24. Minor Planet Electronic Circulars. Minor Planet Center. 15 November 2021. Архів оригіналу за 16 November 2021. Процитовано 8 January 2023.
  32. ↑ Greenfieldboyce, Nell (9 February 2023). Here's why Jupiter's tally of moons keeps going up and up. Sky & Telescope. Архів оригіналу за 5 March 2023. Процитовано 6 March 2023.
  33. ↑ Jones, R. Lynne; Jurić, Mario; Ivezić, Željko (January 2016). Asteroid Discovery and Characterization with the Large Synoptic Survey Telescope. Proceedings of the International Astronomical Union. 10 (S318): 282—292. arXiv:1511.03199. Bibcode:2016IAUS..318..282J. doi:10.1017/S1743921315008510. S2CID 8193676.
  34. ↑ Holler, Bryan J.; Milam, Stefanie N.; Bauer, James M.; Alcock, Charles; Bannister, Michele T.; Bjoraker, Gordon L. та ін. (July 2018). Solar system science with the Wide-Field Infrared Survey Telescope. Journal of Astronomical Telescopes, Instruments, and Systems. 4 (3): 034003. arXiv:1709.02763. Bibcode:2018JATIS...4c4003H. doi:10.1117/1.JATIS.4.3.034003. S2CID 119084280. 034003.
  35. ↑ а б Marazzini, C. (2005). The names of the satellites of Jupiter: from Galileo to Simon Marius. Lettere Italiane (італ.). 57 (3): 391—407.
  36. ↑ Marazzini, Claudio (2005). I nomi dei satelliti di Giove: da Galileo a Simon Marius (The names of the satellites of Jupiter: from Galileo to Simon Marius). Lettere Italiane. 57 (3): 391—407.
  37. ↑ Nicholson, Seth Barnes (April 1939). The Satellites of Jupiter. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 51 (300): 85—94. Bibcode:1939PASP...51...85N. doi:10.1086/125010.
  38. ↑ Owen, Tobias (September 1976). Jovian Satellite Nomenclature. Icarus. 29 (1): 159—163. Bibcode:1976Icar...29..159O. doi:10.1016/0019-1035(76)90113-5.
  39. ↑ а б в г Planet and Satellite Names and Discoverers. Gazetteer of Planetary Nomenclature. IAU Working Group for Planetary System Nomenclature. Архів оригіналу за 21 August 2014. Процитовано 22 January 2023.
  40. ↑ Sagan, Carl (April 1976). On Solar System Nomenclature. Icarus. 27 (4): 575—576. Bibcode:1976Icar...27..575S. doi:10.1016/0019-1035(76)90175-5.
  41. ↑ Payne-Gaposchkin, Cecilia; Haramundanis, Katherine (1970). Introduction to Astronomy. Englewood Cliffs, N.J.: Prentice-Hall. ISBN 0-13-478107-4.
  42. ↑ а б Marsden, Brian G. (3 October 1975). Satellites of Jupiter. IAU Circular. 2846. Архів оригіналу за 22 February 2014. Процитовано 8 January 2011.
  43. ↑ IAU Rules and Conventions. Working Group for Planetary System Nomenclature. U.S. Geological Survey. Архів оригіналу за 13 April 2020. Процитовано 10 September 2020.
  44. ↑ Anderson, J.D.; Johnson, T.V.; Shubert, G. та ін. (2005). Amalthea's Density Is Less Than That of Water. Science. 308 (5726): 1291—1293. Bibcode:2005Sci...308.1291A. doi:10.1126/science.1110422. PMID 15919987.
  45. ↑ Burns, J. A.; Simonelli, D. P.; Showalter, M. R. та ін. (2004). Jupiter's Ring-Moon System. У Bagenal, Fran (ред.). Jupiter: The Planet, Satellites and Magnetosphere. Cambridge University Press.
  46. ↑ Burns, J. A.; Showalter, M. R.; Hamilton, D. P. та ін. (1999). The Formation of Jupiter's Faint Rings. Science. 284 (5417): 1146—1150. Bibcode:1999Sci...284.1146B. doi:10.1126/science.284.5417.1146. PMID 10325220.
  47. ↑ Canup, Robin M.; Ward, William R. (2002). Formation of the Galilean Satellites: Conditions of Accretion (PDF). The Astronomical Journal. 124 (6): 3404—3423. Bibcode:2002AJ....124.3404C. doi:10.1086/344684. Архів (PDF) оригіналу за 15 June 2019. Процитовано 31 August 2008.
  48. ↑ Clavin, Whitney (1 травня 2014). Ganymede May Harbor 'Club Sandwich' of Oceans and Ice. NASA. Jet Propulsion Laboratory. Архів оригіналу за 31 January 2020. Процитовано 1 травня 2014.
  49. ↑ Vance, Steve; Bouffard, Mathieu; Choukroun, Mathieu; Sotina, Christophe (12 April 2014). Ganymede's internal structure including thermodynamics of magnesium sulfate oceans in contact with ice. Planetary and Space Science. 96: 62—70. Bibcode:2014P&SS...96...62V. doi:10.1016/j.pss.2014.03.011.
  50. ↑ Khurana, K. K.; Jia, X.; Kivelson, M. G.; Nimmo, F.; Schubert, G.; Russell, C. T. (12 May 2011). Evidence of a Global Magma Ocean in Io's Interior. Science. 332 (6034): 1186—1189. Bibcode:2011Sci...332.1186K. doi:10.1126/science.1201425. PMID 21566160.
  51. ↑ а б в г Grav, Tommy; Holman, Matthew J.; Gladman, Brett J.; Aksnes, Kaare (November 2003). Photometric survey of the irregular satellites. Icarus. 166 (1): 33—45. arXiv:astro-ph/0301016. Bibcode:2003Icar..166...33G. doi:10.1016/j.icarus.2003.07.005. S2CID 7793999.
  52. ↑ Sheppard, Scott S.; Jewitt, David C.; Porco, Carolyn (2004). Jupiter's outer satellites and Trojans (PDF). У Fran Bagenal; Timothy E. Dowling; William B. McKinnon (ред.). Jupiter. The planet, satellites and magnetosphere. Т. 1. Cambridge, UK: Cambridge University Press. с. 263—280. ISBN 0-521-81808-7. Архів оригіналу (PDF) за 26 March 2009. {{cite book}}: Проігноровано |work= (довідка)
  53. ↑ а б в г д е ж и к Planetary Satellite Mean Elements. JPL Solar System Dynamics. NASA. Архів оригіналу за 6 October 2021. Процитовано 28 March 2022. Note: Orbital elements of regular satellites are with respect to the Laplace plane, while orbital elements of irregular satellites are with respect to the ecliptic.
  54. ↑ а б в Brozović, Marina; Jacobson, Robert A. (March 2017). The Orbits of Jupiter's Irregular Satellites. The Astronomical Journal. 153 (4): 10. Bibcode:2017AJ....153..147B. doi:10.3847/1538-3881/aa5e4d. S2CID 125571053. 147.
  55. ↑ Sheppard, Scott S.; Williams, Gareth V.; Tholen, David J.; Trujillo, Chadwick A.; Brozović, Marina; Thirouin, Audrey та ін. (August 2018). New Jupiter Satellites and Moon-Moon Collisions. Research Notes of the American Astronomical Society. 2 (3): 155. arXiv:1809.00700. Bibcode:2018RNAAS...2..155S. doi:10.3847/2515-5172/aadd15. S2CID 55052745. 155.
  56. ↑ Nesvorný, David; Beaugé, Cristian; Dones, Luke (March 2004). Collisional Origin of Families of Irregular Satellites (PDF). The Astronomical Journal. 127 (3): 1768—1783. Bibcode:2004AJ....127.1768N. doi:10.1086/382099. S2CID 27293848. Архів (PDF) оригіналу за 9 October 2022. Процитовано 27 August 2008.
  57. ↑ Natural Satellites Ephemeris Service. Minor Planet Center. Архів оригіналу за 4 October 2022. Процитовано 20 January 2023. Selection of Objects → "All Jovian outer irregular satellites" → Check "I require Orbital Elements" → Get Information
  58. ↑ Planetary Satellite Physical Parameters. Jet Propulsion Laboratory. Архів оригіналу за 28 March 2022. Процитовано 28 March 2022.
  59. ↑ а б в г Siedelmann P.K.; Abalakin V.K.; Bursa, M.; Davies, M.E.; de Bergh, C.; Lieske, J.H.; Obrest, J.; Simon, J.L.; Standish, E.M.; Stooke, P. ; Thomas, P.C. (2000). The Planets and Satellites 2000. IAU/IAG Working Group on Cartographic Coordinates and Rotational Elements of the Planets and Satellites. Архів оригіналу за 10 серпня 2011. Процитовано 31 серпня 2008.
Список за збільшенням відстані від Юпітера. Тимчасові позначення виділені курсивом.
Група Амальтеї (4)
Галілеєві супутники (4)
Група Фемісто (1)
Група Гімалії (7)
Група Карпо (1)
Група Валетудо (1)
Група Ананке (21)
Група Карме (22)
Група Пасіфе (18)
Характеристика
Супутники
Троянці
Дослідження
Інше
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Супутники_Юпітера&oldid=42245219