Східна Галичина — Вікіпедія

Провінція Галичина та її поділ між Польщею і Україною.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Галичина (значення).

Східна Галичина (за польською термінологією 1919-1939 рр. Східна Малопольща) — історично-географічна область на заході України. Сучасні межі Галичини було сформовано під час перебування краю у складі Австрійської імперії протягом 1772–1918 років. Східна Галичина сьогодні обіймає Львівську, Івано-Франківську і Тернопільську область без її північної смуги (більша частина Кременецького району є частиною історичної Волині).

Географія[ред. | ред. код]

Терен Східної Галичини становить близько 46,8 тис.кв. км. Це північні схили Карпатських гір, басейн верхнього Дністра, Західного Бугу (верхня течія), верхнього Сяну, зі сходу обмежена річкою Збруч.

Площа Східної Галичини на території України (у складі трьох областей — Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської без північної частини) — 47,2 тисячі кв. км, де на початок 2013 року проживали 4845 тис. мешканців. Історичні східногалицькі землі в Україні та Польщі у сумі займають територію 56,8 тис. км² й нараховують до 5,5 мільйонів мешканців^[1].

Частина Галичини в межах сучасної України займає 8,2 % площі країни, тут проживає 10,4 % її населення.

Крайні точки території Східної Галичини в межах України:

на півночі — лівий берег р. Західний Буг біля с. Пісочне (Сокальський район Львівської області), 50°46′ півн. широти, 24°08′ східн. довготи (від Ґринвіча);
на сході — місце впадіння річки Збруч до Дністра біля с. Окопи (Чортківський район Тернопільської області), 48°33′ півн. широти, 26°27′ східн. довготи;

на півдні — вершина 1557,4 в Чивчинських горах на українсько-румунському кордоні біля джерел потоку Боєрівка (Верховинський район Івано-Франківської області). 47°44′ півн. широти, 24°55′ східн. довготи;

на заході — урочище Савинський Ліс біля села Катина (Старосамбірський район Львівської області) 49°31′ півн. широти, 22°43′ східн. довготи.

Таким чином геометричний центр Східної Галичини (точка, в якій перетинаються середні для неї паралель і меридіан) розташований за координатами 49°15′ півн. широти, 24°35′ східн. довготи (№ 1 на мапі). Це південно-східні околиці міста Бурштина Івано-Франківської області.

Для історичної (етнографічної) Галичини крайньою західною точкою було село Шляхтова біля Пенінських гір (тепер Новоторзький повіт Малопольського воєводства) — 49°24′ півн. широти, 20°30′ східн. довготи. Тож координатами геометричного центру історичної Галичини будуть 49°15′ півн. широти, 23°28′ східн. довготи — це координати міста Борислава^[1].

Історія[ред. | ред. код]

У докиївські часи тут мешкали давньослов'янські племена дулібів і білих хорватів.

У X столітті землі були завойовані Володимиром І.

У XII столітті на цій території утворилися Галицьке, Звенигородське, Перемишльське і Теребовльське князівства. У XIII столітті вони були об'єднані у єдине Галицьке князівство, складової Галицько-Волинської держави, з ХІІІ ст. Королівства Русі, що ділилось на Галицьку, Львівську, Перемиську, Сяноцьку, Холмську і Белзьку землі-князівства.

У другій половині XIV століття Руське королівство тимчасово потрапило до складу Королівства Польського за життя Казимира ІІІ, згодом Угорського королівства, через повстання у якому було захоплене Польщею і у середині 1440-х роках було трансформоване у Руське воєводство з адміністративним центром у Львові. При цьому папи римські не визнавали зверхності тут королів Польщі, через що з XVI ст. титулярними королями Галичини стали Габсбурги.

У 1772 році, після першого поділу Речі Посполитої австрійські Габсбурги перейняли владу над Королівством Галичини та Володимирії — коронного краю Австрійської монархії, до якої долучили Краківську землю (Малопольщу).

У ХІХ ст. декілька разів ставилось питання про розподіл провінції на Західну (польську) і Східну (українську) Галичину, що відхиляв Франц Йосиф І. В ході «Весни народів» виголошена Головною Руською Радою дана вимога отримала в 1850 р. тільки часткову реалізацію в розподілі повітових судів між апеляційними судами у Кракові (ввійшла територія з переважно польським населенням) та Львові (територія з переважно українським населенням, яка й почала називатися Східною Галичиною).^[2]

У 1910 р. у Східній Галичині проживали 3791 тисяч українців (71,1 %), 770 тисяч поляків (14,4 %), 660 тисяч євреїв (12,4 %), 65 тисяч німців і австрійців (1,2 %). За конфесійною приналежністю було 3291 тисяч (61,7 %) греко-католиків (українців), 1350 тисяч (25,3 %) римо-католиків (поляків і латинників), 659 тисяч (12,4 %) юдеїв.

У 1918 році, після розпаду Австро-Угорської імперії на Східній Галичині була створена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

18 липня 1919 року внаслідок польсько-української війни вся Галичина була окупована Польщею і перейменована на Східну Малопольщу.

У вересні 1939 року згідно з пактом Ріббентропа—Молотова Східна Галичина (46 повітів) була окупована Червоною армією, 1 листопада анексована СРСР і 15 листопада включена відповідно до Української РСР.

1 серпня 1941 року Східна Галичина приєднана до Генеральної губернії (Дистрикт Галичина).

У 1944 році була відновлена радянська окупація у Східній Галичині, причому її західна частина була віддана Польщі (Польська Народна Республіка, комуністична).

У 1991 році Східна Галичина, як і решта територій УРСР, увійшла до складу України, тоді як західна частина Східної Галичини також залишилася в Польщі після падіння комунізму.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

↑ ^а ^б Мельник І. У пошуках центру Галичини [Архівовано 19 грудня 2015 у Wayback Machine.] // Zbruč. — 2015. — 10 грудня.
↑ Grzegorz Hryciuk. Przemiany narodowościowe i ludnościowe w Galicji Wschodniej i na Wołyniu w latach 1931–1948. — 2005, Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek. — s. 25-27. — ISBN 83-7441-121-X.

Посилання[ред. | ред. код]

Східна Галичина у сестринських Вікіпроєктах
	Портал «Галичина»
	Файли у Вікісховищі^?

Вортман Д. Я. Східна Галичина [Архівовано 6 січня 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 922. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
Крівава Книга. Ч. 1 [Архівовано 9 лютого 2021 у Wayback Machine.]: Матеріяли до польської інвазії на українські землі Східної Галичини 1918/1919 року. Відень : Видання Уряду ЗУНР, 1919. 99 с.
Крівава Книга. Ч. 2 [Архівовано 27 січня 2021 у Wayback Machine.]: Матеріяли до польської інвазії на українські землі Східної Галичини 1918/1919 року. Відень : Видання Уряду ЗУНР, 1921. 242 с.
Волинь і Східна Галичина. 1943-1944. Путівник по польських та українських архівних джерелах [Архівовано 20 квітня 2021 у Wayback Machine.]. Варшава : Naczelnej Dyrekcji Archiwów Państwowych, Державний Комітет Архівів України, 2003. 286 с.
Економічна та соціокультурна сфера села Східної Галичини (1919–1939 рр.) в історіографії [Архівовано 22 грудня 2015 у Wayback Machine.]
Єврейська Галичина [Архівовано 2 березня 2010 у Wayback Machine.]

Це незавершена стаття з історії України.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

[Z-1] а ^б Мельник І. У пошуках центру Галичини [Архівовано 19 грудня 2015 у Wayback Machine.] // Zbruč. — 2015. — 10 грудня.

[2] Grzegorz Hryciuk. Przemiany narodowościowe i ludnościowe w Galicji Wschodniej i na Wołyniu w latach 1931–1948. — 2005, Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek. — s. 25-27. — ISBN 83-7441-121-X.

[1]

[2]