Таїров Олександр Якович — Вікіпедія

Таїров Олександр Якович
Ім'я при народженні Корнбліт Олександр Якович
Народився 24 червня 1885(1885-06-24)
місто Ромни, Полтавська губернія
Помер 25 вересня 1950(1950-09-25) (65 років)
Москва, РРФСР, СРСР[1]
Поховання Новодівичий цвинтар
Національність єврей
Громадянство Росія РосіяСРСР СРСР
Релігія юдаїзм
Діяльність театральний режисер
Alma mater юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету (1913)
Відомі учні Скибневський Олександр Броніславович
Заклад Камерний театр Таїроваd
Роки діяльності 1904–1949
Дружина актриса Коонен Аліса Георгіївна (18891974)
IMDb nm0846864
Нагороди та премії
орден Леніна медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» медаль «У пам'ять 800-річчя Москви»
Народний артист РРФСР Заслужений артист РРФСР

CMNS: Таїров Олександр Якович у Вікісховищі

Олекса́ндр Я́кович Таї́ров (справжнє прізвище Корнбліт; * 1885, Ромни — †1950, Москва, РРФСР) — український режисер.

Сценічну діяльність почав 1905 актором у трупі М. Бородая у Києві, режисерську — 1908 в пересувному театрі П. Гайдебурова; 1914 — 50 — засновник і керівник Московського Камерного театру. Народний артист РРФСР (1935)

Життєпис[ред. | ред. код]

Майбутній театральний режисер народився в єврейські родині в Україні в місті Ромни. Син викладача в Полтавській губернії, як і низка емоційних гімназистів, закохався в театр, брав участь в аматорських виставах.

За примусом батьків подався по закінченні гімназії не в актори, а влаштувався на юридичний факультет Київського університету ім. Св. Володимира. Брав участь як актор в виставах київських театрів. Згодом покинув Київ і влаштувався в Петербурзький університет на юридичний факультет і водночас потрапив в театральну трупу Всеволода Мейєрхольда.

Експерименти Мейєрхольда не задовольнили, бо в Олександрі народжувалась власна особистість. Як режисер навіть поставив «Гамлета» Шекспіра і закінчив 1913 року Петербурзький університет. В період пошуків себе раптово забажав покинути театр і почати життя наново.

Недовгий Вільний театр[ред. | ред. код]

Перебрався на житло в Москву, де розпочав адвокатську практику. В Москві не зумів жити без театру і покинув тепер вже адвокатуру. Поставив дві перші вистави в Москві в так званому Вільному театрі. Але театр протримався економічно лише один сезон.

Актори і новий режисер не воліли такого кінця і на уламках Вільного — ініціювали створення нового театру.

Приміщення Камерного театру[ред. | ред. код]

Олександр Таїров зустрів Алісу Коонен в недовгий час праці Вільного театру. Саме вона 1914 р. звернула увагу на порожній особняк на Тверському бульварі в Москві. Таїров оглянув особняк і зрозумів, що парадні зали колись приватного житла не підходять для театру, до того ж, їх було гріх ламати. Але приміщення приємне і до нього можна прибудувати театральну залу і сцену. Так і зробили. Так виник невеликий і затишний Камерний театр Таїрова.

Наприкінці 1917 року нова, більшовицька влада примусила акторів покинути приміщення. Лише захист наркома просвіти Луначарського сприяв поверненню театральної трупи в приміщення і навіть виділив гроші на переобладнання сцени.

Новий театр[ред. | ред. код]

Камерний театр відкрили 14 грудня 1914 року постановкою старовинної п'єси «Сакунтала» (Шакунтала) Калидаси, створеної в Середньовічній Індії. Головну героїню, чисту і наївну дівчину, грала Аліса Коонен. Але театр розпочав власний шлях у розпал 1-ї світової війни …

Таїров прагнув підвищеної майстерності, тяжів до репертуару романтичного та трагедійного, до легендарних чи літературних сюжетів, до показу сильних, а то і всепоглинаючих почуттів героїв, котрі були здатні переробити їх життя чи покласти йому край. Він записав :

Ми прагнули мати невелику камерну аудиторію власних глядачів… Ані до камерного репертуару, ані до камерних постановок чи до камерного виконання ми ніяк не йшли — навпаки і більш того, за сутністю наших прагнень всі вони були ворожі нашим думкам і нашим пошукам [2]
.

Камерним, невеликим за розмірами — було лише приміщення його театру.

Молодий і завзятий Олександр Таїров діяльно проштовхував рекламу власного театру. Він організував « Товариство друзів Камерного театру», друкував журнал російською «Мастерство театра», газету «7 днів Камерного театру», заснував клуб «Эксцентрион», а згодом і студію, котра стане пізніше державним театральним училищем. Його уважно слухав більшовицький нарком просвіти і сам трохи драматург Анатолій Луначарський (1875–1933), котрий і не давав нищити заклад Таїрова своїм друзям-більшовикам, поки був живий.

Камерний театр був відомий власною стилістикою та красою сценічних костюмів. Художники Камерного театру були майстрами костюмів різних стилістик, витрачаючи на створення костюмів час і пізнання, винахідливість і досвід, смак і майстерність. Адже Таїров оголосив :

... костюм — це друга оболонка актора, це щось невід'ємне від його сценічної сутності, це візуалізація його сценічного образа, котра розчиняється в ньому як в тій пісні, де не можливо викинути чи замінити жодного слова, жодного штриха без одночасного паплюження всього образа.

Політичні утиски так званих «космополітів» в СРСР[ред. | ред. код]

Як етнічний єврей і театральний діяч радянської країни, Олександр Таїров брав участь в Єврейському антифашистському комітеті. 1945 року його нагородили орденом Леніна у зв'язку із тридцятирічним ювілеєм Державного Камерного театру.

Політична ситуація в країні погіршена у зв'язку із поверненням з-за кордону низки радянських офіцерів і вояків, котрі відвідали закордонні країни і побачили значні економічні успіхи без комуністичного керівництва і без плутаної комуністичної ідеології. В СРСР розпочата нова хвиля політичних переслідувань і репресій, на той час проти військових і діячів літератури. 26 серпня 1946 року сталінський уряд оприлюднив постанову ЦК ВКП(б), котра практично заборонила вистави закордонних п'єс і твори закордонної драматургії[3]. А 1949 р. Камерний театр Таїрова силомиць ліквідували.

1950 року в приміщенні Камерного театру роблять ремонти і віддають приміщення під Московський драматичний театр імені О. С. Пушкіна, в штаті якого для Таїрова не передбачено місця роботи. Його примусово роблять безробітнім і виключеним з театрального життя радянської столиці. Старість і очікування репресій спричинили божевілля Таїрова, якого пам'ятають тривожно блукаючим по вулицям Москви у пошуку афіш знищеного комуністичним урядом Камерного театру.

Репертуар в Камерному театрі за Таїрова (російською)[ред. | ред. код]

  • «Сакунтала» Калидасы
  • «Безумный день, или Женитьба Фигаро», Бомарше
  • «Покрывало Пьеретты» Шницлера
  • «Фамира Кифаред», И. Ф. Анненский
  • «Саломея», Оскар Уайльд
  • «Адриенна Лекуврер»
  • «Принцесса Брамбилла» — по пьесе Гофмана
  • «Король-Арлекин»
  • «Ящик с игрушками»
  • «Благовещенье» — по пьесе Поля Клоделя, в главной роли Алиса Коонен.
  • «Ромео и Джульетта»
  • «Опера нищих» [по пьесе «Трёхгрошовая опера» Бертольда Брехта — первая постановка в СССР.
  • «Богатыри» — опера — фарс А. П. Бородина
  • Расин, «Федра»
  • Островский, «Гроза»
  • «Негр»
  • «Любовь под вязами»
  • «Египетские ночи». Фрагменты одноимённого произведения А. С. Пушкина
  • «Оптимистическая трагедия», Вишневский В. В., 1933 г.

Таїров і українські драматурги[ред. | ред. код]

Таїров ставив п'єси укр. авторів: «Патетичну сонату» М. Куліша (1931), «Невідомі солдати» Л. Первомайського (1932), «Думу про Британку» Ю. Яновського, «Фронт» О. Корнійчука.

Смерть[ред. | ред. код]

Помер в Москві. Дружина, Аліса Коонен пережила чоловіка на двадцять п'ять років. Обоє поховані на Старому Новодівочому цвинтарі в одній могилі.

Посмертна слава[ред. | ред. код]

Режисер та негаразди Камерного театру Таїрова відійшли у історію. Трагічним подіям життя театру, життю і творчості Таїрова та Аліси Коонен присвячено декілька статей в періодичних виданнях[4], їм присвятив власний кінофільм режисер Борис Бланк (2004 рік.)

Література і джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Таиров Александр Яковлевич // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  2. Театр Таирова — 35-летний триумф[недоступне посилання з травня 2019]
  3. «О репертуаре драматических театров и мерах по их улучшению. Постановление ЦК РКП(б) от 26 августа 1946г.» // Театр. — 1946. — № 7-8. — С. 6-10.
  4. Архівована копія. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 28 листопада 2013. 

Див. також[ред. | ред. код]