Технології передавання запаху — Вікіпедія

Технології передачі запаху — технології, що дозволяють передавати, приймати і відтворювати аромати за допомогою цифрових пристроїв. При цьому використовується спеціальне обладнання: електронні «програвачі», а також програмне забезпечення.

Історія[ред. | ред. код]

У 1959 році в США в місті Нью-Йорк з різницею в три тижні публіці було представлено відразу дві системи імітації запахів — Smell-O-Vision, створена Хансом Лаубе, і AromaRama Чарльза Вейса. Обидві системи використовували системи кондиціонування кінотеатрів для створення ароматичного супроводу кінофільмів. Із застосуванням цієї технології було показано лише два фільми — «Запах таємниці» (англ. Scent of Mystery) режисера Джека Кардіффа, який використав Smell-O-Vision, і «Behind the Wall», італійського режисера Карло Лідзані, що застосував систему AromaRama. Ці фільми отримали різні оцінки критиків і глядачів. Широкого поширення ці системи імітації запахів не отримали через нестабільну роботу і виникнення побічних ефектів — поширення запахів по залу не завжди збігалося з дією на екрані, а у деяких глядачів виявилась алергія[1].

Сучасні розробки[ред. | ред. код]

У 1999 році компанія DigiScents представила пристрій під назвою iSmell, розроблене для імітації запаху, який передавався б мережею Інтернет. Пристрій містив картридж з 128 «основними запахами», які змішувалися в певній пропорції для створення інших ароматів. DigiScents розробила кілька тисяч запахів, які могли бути передані через електронну пошту або розміщені на вебсторінці[2]. Залучити 20 млн $, в 2001 році компанія змушена була закритися через брак фінансування[3].

У 2005 році іспанські вчені з Університету Хуельва розробили протокол XML Smell, який здатний передавати запахи. Також було створено пристрій, здатний зчитувати навколишні аромати і оцифровувати його[4].

У 2007 році в Японії було представлено Aroma Geur. Воно оснащене інтерфейсом USB і розраховане на використання в Інтернет-радіостанції Tokyo FM. Всередині пристрою — шість картриджів з ароматизаторами на масляній основі. Їх запахи можуть змішуватися, утворюючи необхідні комбінації, у відповідь на керуючі сигнали. Передбачається, що синхронізація запахів, кольору і звуків мелодії, що транслюється допоможе слухачеві прийняти відповідний настрій[5].

У лютому 2008 року компанія Nokia представила концепт мобільного телефону, який був обладнаний сенсорами, що сприймають світло, звук, дотик і запах. Також заявлялося про можливість визначати, передавати і відтворювати отримані запахи[6].

У 2009 році британські дослідники з університетів Йорка і Варвік заявили про ведення робіт над шоломом віртуальної реальності «Віртуальний кокон» (англ. Virtual Cocoon)[7]. За словами вчених, шолом може обмінюватися інформацією з комп'ютером по бездротовому зв'язку і передавати не тільки зображення і звук, але і смак і запах за допомогою спеціальних хімічних речовин, які будуть безпосередньо вприскуватись в рот і ніс[8].

Група вчених з Токійського аграрно-технічного університету на чолі з Харукою Матсукарою (англ. Haruka Matsukara) зуміли винайти «пахнучий екран[en]», який був представлений на конференції інституту інженерів з електротехніки та електроніки IEEE Virtual Reality 2013, що пройшла в місті Орландо, Флорида.[9] Даний екран здатний створювати запахи за допомогою гелієвих гранул, які, при нагріванні, просто випаровуються, генеруючи запах. А вентилятори, встановлені в кутах монітора, направляють ці запахи з певних зон монітора в сторону користувача. Але перед тим як «досягти» користувача, запахи з'єднуються, тим самим створюючи ілюзію, що вони приходять не від вентиляторів, а саме від екрану[10].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Gilbert, Avery (2008). Hollywood Psychophysics. What the Nose Knows. Crown Publishers. p. 159. ISBN 978-1-4000-8234-6.
  2. ↑ Martin, James A (1999-10-13). «Sniff That Web Site». PC World. Retrieved 2007-07-06.
  3. ↑ Digiscents runs out of cents. Digital Commerce 360 (амер.). 31 травня 2001. Процитовано 8 квітня 2020. {{cite web}}: |first= з пропущеним |last= (довідка)
  4. ↑ XML Smell language developed by university. The Inquirer. 23 січня 2005. Архів оригіналу за 22 вересня 2011.
  5. ↑ Smell The Radio With USB Aroma Geur. Digital-Lifestyles (en-GB) . 5 вересня 2006.
  6. ↑ Vasile, Cosmin. Nokia Concept Phones: A Glimpse into the Future (I). softpedia (english) . Процитовано 8 квітня 2020.
  7. ↑ Blum, Ronald (10 липня 2017). Take Me Out to the Screen: Virtual Reality Baseball a Hit. NBC4 Washington (амер.).
  8. ↑ Derbyshire, David (5 березня 2009). The headset that will mimic all five senses and make virtual world as convincing as real life. Mail Online (англ.). Архів оригіналу за 5 березня 2009.
  9. ↑ Matsukura, Haruka; Yoneda, Tatsuhiro; Ishida, Hiroshi (2013-04). Smelling screen: development and evaluation of an olfactory display system for presenting a virtual odor source. IEEE transactions on visualization and computer graphics. Т. 19, № 4. с. 606—615. doi:10.1109/TVCG.2013.40. ISSN 1941-0506. PMID 23428445. Процитовано 8 квітня 2020.
  10. ↑ Технологии будущего: монитор, передающий запахи. www.infoniac.ru (рос.). 3 квітня 2013. Архів оригіналу за 12 листопада 2016.

Посилання[ред. | ред. код]

Галузі
Інше
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Технології_передавання_запаху&oldid=34980115