Українці в Киргизстані — Вікіпедія

Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
  Портал «Україна»

Українська діаспора Киргизстану (кирг. Кыргызстандын украин диаспорасы, англ. Ukrainian diaspora of Kyrgyzstan) – одна з етнічних громад на території Киргизстану. За статистичними даними 2019 року чисельність киргизстанських українців склала 10 600 осіб. Однак з урахуванням всіх громадян Киргизстану, що мають українське походження (в т.ч. часткове в міжнаціональних сім’ях), включаючи носіїв споконвічно українських прізвищ, це число, щонайменше втричі перевищує офіційні дані.

Історія[ред. | ред. код]

Російська імперія[ред. | ред. код]

Історія українського етносу в Киргизстані складалася протягом півтора століть, починаючи з другої половини XIX століття. Поява українців у Киргизії сягає початку переселенського руху, що виник у процесі колонізації Середньої Азії після включення її до складу Російської імперії. Із змінами політичної ситуації в Середній Азії і Казахстані, на початку 50-х рр. XIX ст. з’явились об’єктивні можливості для задоволення давнішнього бажання багатьох киргизів перейти у підданство Російської імперії. 17 січня 1855 р. вперше було офіційно проголошено і юридично закріплено у формі письмової присяги ідею єднання іссик-кульських киргизів з Росією. Наприкінці 1862 р. частина киргизів Чуйської долини і кочуючі киргизи з центрального Тянь-Шаню теж виявили бажання перейти у російське підданство. Приєднання південної частини Киргизстану відбулося значно пізніше – у 1876 р., після розгрому Кокандського ханства. По завершенні входу краю до складу Російської імперії почалось освоєння його царизмом, пожвавлення економічного життя, що величезною мірою спричинило переселенський рух.[1]

Першими українськими селянами-переселенцями, були переважно вихідці з південних і чорноземних районів України та Росії (Воронезької, Курської, Харківської, Полтавської, Чернігівської і Київської губерній), найбільш пограбованих за «визвольною» реформою 1861 року. Переселенням частини селян на колоніальні околиці царське самодержавство розраховувало пом'якшити, аграрні протиріччя в центральних областях і тим самим послабити селянський рух, що набирав обертів.

Г.М. Хлипенко – професор, дослідник киргизько-українських літературних зв’язків:

«Чи легко було нашим пращурам залишати рідну землю? Тяжко, ой як тяжко! Почитайте про це, наприклад, у Михайла Стельмаха у романі “Хліб і сіль”. Вам відкриються страшні картини соціального гніту, який змушував подільських селян залишати рідні гнізда в пошуках кращої долі на краю світу – такими їм уявлялися тоді Сибір і Середня Азія.

Земля для селянина - не тільки умова добробуту, а й саме життя. Однак навіть ті, хто мав землю "тільки під нігтями, та й то не свою, а панську", у кого з даху дощова вода падала вже на сусідську земельку; хто не хату продавав, а злидні свої – навіть ті впадали у відчай при думці про переселення в далекі краї».[2]

Розміщення переселенців здійснювалося в трьох регіонах Киргизстану: північному – Пржевальський повіт (нині Іссик-Кульська область), центральному – Пішпекський (нині Чуйська область) і південному – Ошський повіт (нині Ошська область). Це було пов'язано зі сприятливими природно-кліматичними умовами і доброю якістю ґрунту. Землі ці являли собою незаймане багатство великої цінності, і тут можливе було ведення поліпшеного хліборобського господарювання із застосуванням високих культур, як: садівництво, виноградарство, сівба буряків і т.п. Крім того на переселенських ділянках, зрошуваних ріками з великим падінням було можливе улаштування штучного зрошення.[1]

За даними Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. у якому немає розподілу за національністю, а тільки за мовною ознакою, на українську як рідну мову вказали 6 777 осіб, із них: у Пішпекському повіті – 4 656 осіб (2 388 чоловічої статі і 2 268 – жіночої), у Пржевальському повіті – 1 812 осіб (931 і 881) і в Ошському повіті – 309 осіб (239 + 70).[3]

Більшість українських сіл на киргизькій землі з'явилося на рубежі XIX і XX ст., серед них – Липенка, Михайлівка, Теплоключенка, Покровка (Іссик-Кульська область), Полтавка, Петропавлівка, Петрівка, Білогірка, Червона Річка, Ново-Покровка, Садове (Чуйська область).[4]

Українці швидко пристосувалися до місцевих умов і за короткий період домоглися значних успіхів у вирощуванні багатьох сортів сільськогосподарських культур.

Українські переселенці сприяли прогресивним змінам у господарстві Киргизстану (впровадження нових технологій обробітку землі, знарядь праці, сучасних сортів рослин, поява нових галузей господарства), що сприяло переходові місцевого населення до осілості.[5]

У традиційній для киргизів галузі господарства – скотарстві теж відбувалися зміни. Наприклад, шляхом схрещування з’явилися нові різновиди великої рогатої худоби, почалося будівництво критих загонів для худоби. Так, в щоденних турботах, обмінюючись досвідом, встановлювалися ділові і міцні дружні взаємини між киргизами і українцями. Тому, коли багато переселенців були втягнуті у події повстання киргизів 1916 р., було чимало фактів співчуття і прояву добросусідства трудового люду з обох сторін. Так, нерідко рядові киргизи таємно попереджали своїх сусідів, знайомих і друзів з переселенців про біди, що загрожували, переховували жінок і дітей від розправи, а селяни, ризикуючи своєю головою, рятували киргизькі сім'ї. Історики повстання наводять приклади виступу на боці повстанців окремих селян, серед яких і українець М.Власенко, який очолював загін киргизів у Приіссиккул’ї.[6]

СРСР[ред. | ред. код]

У XX ст., в часи перебування Киргизії у складі СРСР перелік причин, через які українці стали поселятися на киргизькій землі, значно розширився. Ними стали: Оргнабори, Друга світова війна, кадрові ротації, особисті людські долі, а також меншою мірою – репресії і голодомор в Україні 1932–33 років.[7][8][9][10][11]

Вперше у переписі 1926 р. українці, які проживали в Киргизстані, були виділені окремим рядком, і їх чисельність склала 63 тис. чол. (6,4% від усього населення).[6]

Українці, як і росіяни, зосереджувалися переважно в містах – Бішкеку, Токмаку, Караколі, а також у долині річки Чу та Іссик-Кульській улоговині. Фактор індустріалізації збільшив частку українців – у 1939 – 137,3 тис. (9,4 % населення).[5] Це був максимальний показник кількості українців за всю їхню історію проживання на киргизькій землі.

У зв'язку з будівництвом в 40-і рр. Великого Чуйського каналу стала можливою реалізація планів радянського уряду з освоєння зрошуваних земель. З цією метою до червня 1941 р. на нових землях влаштувалося 4 тис. господарств, з них 2500 сімей з інших республік СРСР. Так, 4 квітня 1941 р. на залізничній станції Біловодськ (41 км. від столиці м. Бішкеку) відбулася зустріч 840 колгоспників та членів їх сімей з України.[6]

Спроба українізації в Киргизстані на початку 1930-х років[ред. | ред. код]

7 серпня 1931 року постановою ВЦВК Киргизької АРСР було затверджено «Взаємне зобов’язання народних комісаріатів освіти Української РСР та Киргизької АРСР», в якій вказувалося на те, що

«Наркомос УРСР зобов’язується протягом серпня-вересня 1931 року мобілізувати на педагогічну роботу в Киргизстан 30 освітян. Відрядити в розпорядження Наркомосу Кирг. АРСР трьох товаришів в органи освіти Киргизстану у райони з українським населенням. Наркомос УРСР на вимогу Киргизстану забезпечує школи, що обслуговують українців Киргизстану, підручниками і літературою для термінів 1-ї та 2-ї групи, які підлягають українізації в поточному 1931–32 році…». 1932 року відбувся пленум Киргобкому ВКП(б) і по доповіді тов. Чистякова – наркома народної освіти Киргизької АРСР – було прийнято резолюцію: «Пленум засуджує спроби штучної українізації окремих районів Киргизії, що є на руку куркульським та петлюрівським елементам...».[12]

За браком необхідних умов для національно-культурного розвитку етнічна ідентичність українців втрачалася. Внаслідок цього частка осіб, які вважають українську мову своєю рідною, неухильно скорочувалась: якщо в 1926 р. вона становила 97,1 %, то в 1959 – вже 49,2 %, у 1989 – 34,1 %, а у 2009 – 24, 5 %.[5]

Під час Другої світової війни до Киргизії з України прибули тисячі українців разом з евакуйованими заводами, фабриками та інститутами. У їх числі з Харкова – швейна фабрика, інститути: інженерів комунального господарства, ветеринарний, медичний і

стоматологічний; з Бердянська – завод сільськогосподарського машинобудування; Луганська – верстатобудівний завод, а також Миколаївський кораблебудівний інститут з 597 студентами.[6]

У повоєнній (після 1945 року) історії Киргизстану немає, мабуть, такої сфери професійної діяльності, хоч де працювали і не досягали вражаючих результатів представники українського народу: промисловість і сільське господарство, геологія і транспорт, медицина і освіта, наука і журналістика, спорт і музична культура. Так, в 60-і рр. багато українців брали участь в грандіозних будівельних проєктах, здійснюваних в Киргизстані: будівництвах тунелю Туя-Ашу на автомагістралі Бішкек – Ош, Токтогульскої ГЕС.

Українці відбулися в Киргизстані як організатори і керівники великих промислових і сільськогосподарських підприємств; як видатні вчені, серед яких десятки кандидатів і докторів наук; багато удостоєні почесних звань – заслужених артистів, вчителів, журналістів, діячів науки, культури і працівників охорони здоров'я, майстрів спорту.[6]

У 80-ті – на початку 90-х рр. важливу роль відігравали українці і в політичному житті країни. Так серед депутатів Верховної Ради Киргизької РСР 12 скликання, т. з. "легендарному" парламенті 11 були українці, а серед депутатів усіх рівнів – 286.[5]

Один лише перелік прізвищ українців відомих керівників, промисловців і аграріїв Киргизстану зайняв би не одну сторінку. Назвемо деяких з них: Ф.Моргун, А.Новак, М.Паришкура, С.Гайко, О.Савицький, Ю.Павленко, М.Іванченко, А.Бойко, М.Мірошниченко, В.Неродюк, В.Макаренко, А.Гребенюк, В.Козаченко, П.Паталаха, Г.Хорт, Г.Давиденко, В.Скринник, П.Тищенко, Н.Бабенко, А.Хоменко, М.Іванченко, С.Олейнич, С.Посмітний, З.Черкащенко, А.Мироненко.[6]

Киргизька Республіка[ред. | ред. код]

Зменшення абсолютної чисельності українців Киргизстану, що почалося в радянські часи, перетворилося на стійку тенденцію після 1991 р. Якщо в 1989 р. їх налічувалося 108 тис. 27 осіб, то в 2019 р. – 10 тис. 600 осіб. Причини цього – природний неприріст українців, які за демографічними мірками є одним з найбільш «старих» етносів в країні, часткова втрата національної ідентичності в результаті процесів русифікації та асиміляції, а також еміграція, викликана соціально-політичними потрясіннями кінця ХХ – початку XXI ст.[13]

В сучасному Киргизстані у класовому відношенні українська діаспора мало чим відрізняється від інших етносів Киргизії і вбирає в себе: робітників, службовців, колгоспників (фермерів) та підприємців. З 1991 року в соціальній структурі зайнятості українців збільшилася кількість безробітних, домогосподарок, підприємців, працівників сфери обслуговування, а зменшилась кількість зайнятих на керівних посадах, в сільськогосподарському виробництві, в фіскальних органах. В українській діаспорі велика кількість людей з вищою освітою, але похилого віку.[14]

Починаючи з радянських часів, у незалежній Киргизькій Республіці етнічні українці продовжують робити значний внесок у геологію країни, як у розвиток геологічної науки, так і у видобуток корисних копалин.[15]

Стан забезпечення політичних, соціальних, культурних, інформаційних та інших прав і потреб українців Киргизстану[ред. | ред. код]

Законодавство Киргизької Республіки базується на загальноприйнятих нормах міжнародного права щодо захисту прав національних меншин і гарантує рівні права всім громадянам країни незалежно від їх етнічного походження. В деяких Законах КР (наприклад Кримінальний Кодекс, Закон про ЗМІ) є норми, що передбачають покарання за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, дискримінацію за расовою та національною ознакою, приниження національної гідності. В цьому контексті українцям, як громадянам Киргизстану, забезпечуються на загальних підставах політичні, соціальні та частково культурні права. Значну подвижницьку діяльність з метою задоволення національно-культурних потреб українців в Киргизстані, збереження їх національної самобутності, національної самосвідомості здійснює єдина громадська організація українців Киргизстану – Українське товариство Киргизької Республіки «Берегиня».

Українське товариство Киргизької Республіки «Берегиня»[ред. | ред. код]

Демографічна статистика[ред. | ред. код]

Динаміка чисельності українського населення за даними переписів:

Киргизька РСР
Рік чисельність (тис.) % до всього населення джерело інформації
1926 63 000 6,4 Всесоюзний

перепис

1939 137 300 9,4 Всесоюзний

перепис

1959 137 000 6,6 Всесоюзний

перепис

1989 108 027 2,1 Всесоюзний

перепис

Киргизька Республіка
Рік чисельність (тис.) % до всього населення джерело інформації
1999 50 442 1,0 І Національний

перепис населення

2009 21 924 0,6 І Національний

перепис населення

2019 10 600 0,2 Оцінка Нацкомстат КР

Показники етнічності українців Киргизької Республіки[ред. | ред. код]

Дані соціологічного дослідження серед українців Киргизької Республіки, проведеного Республіканською асоціацією україністів (м.Київ) разом з Киргизьким національним університетом (м. Бішкек) у 1994 році.[16]

Яка з наведених ознак має для Вас особисто першочергове значення?

• радянська людина – 24 %;

• громадянин Киргизстану – 22,8%;

• жодна не має значення – 22,1%;

• українець – 8 %


Ким Ви себе усвідомлюєте за національністю?

• українцем – 67,07 %;

• росіянином – 32,45;

• киргизом – 0,24%


Яку мову вважаєте рідною?

Соціологічне дослідження РАУ і КНУ (1994)

• російську – 56,2%

• українську – 35,7 %

• киргизьку – 7,6 %


Національний перепис КР (2009)

• російську – 75,08%

• українську – 24,5 %

• киргизьку – 64 громадянина

Відомі киргизстанські українці[ред. | ред. код]

• Грабовський Борис Павлович (1901–1966) – український винахідник, син відомого українського поета-революціонера Павла Арсенійовича Грабовського.[17]

• Лапко Василь Опанасович (1924–2007) – заслужений вчитель КР, засновник історико-краєзнавчого музею с. Петропавлівка Джаїльського району.[18]

• Бажан Борис Григорович (1939–2008) – заслужений працівник сільського господарства КР, кавалер ордена «Манас» ІІІ ступеня; Голова селянського господарства в с. Садове Чуйської області. Меценат – на власні кошти побудував загальноосвітню школу на 750 місць, яка сьогодні носить його ім'я.[19]

• Шерстюк Іван Олексійович (1918–2016) – професор, заслужений діяч науки КР, дослідник киргизького народного епосу «Манас».[20]

• Мальований Олександр Іванович (1939–2016) – заслужений журналіст КР, кавалер ордена «Данакер».[21]

• Хлипенко Георгій Миколайович (1938–2018) – професор, член Союзу письменників КР, дослідник українсько-киргизьких літературних зв’язків, редактор наукових збірників «Українці в Киргизстані» і «Тарас Шевченко в Киргизстані».[22]

• Райська Олена Анатоліївна (1957–2018) – заслужений діяч культури КР, солістка ансамблю «Барвінок».[23]

• Бондаренко Микола Миколайович (1946–2019) – член Союзу журналістів Киргизстану, поет і перекладач, Голова Токмакського відділення «Українського товариства Киргизької Республіки “Берегиня”».[24]

• Віталій Володимирович Кличко – український боксер-професіонал, політик, Герой України, уродженець Киргизстану.

• Нарозя Володимир Володимирович – заслужений працівник культури України і заслужений діяч культури КР, Голова Ради Громадського об’єднання «Українське товариство Киргизької Республіки “Берегиня”».[26]

• Райський Іван Іванович – заслужений тренер КР, майстер спорту СРСР з дзюдо, 7 дан дзюдо, суддя міжнародної категорії.[25]

• Кузьменко Сергій Іванович – юрист, адвокат, суддя, перший заступник голови Ради Українського товариства КР «Берегиня».[28]

• Острій Ірина Олександрівна – Міжнародний майстер 15-тиразова чемпіонка КР з шахів.[26]

• Самаганова Олександра Бекболотівна (донька І. Острій) – майстер спорту, 4-разова чемпіонка КР з шахів.[27]

• Бондаренко Олег Ярославович (1960—2023) – письменник-фантаст, виконавчий директор асоціації видавців і книгорозповсюджувачів КР.[28]

• Гуманюк Роман Вадимович – професійний художник, учасник близько 40 персональних виставок в музеях і галереях Киргизстану, Казахстану, України, Білорусі, Болгарії, Італії, Франції та США. Учасник шостого бієнале сучасного мистецтва у Флоренції.[29]

Джерела[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Мамбетова Б.А. (2003). Г.Н. Хлыпенко. (ред.). Історія переселення і розміщення українського населення на території Киргизстану (рос.). Бішкек: Просвещение. с. 85. {{cite book}}: Проігноровано |journal= (довідка)
  2. ↑ Хлипенко Г.М. (2019). Редактори-упорядники А.Г.Нарозя і В.В.Нарозя. (ред.). Із киргизько-українських літературних зв’язків і україністики. Вибране: збірник наукових статей. Бішкек: Kirland. {{cite book}}: Проігноровано невідомий параметр |totalpages= (довідка)
  3. ↑ Первая Всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. – Т. 85, 89.
  4. ↑ Шапоренко А.В. Село Садовое и садовчане Записки краеведа // Украинцы в Кыргызстане: Статьи. Исследования. Материалы: Вып. 2/ Ред-сост. Г.Н. Хлыпенко. – Б.: Просвещение, 2006. – С. 136.
  5. ↑ а б в г Редколегія: В. А. Смолій (голова), НАН України (Інститут історії України), ред. (2007). Енциклопедія історії України. Т. 4: Ка-Ком. Київ: Наукова думка. {{cite book}}: Проігноровано невідомий параметр |totalpages= (довідка)
  6. ↑ а б в г д е Народ Кыргызстана в семье единой / Ред-сост. Владимир Нарозя, авт. коллектив. – 2-е изд., перераб. и доп. – Бишкек, 2019. – 408 с.
  7. ↑ Шерстюк И.А. Киргизия в моей судьбе // Украинцы в Кыргызстане: Статьи. Исследования. Материалы: Вып. 1/ Ред-сост. Г.Н.Хлыпенко. – Б.: Просвещение, 2003. – С.171–190.
  8. ↑ Бойко А.Г. Родовая моя биография // Украинцы в Кыргызстане: Статьи. Исследования. Материалы: Вып. 1/ Ред-сост. Г.Н. Хлыпенко. – Б.: Просвещение, 2003. – С.191–212.
  9. ↑ Шафоренко М.А. Два милых сердцу края // Украинцы в Кыргызстане: Статьи. Исследования. Материалы: Вып. 2/ Ред-сост. Г.Н.Хлыпенко. – Б.: Просвещение, 2006. – С.262–280.
  10. ↑ Павлович Л.В. Борис Бажан // Украинцы в Кыргызстане: Статьи. Исследования. Материалы: Вып. 2/ Ред-сост. Г.Н. Хлыпенко. – Б.: Просвещение, 2006. – С.253–262.
  11. ↑ Шепшелій Л.Спогади очевидця Голодомору// «Берегиня: 25 років творення України в Киргизстані»: збірник наукових і публіцистичних матеріалів, присвячений 25-річниці діяльності громадського об’єднання українців Киргизької Республіки «Берегиня» / Редактори - упорядники Алла Нарозя і Володимир Нарозя. – Бішкек, 2018. – С. 124–130.
  12. ↑ Шугай О. «Нас об’єднує любов до України // Літ. Україна. – 1991 – 18 квітня. – С. 6.
  13. ↑ Нарозя В.В. Украинцы – жители своей страны // Народ Кыргызстана в семье единой / Ред-сост. Владимир Нарозя авт. коллектив. – 2-е изд., перераб. и доп. – Бишкек, 2019. – С. 309.
  14. ↑ Шульга Е.П. Итоги этносоциологической разведки украинской диаспоры Чуйской долины // Украинцы в Кыргызстане: Статьи. Исследования. Материалы: Вып. 1/ Ред-сост. Г.Н. Хлыпенко. – Б.: Просвещение, 2003. – С. 56–68.
  15. ↑ Захожа И.Г., Кметь Л.В. Вклад Украины и украинцев в развитие минерально-сырьевой базы Кыргызстана // «“Берегиня”: 25 років творення України в Киргизстані»: збірник наукових і публіцистичних матеріалів, присвячений 25-річниці діяльності громадського об’єднання українців Киргизької Республіки «Берегиня» / Редактори-упорядники Алла Нарозя і Володимир Нарозя. – Бішкек, 2018. – С. 57–72.
  16. ↑ Самборська Я. (2003). Ред-сост. Г.Н. Хлыпенко (ред.). Соціально-етнічна характеристика українців Киргизстану (за матеріалами дослідження). Бішкек: Просвещение. с. 69—78.
  17. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Грабовський не вказано текст
  18. ↑ О присуждении премий Правительства Кыргызской Республики для молодежи за период 2001-2002 годов (рос.). ПРАВИТЕЛЬСТВО КЫРГЫЗСКОЙ РЕСПУБЛИКИ.
  19. ↑ Многонациональный Кыргызстан (PDF) (рос.). 2007. Архів оригіналу (PDF) за 29 жовтня 2020. Процитовано 6 серпня 2020.
  20. ↑ Шерстюк Иван Алексеевич (рос.). 26.12.2018.
  21. ↑ Малеваный Александр Иванович (рос.). 25 жовтня 2016. Архів оригіналу за 27 жовтня 2016. Процитовано 6 серпня 2020.
  22. ↑ Всесвіт. – 2019. – № 1–2. – С. 90, 91.
  23. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 23 січня 2018. Процитовано 6 серпня 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  24. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Хлипенко2006 не вказано текст
  25. ↑ Райский Иван Иванович (рос.). Кыргызско-Российский Славянский университет.
  26. ↑ Острий Ирина Александровна (рос.).
  27. ↑ Тагір Талайбеков і Олександра Самаганова — чемпіони Киргизстану з шахів. 24.kg (рос.).
  28. ↑ Кто есть кто: Олег Ярославович БОНДАРЕНКО (рос.).
  29. ↑ Виставка мініатюр художника Романа Гуманюка «Золотий дебют» (рос.). Архів оригіналу за 1 травня 2020. Процитовано 6 серпня 2020.

Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Хлипенко2003", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Хлипенко2006_1", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Хлипенко2008", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Шульга2013", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Нарозя2018", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Хлипенко2006_2", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Ukrinform", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.

Помилка цитування: Тег <ref> з назвою ":1", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Австралія та Океанія
Азія
Америка
Африка
Європа
З автохтонним
українським
населенням
Товстим шрифтом виділено країни, що межують з Україною
Ця стаття є заготовкою. Ви можете допомогти проєкту, доробивши її. Це повідомлення варто замінити точнішим.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Українці_в_Киргизстані&oldid=41222652