Фау-2 — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Фау (значення).

Фау-2 (нім. V-2 (Vergeltungswaffe-2) — дослівно зброя відплати) — одна з ракет проекту «Зброя відплати», інша назва нім. А-4 (Aggregat-4)) — одноступенева балістична ракета, розроблена німецьким конструктором Вернером фон Брауном.
Застосовувалась Німеччиною наприкінці Другої світової війни для ураження міст і великих об'єктів на теренах Великої Британії і Бельгії. Після війни була прототипом для розробки перших балістичних ракет у США, СРСР та інших країнах.

Будова[ред. | ред. код]

Фау-2, одноступенева балістична ракета з рідинним ракетним двигуном і автономним керуванням на активній ділянці траєкторії. Стартова маса майже 13 т, маса вибухової речовини 800 кг, довжина 14 м, максимальний діаметр корпуса 1,65 м, швидкість польоту наприкінці активної ділянки траєкторії 1700 м/с (6120 км/год), дальність польоту до 320 км. Фау-2 мала складну конструкцію, що обходилася у виробництві вдесятеро дорожче, ніж Фау-1, і коштувала в середньому 119600 рейхсмарок, але була цілком невразливою для засобів ППО того часу. Проте невисока точність влучення (в круг діаметром 10 км влучало тільки 50% запущених ракет) й недостатня потужність бойового заряду не давали змоги по справжньому використовувати цю перевагу. Із 4300 запущених ракет понад 2000 вибухнули на землі чи в повітрі під час запуску, або вийшли з ладу в польоті, 1402 з тих що долетіли, застосовано безпосередньо проти Великої Британії, 517 із них вибухнули в межах Лондона.

Основні технічні характеристики[ред. | ред. код]

Довжина, мм	14 000
Діаметр корпуса, мм	1 650
Діаметр зі стабілізаторами, мм	3 550
Маса незаправленої ракети з боєголовкою, кг	4 000
Маса стартова, кг	12 900
Корисне навантаження, кг	1 000
Маса вибухової речовини, кг	750
Маса спирту (частка води - 25%), кг	3 965
Маса рідкого кисню, кг	4 970
Маса перекису водню, кг	129
Маса перманганату натрію, кг	15,8
Маса рідкого азоту, кг	13,5
Витрата палива, кг/с	127
Пропорція суміші (спирт/кисень)	0,81
Час горіння найбільший, с	65
Тяга на старті, кг	25 000
Тяга перед відсічкою палива, кг	4 200
Прискорення на старті, g	0,9
Прискорення перед відсічкою палива, g	5
Температура в камері згоряння, °C	прибл. 2 700
Тиск в камері згоряння, атм.	15,45
Тиск запалювання (понад тиск у камері згоряння), атм.	2,4
Швидкість подавання палива, м/с	2 050
Час набору швидкості звуку, с	25
Швидкість польоту по траєкторії найбільша, м/с	1 600
Швидкість у мить удару, м/с	900...1 100
Висота у мить відсічки подавання пального, тис. м	22
Віддаль від місця старту до миті відсічки подавання пального, км	24
Найвища точка траєкторії, тис. м	80...90
Дальність польоту найбільша, км	320

Історія створення[ред. | ред. код]

1926 року в Німеччині була організована самодіяльна група — Товариство міжпланетних сполучень (Verein für Raumschiffahrt). В кінці 1929 року міністр оборони Німеччини віддав наказ про вивчення можливості використання ракет для військових цілей, а в 1932 була створена дослідна станція для ракет на рідкому паливі в Куммерсдорфі під Берліном. Цього ж 1932 року, Verein für Raumschiffahrt організувало виставку для армії і відповідальному за військову ракетну програму капітану Вальтеру Дорнбергеру була продемонстрована експериментальна ракета, розроблена молодим німецьким конструктором Вернером фон Брауном. Попри те, що можливості показаної ракети були досить обмежені, Дорнбергер запропонував фон Брауну та іншим членам Товариства продовжити розробку під керуванням військових. Фон Браун погодився працювати на таких умовах.

У грудні 1934 був досягнутий успіх у запуску ракети A-2 — невеликій моделі, яка працювала на етанолі (етиловому спирті) і рідкому кисні. До цього часу було розраховано безліч ймовірно придатних варіантів паливної суміші, однак військових найбільше зацікавила можливість використання етанолу, пов'язана з постійною нестачею нафтопродуктів для Німеччини. Етиловий спирт вироблявся у великих кількостях, як результат переробки картоплі і гідролізом деревини. Цей вид палива використовувався німцями протягом всієї Другої світової війни;

Домігшись успіху з A-2, група фон Брауна перейшла до розробок ракет A-3 і A-4 (майбутньої Фау-2). Остання повинна була стати вже повнорозмірною балістичною ракетою з приблизною дальністю польоту близько 175 кілометрів, висотою підйому до 80 кілометрів і масою корисного навантаження близько 1 тонни. Збільшення можливостей багато в чому спиралося на комплексну переробку двигуна, виконану інженером Вальтером Тілем.

Місце в історії техніки[ред. | ред. код]

Попри всі свої вади, ракета А-4 за своїм технічним рівнем значно перевищувала усе, що було створене на той час у даній галузі в інших країнах світу. Зокрема, тяга двигуна у 25 тонн була недосяжною для інших ракетобудівників (тяга найпотужніших двигунів, створених, наприклад, в Радянському Союзі на той час, не перевищувала півтори тони).

А-4 мала майже усі найважливіші ознаки, притаманні для сучасної ракетної техніки (потужний рідинний ракетний двигун з турбонасосною системою подавання палива, автономну інерційну систему керування тощо). А-4 стала також першим штучним об'єктом, що здійснив суборбітальний космічний політ, вийшовши за межі щільних шарів атмосфери^[1].

Використання досягнень німецьких ракетобудівників стало основою для виникнення ракетної індустрії в інших країнах, передусім у США та колишньому СРСР. Подібний поступ мав місце і в Сполучених Штатах, де над створенням ракетної техніки працювала команда німецьких фахівців під керівництвом самого фон Брауна, «батька» А-4 (див. Операція «Скріпка»).

Таким чином, А-4 стала прообразом для створення не лише балістичних, але і космічних ракет-носіїв.

Радянський Союз[ред. | ред. код]

Розвідувальна інформація про існування ракетної «зброї відплати» у нацистській Німеччині привернула увагу вищого радянського керівництва та, фактично, дала старт розробці відповідних озброєнь в Союзі^[2].

Перші балістичні ракети Р-1, Р-2 та Р-5, створені під керівництвом Сергія Корольова, були прямими «нащадками» А-4 (найперша з них — майже точна копія, остання — значно вдосконалений продукт розвитку конструкції).

У спогадах соратник Корольова Борис Черток згадував, що радянські конструктори були приголомшені рівнем розвитку ракетобудування в Третьому рейху. Наприклад, радянські експериментальні ракетні двигуни з рідинними компонентами палива на той час розвивали тягу до сотень кілограмів проти понад 20 тонн у захоплених А-4^[2].

Трофейні ракети навіть поступили на озброєння радянської 23-ї гвардійської бригади спеціального призначення в 1947 році. Пускові установки були змонтовані на залізничні транспортери FMS. Дещо згодом на озброєння надійшли майже точні копії — ракети Р-1 та Р-2 з мобільними пусковими установками на основі німецького трейлера Meillerwagen^[3].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

↑ Walter Dornberger. Peenemünde. Moewig Dokumentation (Том 4341). — Berlin: Pabel-Moewig Verlag Kg, 1984. — С. 297.
↑ ^а ^б Дроговоз И. Г. (2007). Глава 3. Немецкий след. Ракетные войска СССР. Харвест. с. 12.
↑ SCUD. Советские мобильные комплексы баллистических ракет. Военные машины. Т. 37. 2000. с. 2, 3.

Література[ред. | ред. код]

Вальтер Дорнбергер. ФАУ-2. Сверхоружие Третьего рейха 1930–1945. ISBN 5-9524-1444-3 (рос.)
А.А. Запольскис. Реактивные самолёты Люфтваффе. — Минск: Харвест, 1999.(рос.)
Юлиус Мадер. Тайна Хантсвилла. Документальный рассказ о карьере «ракетного барона» Верне-ра фон Брауна. — Москва: Издательство политической литературы, 1965.(рос.)
Александр Орлов. Секретное оружие третьего рейх». — Москва: «Наука», 1975.(рос.)
Альберт Шпеер. Третий рейх изнутри. Воспоминания рейхсминистра военной промышленности. — М., 2005. (Глава: Ошибки. Секретное оружие и СС).
Tracy Dungan: V-2: A Combat History of the First Ballistic Missile. Westholme Publishing ([1]), 2005. ISBN 1-59416-012-0 (англ.)

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: V2

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: White Sand Missile Range Museum

[1] Walter Dornberger. Peenemünde. Moewig Dokumentation (Том 4341). — Berlin: Pabel-Moewig Verlag Kg, 1984. — С. 297.

[dv.3-12-2] а ^б Дроговоз И. Г. (2007). Глава 3. Немецкий след. Ракетные войска СССР. Харвест. с. 12.

[3] SCUD. Советские мобильные комплексы баллистических ракет. Военные машины. Т. 37. 2000. с. 2, 3.

[1]

[2]

[3]