Фемінізм — Вікіпедія

Енні Кінні та Крістабель Панкгерст з плакатом «Право голосу жінкам»
Частина серії
Фемінізм
Портал Проєкт Стиль

Феміні́зм (від лат. femina «жінка») — низка політичних, суспільних рухів, ідеологій та теоретичних парадигм, спрямованих на збереження політичної, економічної, культурної та соціальної рівності жінок [1][2]. Це включає боротьбу з насильством проти жінок, мізогінією, сексизмом, гендерними стереотипами, створення можливостей для жінок у сфері освіти та праці. Кінцевою метою фемінізму є усунення сексизму та подолання ґендерної нерівності. Феміністичний рух від свого зародження виступає за права жінок, включно з виборчими (голосувати та бути обраними у владу), трудовими[en] (здобувати освіту, працювати та отримувати справедливу (рівну з чоловіками) платню), володіти власністю, укладати договори, рівними правами у шлюбі (опіка над дітьми, декрети), репродуктивними (планувати сім'ю, контролювати народжуваність). Фемінізм бореться з усіма формами насильства проти жінок і дівчат (передовсім сексуального і домашнього), за їх фізичну недоторканість, цілісність і здоров'я (проти практик калічення геніталій, «убивств честі», викрадення та спалювання наречених, селективних абортів, дитячих шлюбів, проституції, баад).[3]

Феміністичні кампанії — головна рушійна сила масштабних соціальних змін, особливо в західній цивілізації. За останні 200 років вони вибороли для жінок до того недосяжні впродовж всієї історії людства виборчі права, права укладати контракти і володіти майном[4], здобувати освіту та оплачувано працювати, доступ до ефективної контрацепції і абортів, криміналізацію сексуального і домашнього насильства, гендерне квотування, дієву боротьбу з проституцією, гендерний паритет у ряді мов[en].

Феміністська теорія, що виникла з феміністичного руху, досліджує природу гендерної нерівності, вивчаючи соціальні ролі жінок і чоловіків та пережиті жінками досвіди; її відгалуження у різних дисциплінах, від філософії й теорії права до літературної критики і психології[en], вливають на соціальне конструювання гендеру та соціум загалом.[5][6]

В історії фемінізму від прото- та суфражизм до фемінізму другої, третьої та четвертої хвиль, на стиках культур розвинулися численні феміністичні рухи та ідеології з різними точками зору та цілями, що доповнюють основну феміністичну думку репрезентаціями кольорових, негетеросексуальних, ісламських жінок, екологічних та інших проблем[7].

Феміністкою або феміністом є людина, яка обстоює права людини для жінок, активно долучається до поширення феміністичних принципів.[8][9] Людину, що підтримує деякі ідеї фемінізму, або не бере участі в суспільному русі, називають профеміністкою або профеміністом.[10][11][12][13]

Хоча феміністична правозахисна діяльність була і є зосереджена на правах жінок, деякі феміністки (белл гукс[14], Кессі Джей, Кеті Янґ) відстоюють включення чоловічого звільнення до кола її цілей, вважаючи, що чоловіки теж страждають від гендерних ролей та стереотипів і залучення їх до фемруху піде на користь соціуму. Також фемінізм проповідує необхідність перевірки інформації та присутність критичного мислення, підтримку наукової спільноти, насиченням її дослідницькими роботами на тему фемінізму.

Етимологія[ред. | ред. код]

Символ фемінізму — модифіковане дзеркало Венери

Створення слова «féminisme» приписують Шарлю Фур'є в 1837 році.[15] Слова «féminisme» та «féminist» вперше з'явилися у Франції та Нідерландах у 1872 році,[16] у Великій Британії в 1890-х і в США у 1910 році.[17][18] Залежно від періоду, культури та країни, послідовниці фемінізму мали різні мотиви та цілі. Більшість західних історикинь фемінізму вважають феміністичними всі рухи, які борються за визнання прав жінок, навіть якщо вони самі не вживали(-ють) цей термін щодо себе.[19][20][21][22][23][24] Інші дослідниці фемінізму стверджують, що термін стосується сучасного руху, а ранні рухи називають «протофеміністичними».[25]

Українська специфіка[ред. | ред. код]

Попри лінгвістично коректний переклад прикметника feminist як феміністський (-а, -е), у вітчизняному слововжитку частіше зустрічається варіант феміністичний[26][27].

Історія фемінізму[ред. | ред. код]

Парад суфражисток у Нью-Йорку, 6 травня 1912 року
Докладніше: Історія фемінізму
Див. також: Протофемінізм

Історія сучасних західних фемрухів ділиться на три (іноді чотири) «хвилі»[28][29], кожна з яких мала справу з різними завданнями боротьби. Перша хвиля включає суфражистські рухи ХІХ і початку ХХ ст. за виборчі права для жінок. Після успіху суфражисток наступні етапи тривають досі. Друга хвиля (з 1960-х), пов'язана з жіночим визвольним рухом, у пошуках причин нерівності розробила теорію фемінізму і продовжує виборювати правову і соціальну рівність для жінок, ліквідацію насильства проти жінок та системної дискримінації. Третя хвиля (з 1990-х) доповнює другу[30] інтерсекційно, четверта (з 2010-тих) залучає в боротьбу соціальні медіа. Постфемінізм та антифемінізм представляють рефлексію фемінізму та беклеш, передовсім реакцію на другу хвилю.

Перша хвиля (суфражизм): ХІХ і початок ХХ ст.[ред. | ред. код]

Після продажу свого будинку Еммелін Панкгерст подорожувала з промовами Великою Британією і США (Нью-Йорк, 1913)
У Нідерландах Вільгельміна Друкер (1847—1925) успішно боролася за голосування і рівні права для жінок, заснувавши політичні і феміністичні організації
Симона Вейль (1927—2017), міністерка охорони здоров'я Франції (1974-79), полегшила доступ до контрацептивів та легалізувала аборти (1974-75)
Докладніше: Фемінізм першої хвилі та Суфражизм
Луїза Вайс з паризькими суфражистками, 1935 рік. Газетний заголовок: «Француженка повинна голосувати»

Термін «перша хвиля» впроваджено постфактум, щоб класифікувати ці західні рухи після того, як термін друга хвиля фемінізму стали вживати для опису нового руху, що боровся проти фактичної соціальної, культурної і політичної нерівности[31][32][33][34].

Від кінця ХІХ ст. феміністки фокусувалась на доступі жінок до політичної влади, перш за все виборчих прав, хоча деякі активно агітували і за сексуальні, репродуктивні та економічні права[31]. У Великій Британії і зрештою США суфражизм виборював договірні, шлюбні, батьківські (материнські) та майнові права. До кінця ХХ ст. суфражизм досяг реформ у законодавстві.

Британський Акт про опіку над дітьми 1839 року[en] представив Доктрину перших років життя[en] вперше дав жінкам право опіки над власними дітьми[35][36][37]. Акт власності одружених жінок 1870 року[en] і розширений закон 1882 року[en][38] стали зразками законів для інших британських територій. Наприклад, штат Вікторія прийняв закон 1884 року, Новий Південний Уельс у 1889 році, а інші австралійські колонії між 1890 і 1897. Виборче право у Британії вперше вибороли жінки австралійських колоній: самоврядні колонії в Новій Зеландії[en] надали жінкам право голосу в 1893 році, а в Південній Австралії право обирати і бути обраними на парламентські посади в 1895 році. В Австралії жінки змогли голосувати у 1902 році[39][40].

Суфражетки і суфражистки[en] Англії домоглися прийняття 1918 року Акту про народне представництво[en] (могли голосувати жінки від 30 років, котрі володіли нерухомістю), що у 1928 році поширився на всіх жінок від 21 року[41]. Еммелін Панкгерст, найпомітніша британська активістка, одна з 100 найважливіших людей 20-го століття[en] (Тайм), «сформувала уявлення про сучасних жінок, розхитала суспільство до нової моделі, від якої не може бути ніякого повернення»[42].

Лідерками фемінізму в США були Лукреція Мотт, Елізабет Кеді Стентон і Сьюзен Ентоні, кожна з яких боролася за скасування рабства перед тим, як відстоювати право голосу для жінок. Ці діячки дотримувалися ідей квакерського богослов'я про духовну рівність чоловіків і жінок перед Богом[43]. Вважається, що в США перша хвиля фемінізму закінчилася з прийняттям Дев'ятнадцятої поправки до Конституції (1919), яка надала жінкам право голосу в усіх Штатах[31][32][33][34][44].

У Франції[en] жінки отримали право голосу тільки після приходу Тимчасового уряду від 21 квітня 1944 року. Консультативна асамблея Алжиру 1944 року 24 березня запропонувала надати жінкам право бути обраними, але після внесення поправки від Фернана Греньє[en] жінки отримали повне громадянство, включно з правом голосу. Пропозицію Греньє прийняли 51 голосом проти 16. У травні 1947 року, після листопадових виборів 1946 року[en], соціолог Роберт Вердьє мінімізував «гендерний розрив», заявивши в Le Populaire, що жінки не голосували узгоджено, розділившись, подібно до чоловіків, за соціальними класами.

В період пізньої династії Цін в рамках реформістських рухів, таких, як Сто днів реформ, китайські феміністки[en] закликали до звільнення жінок від традиційних ролей і неоконфуціанської гендерної сегрегації[en][45][46][47]. Пізніше Комуністична партія Китаю створила проєкти, спрямовані на інтеграцію жінок до складу робочої сили, і стверджувала, що революція успішно досягла звільнення жінок[48].

За даними Навара Аль-Гасана Голлі, арабський фемінізм був тісно пов'язаний з арабським націоналізмом. 1899 року Касім Амін[en], «батько» арабського фемінізму, написав Звільнення жінки, де закликав до правових і соціальних реформ[49]. Він показав зв'язки між положенням жінок у єгипетському суспільстві і націоналізмом, що вело до розвитку Каїрського університету та національного руху[50]. 1923 року Хода Шаараві[en] заснувала Єгипетський феміністичний союз[en], стала його президентом і символом арабського жіночого правозахисного руху[50].

Перська конституційна революція 1905 року ініціювала іранський жіночий рух для забезпечення рівності в галузі освіти[en], шлюбу, кар'єри та юридичних прав[en][51]. Однак під час Ісламської революції 1979 року багато прав, які виборов для жінок рух, систематично ліквідували (наприклад, Закон про захист сім'ї[en])[52].

Під час бебі-буму[en] стався сексистський беклеш. Обидві світові війни сприяли трудовій емансипації жінок, широко залучених у промисловість ряду країн, але в післявоєнний період їх повернули до консервативних ролей[53].

Друга хвиля: середина ХХ ст.[ред. | ред. код]

Докладніше: Фемінізм другої хвилі

В низці європейських країн до середини ХХ ст. жінки залишались позбавленими ряду істотних прав. Рух другої хвилі зародився на початку 1960-х[54] для досягнення рівності за межами виборчого права, такими як ліквідація фактичної дискримінації жінок через стать у всіх областях буття, і триває донині, співіснуючи з наступними хвилями[31].

1963 року Бетті Фрідан опублікувала книгу Загадка жіночності, озвучивши фрустрацію американок між нав'язуваних стандартів «щасливої дружини-домогосподарки» та дефіцитом можливостей для професійної й суспільної реалізації. Книга стала іскрою, що запалила другу хвилю фемінізму в США[55]. Фрідан читала лекції у турі 1970 року. Через 10 років після публікації жінки становили більше половини робочої сили першого світу[56].

Феміністки другої хвилі бачать культурну та політичну нерівність нерозривно пов'язаними і заохочують жінок розуміти аспекти власного життя як глибоко політизовані й такі, що віддзеркалюють сексистські владні структури та наслідки інституціалізованого патріархатного утиску. Фемактивістка і авторка Керол Ганіш[en] винайшла гасло «особисте є політичним», які у другу хвилю стали синонімами[57][58].

Тим часом жительки Швейцарії[en] отримали право голосу[en] лише на федеральних виборах[en] 1971 року[59], а в кантоні Аппенцелль — Іннерроден змогли голосувати з питань місцевого значення тільки 1991 року (кантон змушений був дозволити це під тиском Федерального суду Швейцарії[60]). У Ліхтенштейні громадянки здобули право голосу референдумом про виборче право для жінок 1984[en]. Три попередні референдуми, проведені у 1968[en], 1971[en] і 1973[en] роках, не змогли забезпечити жінкам це право.

Американки доповнюють лави солдатів, що воюють у Європі, 1945

Феміністки продовжували реформу сімейного права, яке надавало чоловікам контроль над дружинами. Хоча до ХХ ст. ковертюра[en] була скасована у Великій Британії і США, в багатьох континентальних європейських країнах одружені жінки досі мали дуже мало прав (француженка у шлюбі не могла отримати право на роботу без дозволу чоловіка до 1965 року[61][62]). Феміністки домагалися скасування законодавчого «сімейне виключення» для покарань за зґвалтування, яке унеможливлювало судове переслідування чоловіків за зґвалтування своїх дружин[63]. Зусилля феміністок першої хвилі, таких як Вольтерін де Клейр[en], Вікторія Вудгалл і Елізабет Кларк Волстенголм-Елмі, щоб зробити підсудним зґвалтування у шлюбі наприкінці ХІХ ст., зазнали невдачі[64][65]; цього досягнуто в більшості західних країн лише у кінці ХХ ст. і досі не досягнуто в багатьох частинах світу[66].

Французькмй філософ Симона де Бовуар представила марксистське вирішення і екзистенціалістський погляд на численні питання фемінізму, опублікувавши культову працю Друга стать (1949)[67]. Ця монографія виражала феміністичне почуття несправедливості, провістивши фемінізм другої хвилі.

Друга і третя хвилі Китаю переоцінювали ролі жінок під час комуністичної революції та інших реформаторських рухів. Знову дискутувалося, чи рівності вже справді вповні досягнуто[48].

1956 року президент Ґамаль Абдель Насер у Єгипті[en] ініціював «державний фемінізм», який заборонив дискримінацію за статтю[en] і надав жінкам виборче право, але водночас заблокував політичний активізм феміністичних лідерок[68]. Під час президентства Анвара Садата перша леді Джехан Садат[en] публічно висловилася за необхідність розширення жіночих прав, хоча єгипетська політика і суспільство почали відходити від рівності разом з новим ісламістським рухом і зростанням консерватизму[69]. Втім, активістки започаткували ісламський фемінізм, який виступає за рівність жінок в рамках ісламу[70].

У Латинській Америці[en] революції привнесли зміни в положення жіноцтва у таких країнах, як Нікарагуа[en], де феміністична ідеологія в ході Сандиністської революції[en] допомогла підвищити рівень життя жінок, але не змогла досягти соціальних та ідеологічних змін[71].

Третя хвиля: 1990-ті[ред. | ред. код]

Докладніше: Фемінізм третьої хвилі
Феміністська письменниця і громадська діячка белл гукс

Зародження третьої хвилі фемінізму прослідковують до появи Riot grrrl — феміністичної панк-субкультури в Олімпії (штат Вашингтон) на початку 1990-х[72][73], а також до телесвідчення Аніти Гілл (1991) перед Юридичним комітетом Сенату[en], який складався лише з білих чоловіків, що Кларенс Томас, кандидат[en] до Верховного суду США, сексуально домагався її. Термін третя хвиля вжила Ребекка Вокер, відреагувавши на призначення Томаса статтею в журналі Ms. «Настання третьої хвилі» (1992)[74][75]:

Тому я пишу це, благаючи всіх жінок, особливо жінок мого покоління: нехай призначення Томаса нагадує вам, як воно нагадує мені, що боротьба ще далеко не закінчена. Нехай це заперечення досвіду жінки розгніває вас. Перетворіть це обурення на політичну владу. Не голосувати за них, якщо вони не працюють для нас. Не займайтеся сексом з ними, не діліть з ними хліб, не турбуйтеся про них, якщо вони не ставлять на перше місце нашу свободу контролювати свої тіла та своє життя. Я не феміністка постфемінізму. Я третя хвиля.
Оригінальний текст (англ.)
So I write this as a plea to all women, especially women of my generation: Let Thomas’ confirmation serve to remind you, as it did me, that the fight is far from over. Let this dismissal of a woman's experience move you to anger. Turn that outrage into political power. Do not vote for them unless they work for us. Do not have sex with them, do not break bread with them, do not nurture them if they don't prioritize our freedom to control our bodies and our lives. I am not a post-feminism feminist. I am the Third Wave.

Третя хвиля також оскаржувала "есенціалістське визначення жіночности", притаманні другій хвилі, яка репрезентувала в основному досвід білих жінок верхньо-середнього класу. Феміністки третьої хвилі часто орієнтувались на «мікрополітику» і перевизначали те, що є добре чи погано для жінок, схиляючись до постструктуралістської інтерпретації гендеру та сексуальності[31][76][77][78]. Фемлідерки, закорінені в другій хвилі, такі як Глорія Анзалдуа[en], белл гукс, Чела Сандоваль[en], Черрі Морага[en], Одрі Лорд, Максін Гонг Кінгстон[en] та багато інших небілих феміністок, намагалися в рамках феміністичної думки розглянути питання расових суб'єктивностей[77][79][80]. Всередині третьої хвилі присутні дискусії між фемінізмом відмінностей, котрий стверджує існування значних відмінностей між жінками і чоловіками (котрі не відміняють потребі в рівності), і рештою феміністок, котрі не бачать між статями жодних невід'ємних психологічних відмінностей і відстоюють загальну максиму гендерних досліджень, що гендерні ролі є створеними соціально[81].

Теорія точки зору — феміністично-теоретичний концепт про вплив соціального положення вчених на знання. Згідно з цим, дослідницька практика і теоретична наука в усіх областях знання подають жінок з їх проблемами і досвідами та феміністичний рух як щось незначуще і відмовляються бачити традиційну науку як гендерно упереджену[82]. Починаючи з 1980-х фемінізм точки зору[en] стверджує, що феміністичний рух має вирішувати глобальні проблеми[en] (такі, як зґвалтування, інцест і проституція) та культурно специфічні питання (такі як калічення жіночих геніталій чи практики «скляної стелі» та сексизм, які перешкоджають поліпшенню становища жінок), щоб зрозуміти, як гендерна нерівність взаємодіє з расизмом, гомофобією, класизмом і колонізацією в «матриці панування[en]»[83][84].

Четверта хвиля: 2010-ті[ред. | ред. код]

Докладніше: Фемінізм четвертої хвилі

Під четвертою хвилею розуміють відродження інтересу до фемінізму, пов'язане з соціальними медіа, що почалося біля 2012[85]. За феміністичною науковицею Пруденс Чемберлен, у центрі уваги четвертої хвилі перебуває справедливість для жінок та протидія сексуальним домаганням і насильству проти жінок: суттю четвертої хвилі є «невіра в те, що певні ставлення все ще можуть існувати»[86].

Четверта хвиля фемінізму, за даними Кіри Кокрейн[en] «визначається технологією», і характеризується, зокрема, використанням Facebook, твіттеру, Instagram, YouTube, Tumblr, а також блогів, таких як Feministing, для протистояння мізогінії та досягнення гендерної рівності[85][85][87][88].

Феміністки четвертої хвилі зосередилися на питаннях домагань на вулиці і робочому місці, сексуального насильства в університетах[en] і культури зґвалтування. Скандали навколо сексуальних домагань, насильства та вбивств жінок і дівчаток стимулювали рух. Серед цих справ: групове зґвалтування в Делі[en] та скандал з сексуальним насиллям Джиммі Севіла[en] 2012 року, звинувачення Білла Косбі[en], вбивства в Айла Вісті (2014), суд над Джіаном Гомеші[en] (2016), звинувачення Гарві Вайнштайна (2017) і подальший ефект Вайнштайна, вестмінстерські сексуальні скандали[en] (2017)[89].

Серед феміністичних кампаній четвертої хвилі: Проєкт Щоденний сексизм[en], No More Page 3, Stop Bild Sexism, Mattress Performance (Carry That Weight), 10 годин прогулянки по Нью-Йорку як жінка[en], #YesAllWomen, Звільни сосок[en], One Billion Rising, Жіночий березень 2017, Жіночий марш 2018[en] і рух MeToo. У грудні 2017 року журнал Тайм обрав кількох відомих активісток, які взяли участь у русі #MeToo, що дістали назву «порушниці мовчання», Людьми року[90][91]. Українським аналогом #MeToo, що набув міжнародного розголосу, став флешмоб #ЯНеБоюсьСказати у 2016 році.

Постфемінізм[ред. | ред. код]

Постфемінізм описує реакції на фемінізм починаючи з 1980-х. Не будучи відкрито антифеміністичними, постфеміністки стверджують, що цілей другої хвилі досягнуто, і водночас критикують цілі третьої. Термін спершу описував беклеш проти другої хвилі, але тепер позначає ширший спектр теорій, які критикують попередній феміністичний дискурс, зокрема ідеї другої хвилі[92]. Інші постфеміністки наполягають, що фемінізм уже не актуальний у сучасному суспільстві[93]. За словами Амелії Джонс[en], постфеміністичні тексти, які з'явилися в 1980-х і 1990-х, зображували другу хвилю фемінізму як монолітну єдність[94]. Дороті Чанн зазначає, що в постфемінізм закладене «звинувачувальне посилання», яке підриває феміністок, що продовжують вимагати гендерної рівності в «постфеміністичному» суспільстві, де «гендерну рівність (вже) досягнуто». За словами Чанн, «багато феміністок висловили занепокоєння щодо того, яким чином дискурси про права і рівність тепер використовують проти них»[95].

Класифікація феміністичних рухів[ред. | ред. код]

Докладніше: Феміністичні рухи та ідеології

Термін «фемінізм» не має єдиної ідеології, всередині руху продовжують розвиватись розмаїті течії і групи. Це пов'язано з історичними прецедентами, різницями положень і суспільних статусів жінок у країнах, відмінностями історичних процесів, культурними особливостями. Багато течій перекриваються в певних аспектах; феміністки можуть включатися в декілька течій водночас.

З кінця ХХ сторіччя також з’явилися різноманітні нові форми фемінізму, багато з яких розглядаються як відгалуження трьох основних традицій[96], відомих як школи феміністичного мислення «Великої трійки», що зародилися й розвивалися історично: радикальний фемінізм, соціалістичний (марксистський) фемінізм та ліберальний/мейнстримний фемінізм.

Узагальнена класифікація фемінізмів
Ранні фемінізми «Велика трійка» шкіл феміністичної думки Етнічні фемінізми Релігійні фемінізми
Радикальні фемінізми Матеріалістичні фемінізми Ліберальні (мейнстримні) фемінізми
Атеїстичний фемінізм[en]
До другої хвилі Фемінізми другої хвилі Фемінізми третьої хвилі та наступних

В рамках та на стиках феміністичних дискурсів, рас, культур, релігій і соціально-політичних ситуацій жіноцтва різних країн утворювались і продовжують утворюватись також специфічні феміністичні течії. Серед них: Консервативний фемінізм[en], Аналітичний фемінізм[en], Глобальний фемінізм[en], Гендерний фемінізм[en], Мережевий фемінізм[en], Антиабортний фемінізм, Фемінізм жертви[en], Новий фемінізм, Неофемінізм, Постфемінізм.

Соціально-конструктивістські[ред. | ред. код]

Наприкінці ХХ ст. різні феміністки почали доводити, що гендерні ролі соціально сконструйовані[97][98] і що не можна узагальнювати досвід жінок в різних культурах та історії[99].

Сучасні дослідниці історії фемінізму також класифікують фемінізми за різними критеріями. Тамара Марценюк наводить[102] «одну з найретельніших класифікацій» соціологині Джудіт Лорбер[en], котра групує фемінізми останнього 50-ліття в три дискурси, залежно від розв'язання проблеми гендерної нерівності:

  • Фемінізми ґендерного реформування (reform) кореняться в філософії лібералізму з акцентом на індивідуальні права, працю жінок у приватній та культурній сферах. Змінити зміст, але не структуру гендерної ієрархії.
  • Фемінізми ґендерного спротиву (resistance) зосереджені на специфічній поведінці та груповій динаміці, за допомогою якої жінок утримують у підпорядкованій позиції, навіть у (суб)культурах, які заявляють про підтримку рівности. Питання насильства, сексуального підпорядкування, жіночого досвіду в центрі знання й культури. Патріархат критикується, проте стратегія — дистанціювання від нього.
  • Фемінізми ґендерного повстання (rebellion) прагнуть зламати патріархатний суспільний лад шляхом деконструкції його базових понять і категорій (поділ людей на гендери) та аналізу культурного відтворення[en] нерівностей. Множинні стратифікації, політики ідентичностей.[103]
Класифікація фемінізмів за стратегіями подолання гендерної нерівності
Течія фемінізму Джерела гендерної нерівності Засоби правового захисту Внесок течії у феміністичну теорію
Фемінізми ґендерного реформування Ліберальний фемінізм Гендерна стереотипізація та знецінювання жінок, сегрегація праці за статтю Гендерно-нейтральна освіта, позитивні дії, відповідальне батьківство Увага до дискримінації жінок і стратифікації, жінки у публічній сфері
Марксистський і соціалістичний фемінізм Експлуатація жінок для сім'ї, жінки як резервна армія праці Державна підтримка жінок і дітей, рівна оплата праці Проблематизація неоплачуваної репродуктивної праці, держава загального добробуту
Фемінізм розвитку Жіночі традиційні економічні ресурси на противагу колоніалізму, патріархатні сімейні структури та культурні практики Освіта для дівчаток, ліквідація «жіночого обрізання» Значення економічних ресурсів для соціального статусу жінки
Фемінізми ґендерного спротиву Радикальний фемінізм Патріархат, насильство проти жінок, порнографія, проституція, об'єктивація жінок у медіа Закони проти зґвалтування та побиття, сприйняття розмаїття жіночих тіл Теорія патріархату, жіночі студії, теорія фемінізму, проблематизація насильства проти жінок
Лесбійський фемінізм Панівна гетеросексуальність, панування чоловіків у жіночих соціальних просторах Women-only робочі місця та культурні простори, політичне лесбійство Критичний аналіз гетеросексуальної любові, вивчення жіночої сексуальності
Психоаналітичний фемінізм[en] Ґендеровані структури особистості, панування андроцентричних фалоцентричних ідей Спільне виховання дітей, жіночі емоції та сексуальність у культурі Несвідомі джерела маскулінності та фемінності
Фемінізм точки зору[en] Жіноча перспектива та досвіди у виробництві знань не враховуються Жінки в центрі уваги досліджень, жіноча історія Виклик універсальності наукового «факту», феміністична наука
Фемінізми ґендерного повстання Мультирасовий фемінізм[en] Інтерсекційності, расова та етнічна субординації Увага до субординованих груп Критичний аналіз множинної системи підпорядкувань, перехресних дискримінацій
Чоловічий фемінізм Інституційні чоловічі привілеї Чоловіки відповідають за свою агресивну поведінку та насильство Визнання того, що чоловіки дискримінують інші групи
Соціально-конструктивістський фемінізм Соціальне конструювання гендерних відмінностей Виклик ґендерованій поведінці в повсякденному житті Особиста взаємодія з інституційними рамками, соціальне конструювання сексуальності та контроль над нею
Постмодерний фемінізм і квір-теорія Бінарний поділ соціального світу на привілейовані ґендери та сексуальності Квіровані тіла, сексуальності та ґендери Квір-теорія і термінологія

Політичні фемінізми[ред. | ред. код]

Деякі відгалуження фемінізму йдуть у фарватері політичних уподобань суспільства загалом, таких як лібералізм і консерватизм, або зосереджуються на навколишньому середовищі.

Радикальний фемінізм[ред. | ред. код]

Докладніше: Радикальний фемінізм
Redstockings[en] — нью-йоркська радфем-група, діяла з 1969 року
Одрі Лорд, Мерідель ле Сюр[en], Адріана Річ, 1980 рік

Один з ключових та найбільш послідовний із феміністичних напрямків, розглядає патріархатну капіталістичну ієрархію як визначальну рису утиску жінок, а загальне викорінення та реконструкцію суспільства як необхідність[57]. Залежно від поглядів радикальні феміністки пропонують шляхи виходу з поточної ситуації системного утиску:

  • феміністична революція з метою кардинальної зміни моделі стосунків між чоловіками та жінками і переходу від патріархату до матріархату (захоплення влади);
  • феміністичний сепаратизм, заснований на самоізоляції жінок від чоловіків;
  • заміна чоловічої культури на жіночу;
  • створення типу культури, що об'єднує обидві моделі культури.

Ліберальний фемінізм[ред. | ред. код]

Ліберальний фемінізм домагається рівності жінок та чоловіків через політичні і правові реформи без зміни структури суспільства. Це індивідуалістичний напрямок у фемінізмі, що фокусується на здатності жінок досягати рівних прав з чоловіками на основі власних дій і рішень. Ліберальний фемінізм використовує особисту взаємодію між чоловіками і жінками як відправну точку, від якої йде перетворення суспільства. На думку ліберальних феміністок, всі жінки повинні мати право бути рівними з чоловіками.

Багато в чому така позиція виходить з класичної концепції Просвітництва про побудову суспільства на принципах розуму і рівність можливостей. Застосування цих принципів до жінок поклало основу ліберального фемінізму, що розвивався в XIX столітті такими вченими, як Джон Стюарт Мілль, Елізабет Кейді Стентон. Тому особливо важливим для них було питання про право власності для жінки як одне з основних прав, що гарантують незалежність жінки від чоловіка.

Виходячи з цього, зміни становища жінок можуть здійснюватися без радикальної зміни суспільних структур, як це припускають інші напрямки фемінізму. Для ліберальних феміністок важливі такі питання: право на аборт, питання про сексуальні домагання, можливість рівноправного голосування, рівність в освіті, «рівна оплата за рівну працю», доступність догляду за дітьми, медичного обслуговування, залучення уваги до проблеми сексуального та побутового насильства стосовно жінок.

Критика фокусується на відмові лібфему від протистояння агресору та неамбіційних цілях. Кетрін Роттенберг стверджувала, що неоліберальна сорочка в ліберальному фемінізмі призвела до того, що це індивідуальна форма фемінізму, а не колективна, і до відмови від соціальної нерівності[106]. Через це вона стверджує, що ліберальний фемінізм не може запропонувати будь-якого стійкого аналізу структури чоловічого домінування, влади чи привілеїв[106].

Представниці: Мері Волстонкрафт («На захист прав жінок», 1792), Джудіт Сарджент Мюррей[en], Френсіс Райт, Джон Стюарт Мілль («Поневолення жінок», 1851), Гаррієт Тейлор-Мілль, Елізабет Кеді Стентон («Декларація переконань», 1848), Гаррієт Табмен, Сьюзен Ентоні, Люсі Стоун, Джозефіна Батлер, Бетті Фрідан («Загадка жіночності», 1963), Марта Нуссбаум, Наомі Вульф, Ребекка Вокер.

Матеріалістичні[ред. | ред. код]

За словами Розмарі Геннессі і Кріса Інгрема, матеріалістичні форми фемінізму виросли із Західної марксистської думки і надихали різні (але такі, що перетинаються) рухи, які беруть участь у критиці капіталізму і орієнтовані на ставлення ідеології до жінок[107].

Кольорові та постколоніальні[ред. | ред. код]

Sara Ahmed стверджує, що чорний та постколоніальний фемінізми пропонують піддати сумніву «декотрі з організуючих постулатів західної феміністичної думки». Протягом більшості своєї історії фем-рухи та теоретичні розробки очолювались переважно білими жінками з середнього класу зі Східної Європи та Північної Америки. Тому жінки інших рас пропонують інші фемінізми. Цей тренд розвинувся у 1960-х з правозахисного руху в США та колапсу європейського колоніалізму в Африці, на Карибах, частинах Латинської Америки та Південної Азії. Відтоді жінки країн, що розвиваються, постколоніальних та кольорових-багатонаціональних чи котрі живуть у бідності, запропонували доповнення до фемінізму.

Соціально-конструктивістські[ред. | ред. код]

Наприкінці ХХ ст. різні феміністки почали доводити, що гендерні ролі соціально сконструйовані[97][98] і що не можна узагальнювати досвід жінок в різних культурах та історії[99].

Феміністичні погляди на трансгендерність різняться:

  • Деякі (наприклад, радикальні) феміністки не розглядають транс-жінок як жінок[111], оскільки вони мають чоловічі привілеї через свою стать[112], не мали досвіду гендерної соціалізації як жінка (тобто досвіду утиску). Крім того, ряд фемінізмів відкидають «трансгендерність» через те, що поведінкові відмінності між чоловіками і жінками (тобто гендер) є результатом соціалізації[113]. Врешті, транс-жінки, що не здійснили повного переходу (і мають чоловічі геніталії), не мають допускатися в питомо жіночі простори, такі як вбиральні, спальні дівчаток, жіночі роздягальні тощо. За даною логікою фемінізм має займатися захистом прав жінок, а транс-фемінізм правами трансжінок.
  • Попри вищевказане, трансфеміністки наполягають, що звільнення транс-жінок є необхідною частиною феміністичного порядку денного[114]. Ключове поняття в транс-фемінізмі це трансмізогінія[115],[116][117]. Фемінізм третьої хвилі загалом лояльніший до транс-прав[118].

Культурні[ред. | ред. код]

Теорія фемінізму та феміністична наука[ред. | ред. код]

Докладніше: Теорія фемінізму
Див. також: Гінокритицизм, Гендерні дослідження, Écriture féminine та Жіноче письмо (літературна категорія)
Частина серії
Теорія фемінізму
Портал Проєкт Стиль

Феміністична теорія є розширенням фемінізму в наукову та філософську царини. Міждисцплінарні дослідження в більшості відомих галузей (наприклад, антропологія[en], соціологія[en], економіка, жіночі дослідження, літературна критика[124][125], мистецтвознавство[126], філософія[127][128]) аналізують гендерну нерівність, фокусуючись на гендерній політиці, владних відносинах (патріархаті) та сексуальності, дискримінації, стереотипізації, об'єктивації (сексуальній) та утиску[129][130].

Сучасна фемтеорія ґрунтується на теорії соціального конструктивізму і розглядає гендер (та расу) не як природні сутності, а як політичні конструкти — продукти усталених способів мислення, що підтримують відносини влади між соціальними групами. Критикуючи повсякденні уявлення про стать і расу як об'єктивну даність, що існують поза історією і політикою, феміністичні дослідження документують і простежують, як у період з XVII по XIX століття біологію використовували в політичних цілях для виправдання расових і гендерних ієрархій та нерівного розподілу влади і ресурсів між соціальними групами[131]. Тобто, ключовим для фемтеорії є розуміння «гендеру» та інших соціальних відмінностей не як природних даностей, а як векторів влади.

Один з ключових елементів сучасної феміністичної теорії — теорія інтерсекційності: різні форми утиску (сексизм і патріархат, расизм, капіталізм, гетеросексизм) мають системний характер, пронизують все суспільство, всі соціальні інститути і рівні соціальної взаємодії, зміцнюють і підтримують одна одну[131].

До найважливіших рис фемтеорії належить послідовна критика традиційного наукового знання. Феміністична теорія критикує традиційну філософію, науку, літературу та інші «авторитетні» способи опису світу, що створюються з точки зору соціально-привілейованих чоловіків[131]; численні феміністичні дослідження показують, що традиційна філософія і наука відображають украй обмежений погляд на світ та інтереси цієї соціальної групи (що маскує свою упередженість і обмеженість конструктами «наукової неупередженості»). З перспективи феміністичної теорії знання завжди залежить від соціальної позиції тих, хто його виробляють, та відображає їх погляд на світ, а значить, і їх інтереси; знання в принципі не може бути неупередженим, нейтральним і аполітичним. Досягнення справжньої об'єктивності можливе за рахунок створення можливостей для співіснування і полілогу різних видів і форм знання, вироблених людьми з різних соціальних позицій[131][132].

У галузі літературної критики Елейн Шоволтер[en] описує розвиток фемтеорії як такої у три фази. У фазі «феміністичної критики» феміністична читачка вивчає ідеології, приховані за літературними явищами. У «гінокритицизмі[en]» «жінка є виробницею текстуального сенсу». Остання фаза «гендерної теорії», в якій «розглядаються ідеологічні написи і літературний вплив статі/гендерної теорії»[133].

Паралельно французькі структуралістські феміністки[en] 1970-х розробили концепцію Écriture féminine (жіночне письмо)[92]. Елен Сіксу стверджує, що письмо і філософія є фалоцентричними, і з іншими французькими феміністками, такими як Люс Ірігаре, підкреслює «письмо від тіла» як підривну практику[92]. Робота Юлії Кристевої, феміністичної психоаналітикині і філософині, і Брахи Еттінгер[134], художниці і психоаналітикині, вплинули на фемтеорію загалом і зокрема на феміністичну літературну критику. Пізніші теорії фемінізму, наприклад, за авторством Лізи Люсіль Овенс[135], зосередилися на характеристиці фемінізму як універсального руху за емансипацію.

За словами Сандри Гардінг[en], «моральні і політичні висновки з жіночого руху надихнули соціологів і біологів піднімати гострі питання про шляхи, якими традиційні дослідники пояснювали стать, секс і стосунки всередині і між соціальним та природним світами»[136]. Ряд феміністичних теоретикинь, зокрема Рут Габбард[en] і Евелін Фокс Келлер[en], критикувати традиційну риторику науки[en] як історично упереджену на користь чоловічої точки зору[137]. Частиною порядку денного феміністичних досліджень є вивчення способів, якими всередині наукових і академічних інституцій створюються або зміцнюються нерівності[138]. Фізик Ліза Рендалл, призначена до складу цільової групи в Гарварді президентом Лоуренсом Саммерсом після свого спірного диспуту про те, чому жінки можливо недостатньо представлені в науці і техніці, сказала: «Я просто хочу бачити, як ціла купа нових жінок розпочали роботу в цій галузі, щоб ці питання більше не підіймались»[139].

Лінн Ганкінсон Нельсон зазначає, що феміністичні емпірики знаходять фундаментальні відмінності між досвідом чоловіків та жінок. Вони прагнуть отримати знання на основі вивчення досвіду жінок, і «розкрити наслідки упускання, неправильного опису або знецінення їх», щоб відзвітувати про реальний діапазон людського досвіду[140]. Інша частина порядку денного фемдосліджень полягає у виявленні шляхів, якими нерівності створюються або зміцнюються в суспільствах та в академії[138]. Попри заклики приділяти більше уваги структурам гендерної нерівності в науковій літературі, структурний аналіз гендерних упереджень рідко з'являється у часто цитованих психологічних журналах, особливо в зазвичай досліджуваних галузях психології та особистості[141].

Однією з речей, за яку критикують феміністичну епістемологію, є те, що вона дозволяє соціальним та політичним цінностям впливати на свої висновки[142]. Сьюзен Гаак[en] також вказує на те, що феміністична епістемологія зміцнює традиційні стереотипи про жіноче мислення (інтуїтивне, емоційне і т. д.); Меера Нанда[en] застерігає, що це може насправді загнати жінок в рамки «традиційних гендеррних ролей і допомогти виправдати патріархат»[143].

Біологія[ред. | ред. код]

Сучасний фемінізм кидає виклик есенціалістському погляду на гендер як на обмежений рамками біології[144][145]. У книзі Міфи гендеру Енн Фаусто-Стерлінг досліджує припущення, які втілилися в наукові дослідження, що підтримують біологічно есенціалістський погляд на гендер[146]. У роботі Омани гендеру[en] Корделія Файн ставить під сумнів докази існування вродженої біологічної відмінності між чоловічим і жіночим розумом, стверджуючи натомість, що причиною відмінностей між людьми є культурні і соціальні переконання, які зазвичай і сприймаються як статеві відмінності[147].

Феміністична психологія[ред. | ред. код]

Фемінізм у психології виник як критика домінантного чоловічого погляду на психологічні дослідження, де вивчалися тільки чоловічі перспективи і всі досліджувані були чоловіками. Коли дослідниці почали здобувати докторські ступені з психології, жінки та їхні проблеми увійшли в тематику психологічних досліджень. Феміністична психологія[en] підкреслює важливість соціального контексту, життєвого досвіду та якісного аналізу[148]. Такі проєкти, як Феміністичні голоси психології[en], з'явилися під впливом феміністичних психологинь[149].

Сексуальність[ред. | ред. код]

Феміністичні погляди на сексуальність[en] різняться і були різноманітними в різних історичних періодах та культурних контекстах. Феміністичне ставлення до жіночої сексуальності розвивалося в кількох різних напрямках. Такі питання, як проституція, секс-індустрія, порнографія, сексуалізація в ЗМІ та медів, згода на секс в умовах чоловічого домінування, були найбільш спірними. Ця дискусія досягла найвищої точки наприкінці 1970-х і в 1980-х у процесі так званих феміністичних секс-воєн, які розв'язав анти-порнографічний фемінізм[en] проти секс-позитивного фемінізму, і ці дебати глибоко розкололи феміністичний рух[150][151][152][153][154]. Феміністки зайняли різні позиції щодо різних аспектів сексуальної революції 1960-х і 1970-х. Протягом 1970-х велика кількість впливових жінок прийняли лесбійок і бісексуалок як частину фемінізму[155].

Секс-індустрія: проституція та порнографія[ред. | ред. код]

Думки феміністок про секс-індустрію мало не полярні. Більшість течій фемінізму на чолі з радикальним та антипорнографічним критикують секс-індустрію, вважаючи її інструментом системної експлуатації жінок патріархальними соціальними структурами, які посилюють сексуальні та культурні стереотипи, замішані у зґвалтуванні й сексуальних домаганнях. З іншого боку, феміністки, які підтримують хоча б частину секс-індустрії, стверджують, що вона може бути середовищем феміністичного вираження і способом для жінок взяти під контроль свою сексуальність.

Таким чином, феміністичні погляди на порнографію з якісної точки зору перебувають в діапазоні від її засудження як форми насильства проти жінок до використання деяких її форм як засобу емпаверменту, тоді як кількісно більшість феміністок різко засуджує секс-індустрію[150][151][152][153][154]. Аналогічно розподілені погляди на проституцію[156].

Жіноча сексуальна автономія[ред. | ред. код]

Для фемінізму право жінки контролювати власну сексуальність[en] є ключовим питанням. Такі феміністки, як Кетрін Маккіннон[en], стверджують, що жінки мають дуже мало контролю над власним тілом, а жіночу сексуальність у патріархальних суспільствах значною мірою контролюють і визначають чоловіки. Феміністки стверджують, що сексуальне насильство з боку чоловіків часто корениться в ідеології чоловічого статевого права, і що ці системи надають жінкам дуже мало законних варіантів відмовити сексуальним домаганням[157][158]. У багатьох[159] культурах чоловіки не вважають, що жінка має право відхилити сексуальні домагання чоловіка або прийняти самостійне рішення про участь у сексі. Феміністки стверджують, що у всіх культурах так або інакше переважають ідеології, які значною мірою позбавляють жінок права вирішувати, як висловити свою сексуальність, тому що чоловіки у патріархаті вважають правомірним визначати секс на своїх умовах. У багатьох частинах світу, особливо в консервативних та релігійних культурах, шлюб розглядають як інститут, який вимагає від дружини бути сексуально доступною будь-коли, практично без обмежень; таким чином, насильницький або примусовий секс із дружиною не вважають злочином чи навіть неправомірною поведінкою[160][161]. В ліберальніших культурах це право набуває форми загальної сексуалізації всієї культури, проявляючись у сексуальній об'єктивації жінок, коли порнографія та інші форми сексуального ринку створюють ілюзію, ніби всі жінки існують виключно для чоловічого сексуального задоволення, і що жінки легко доступні й бажають зайнятися сексом у будь-який час, з будь-яким чоловіком, на його умовах[162].

Фемінізм, культура і мистецтво[ред. | ред. код]

Докладніше: Феміністичний мистецький рух, Феміністичне мистецтво

Архітектура[ред. | ред. код]

Гендерні дослідження та концептуалізації архітектури призвели до феміністичної критики сучасної архітектури[en]. Піюш Матур ввів термін «архірний». Стверджуючи, що «архітектурне планування має нерозривний зв'язок з визначенням і регулюванням гендерних ролей, обов'язків, прав і обмежень», Матур запропонував цей термін для вивчення значення 'архітектури' в термінах ру" і щоб «дослідити значення 'ру' з точки зору архітектури»[163].

Бізнес[ред. | ред. код]

Феміністичні активістки заснували цілу низку феміністичних бізнесів[en], зокрема жіночих книжкових магазинів, феміністичних кредитних спілок, феміністичної преси, феміністичних поштових каталогів і феміністичних ресторанів. Ці підприємства розцвіли в рамках другої і третьої хвилі фемінізму в 1970-х, 1980-х і 1990-х роках[164][165].

Візуальне мистецтво[ред. | ред. код]

Відповідно до загальних процесів фемінізму, і часто включаючи групи підвищення самосвідомості, феміністичний мистецький рух почався в 1960-х і процвітав у 1970-х[166]. Джеремі Стрік, директор Музею сучасного мистецтва в Лос-Анджелесі[en], назвав феміністичний мистецький рух «найвпливовішим міжнародним рухом узагалі в післявоєнний період», а за словами Пеггі Фелан[en] він «призвів до найбільш далекосяжних змін у виробництві творів мистецтва і написанні про них за останні чотири десятиліття»[166]. Феміністична художниця Джуді Чикаго, яка в 1970-х створила Звану вечерю[en], набір вульво-тематичних[en] керамічних пластин, та Поверх спадщини, сказала у 2009 журналу ARTnews: «Все ще існує інституційне відставання і наполягання на чоловічій європоцентристській оповіді. Ми намагаємося змінити майбутнє: щоб дівчатка і хлопчики зрозуміли, що жіноче мистецтво не виняток — це нормальна частина історії мистецтва»[167]. Феміністський підхід до візуального мистецтва останнім часом розроблявся через поворот до кіберфемінізму і постлюдства, даючи голос шляхам, якими «сучасні художниці займаються ром,