Флейта (поперечна) — Вікіпедія

Флейта або поперечна флейта, також велика флейта, італ. flauto від лат. flatus — «вітер»; фр. flûte, англ. flute, нім. Flöte - дерев'яний духовий музичний інструмент сопранового регістру. Діапазон - від h або c¹ до c⁴ і вище. Ноти пишуться в скрипковому ключі відповідно реальному звучанню.

Сучасного вигляду поперечна флейта набула у XIX столітті після того, як німецький майстер Теобальд Бем (нім. Theobald Boehm або Böhm) поклав в основу конструкції інструменту акустичні розрахунки і розробив клапанну систему, яка тепер називається системою Бема.

Будова[ред. | ред. код]

Флейта становить собою довгасту циліндричну трубку із системою клапанів, закриту з одного кінця. Сучасна флейта ділиться на три частини: голівку, тіло й коліно.

На голівці знаходиться спеціальний бічний отвір до якого музикант прикладає губи і спрямовуючи струмінь повітря до її краю видобуває звук з інструменту. У лівому кінці усередині голівки знаходиться пробка, положенням якої регулюється загальний стрій інструмента.

Тіло флейти містить ряд клапанів, які можуть бути розміщені в одну лінію («inline»), або з виступом клапану «соль» («offset»). Розрізняють два типи клапанів — закриті (без резонаторів) і відкриті (з резонаторами). Відкриті клапани одержали більше поширення, завдяки тому, що надають флейтисту можливість відчути швидкість струменя повітря й резонанс звуку під пальцями, а також дещо коректувати інтонацію, що особливо важливо для виконання сучасної музики.

Коліно флейти буває двох типів: коліно до та коліно сі. На флейті з коліном до нижнім звуком є до першої октави, на флейтах з коліном сі — сі малої октави відповідно. Коліно сі довше за коліно до і робить інструмент важчим.

Використання[ред. | ред. код]

Тембр флейти ясний і прозорий у середньому регістрі, дещо шиплячий у нижньому і трохи різкий - у верхньому. Флейті доступна найрізноманітніші види техніки, їй часто поручається оркестрове соло. Застосовується в симфонічному й духовому оркестрах, а також, поряд із кларнетом, частіше інших дерев'яних духових, - у камерних ансамблях. У симфонічному оркестрі застосовуються від однієї до п'яти флейт, найчастіше дві-три, причому одна з них (звичайно остання за номером) може мінятися на один із її різновидів (флейту піколо або альтову флейту).

Література[ред. | ред. код]

• Тризно Б. Флейта. — М.: Музыка, 1964
• Платонов Н. И. — Пути развития исполнительского мастерства на флейте: Дис… докт. иск. — М., 1957
• Платонов Н. Методика обучения игре на флейте // Методика обучения игре на духовых инструментах. – М. : Музыка, 1966. – Вып. 2. – С. 11–68.
• Платонов Н. Школа игры на флейте: для начинающих и учащихся детских муз. школ / ред. Ю. Должикова. – М. : Музыка, 1983.
• А. П. Баранцев «Мастера игры на флейте профессора Петербургско — Ленинградской консерватории 1862—1985 г.» — Петрозаводск, 1990
• Качмарчик В. П. «Немецкое флейтовое искусство XVIII—XIX вв.»— Донецк, 2008 ISBN 978-966-7271-44-2
• Качмарчик В.П. Конічна флейта Т. Бема – перший етап «тотальної модифікації» конструкції інструмента // Мистецтвознавство України : зб. наук. пр. — К. : Інститут проблем сучасного мистецтва АМУ, 2004. — Вип. 4. — С. 117—124.
• Качмарчик В.П. Роль Й. Кванца у становленні німецької флейтової школи // Виконавське музикознавство. Науковий вісник. — К. : НМАУ ім. П.І.Чайковського, 2005. — Вип. 47. — Книга 11. — С. 91—100.