Фізико-географічне районування України — Вікіпедія

Фізико-географічне районування України

Територія України характеризується складною просторовою диференціацією фізико-географічних умов. Геологічна будова і рельєф, клімат, води, ґрунти, рослинність і тваринний світ, перебуваючи в складному взаємозв'язку і взаємодії, утворюють природно-територіальні комплекси різного рангу. В основу фізико-географічного районування покладено ландшафтно-генетичний принцип, суть якого полягає в тому, що природно — територіальні комплекси та їх межі виявляють всебічним аналізом взаємозв'язку і взаємодії основних ландшафтостворюючих факторів — сонячної радіації і внутрішньої енергії Землі, процесів, що відбуваються в літосфері, гідросфері, атмосфері та біосфері, а також природних компонентів — літогенної основи, земної поверхні, повітря, поверхневих і підземних вод, ґрунтів і біоти (рослинність і тваринний світ).

В межах України по спільності морфоструктурних рис виділяють два класи ландшафтів: рівнинні і гірські.

Основні риси ландшафтної структури території України визначаються її розташуванням переважно в помірному поясі. Лише для південного берега Криму характерні риси субтропічного поясу. Територія України займає південно-західну частину Східноєвропейської фізико-географічної країни, частини Карпатської і Кримську гірські фізико-геогр. країни. У межах Східноєвропейської фізико-географічної країни на тер. республіки по переважанню певних типів і підтипів ландшафтів виділяють три фізико-геогр. зони. За ступенем континентальності клімату, загальним характером рельєфу і історії формування геолого-геоморфологічної основи природних комплексів зони ділять на провінції. У провінціях виділяють фізико-географічні області (по положенню в межах значних оротектонічних елементів); області — у зв'язку з місцевими відмінностями в характері прояву інтенсивності і спрямованості сучасних природних процесів — ділять на фізико-географічні райони.

Вивчення закономірностей формування і розвитку природно-територіальних комплексів, визначення їх кількісних і якісних характеристик мають велике значення для раціонального природокористування. Вони сприяють науково обґрунтованому використанню, збереженню і примноженню природних ресурсів України, проведенню широких природоохоронних заходів.

Зона змішаних лісів (Поліська провінція)[ред. | ред. код]

Північну частину України займає зона змішаних лісів з поліським підтипом ландшафтів, серед яких переважають ландшафти моренно-зандрових, алювіально-зандрових, рівнинно-денудаційних, алювіальних терасових рівнин. Помітну роль серед поліських ландшафтів відіграють недреновані перезволожені та заболочені природно-тер. комплекси. У цій зоні розташована велика частина Волинської, Рівненської, Житомирської та Чернігівської областей, частково Хмельницької, Київської та Сумської областей. За природним ландшафтам — це Українське Полісся. Простягається зона з заходу на схід на 750 км, площа її становить понад 113 тис. км² (19 % тер. України). Річний радіаційний баланс становить 44-46 ккал/кв.см. Тривалість вегетаційного періоду — 190—205 днів. Середня річна сума опадів — 550—650 мм, випаровуваність не перевищує 400—450 мм. Коефіцієнт зволоження 1,9 — 2,8. Для поліських ландшафтів характерна велика зволоженість і розвиток процесів заболочування (до 70 % заболочених земель республіки). Значна зволоженість зумовила розвиток підзолистого і болотного процесів ґрунтоутворень та формування лугової, болотної та лісової рослинності (середня лісистість зони — 30 %). Негативні риси поліських ландшафтів — заболоченість земель, низька природна родючість ґрунтів, розвиток процесів інфільтрації і розвіювання незакріплених рослинністю піщаних ґрунтів тощо Основні заходи підвищення продуктивності земель полягають в корінному поліпшенні водно-фіз. властивостей ґрунтів, регулюванні їх водного режиму меліоративними і лісокультурними заходами і у вапнуванні кислих ґрунтів.

Зона представлена Поліською провінцією, яку ділять на 5 фізико-географічних областей:

• Волинське Полісся — найзволоженіша, заболочена і залісена область. Поширені крейдяні відкладення, які в півд. і півд.-зах. частинах області оголюються і безпосередньо впливають на розвиток сучасних ландшафтів. Широко розвинені заплавні лугово-болотні місцевості, терасові піщані рівнини з дерново-підзолистими ґрунтами під борами та суборах і значними масивами низинних боліт. В середній частини області — моренно-горбкуваті місцевості з дерново-підзолистими, дерново-глейовими і лучними ґрунтами, зайнятими суборами, луками та с.-г. угіддями. На Пд. області серед зандрових і зандрових-моренних рівнин зустрічаються хвилясто-горбисті межиріччя з дерновими карбонатними ґрунтами на крейдяних породах, на яких поширені сугрудки і дубово-грабові ліси.
• Житомирське Полісся відрізняється від ін. поліських областей виходами кристалічних порід Українського щита, більш високим гипсометріч. становищем, глибоко врізаними річковими долинами і меншою заболоченістю. У ландшафтній структурі області значить, площі займають зандрові і моренно-зандрові рівнини на кристалічні. основі з переважанням дерново-слабопідзолисті ґрунтів і лісів типу борів і суборів. Поширені денудаційні горбисті рівнини на кристалічні породах з дерново-слабопідзолистими щебенюватими ґрунтами.
• Київське Полісся займає пн.-сх. схил Українського щита, кристалічні породи якого поступово занурюються під осадову товщу Дніпровсько-Донецької западини. Київське Полісся — низовинна рівнина з переважанням зандрових, долинно-зандрових і долинних терасових місцевостей з дерново-, слабко- і середньоподзолистими ґрунтами під борами і суборевими лісами. На Пд. області переважають моренно-зандрові рівнини з дерново-середньоподзолистими ґрунтами.
• Чернігівське Полісся розташоване в межах Дніпровсько-Донецької западини. Ландшафтну структуру області визначають моренно-зандрові і зандрові місцевості з дерново-підзолистими ґрунтами, долинно-терасові місцевості з дерново-слабопідзолистими ґрунтами і боровими лісами, заплавні лучно-болотні і місцевості лісових «островів» з ознаками північнолісостепових ландшафтів. У межах області лісостепові ландшафти займають бл. 20 % площі.
• Новгород-Сіверське Полісся розташоване на південно-західному схилі Воронезького масиву, де поширені крейдові відкладення. Тут домінують моренно-зандрові і алювіально-зандрові рівнини з дерново-середньо-підзолистими ґрунтами. Типовою рисою області є поширення «островів» з північно-лісостеповими ландшафтами.

Деякі дослідники виділяють шосту фізико-географічну область — Мале Полісся, яке за даною схемою районування віднесено до Західно-Української лісостепової провінції.

Лісостепова зона[ред. | ред. код]

Лісостепова зона простягається від Передкарпаття до зах. відрогів Середньоросійської височини і характеризується ландшафтами лісостепового типу. Помітне розповсюдження серед них мають лучно-степові низовинні і піднесені, опольські (в минулому широколистяно-лісові) низинні та піднесені ландшафти. Своєрідними рисами відрізняються товтрові, лучно-степові заболочені і засолені, лісостепові борові ландшафти. В межах зони розташовані Тернопільська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська, Полтавська, частково Харківська області, південні частини Рівненської, Волинської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей, північні частини Одеської та Кіровоградської областей, частково Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей. Протяжність зони зі заходу на схід — 1100 км, площа 202 тис. км² (34 % території України). Річний радіаційний баланс становить 45-50 ккал/кв.см. Вегетаційний період триває 200—210 днів. Річна сума опадів на 3. зони 650 мм, на сході — 450 мм, випаровуваність — відповідно 550 і 750 мм. Коефіцієнт зволоження становить 2,8 у західній частині зони і 1,3 — на Ю.-В. Зональні типи ґрунтів — чорноземи типові та сірі лісові ґрунти. Природна рослинність представлена залишками остепнених луків і лугових степів на плакорах, дубових і дубово-грабових масивів, на лівобережжі Дніпра — дубово-кленово-липових лісів. Середня залісеність зони становить 12,5 %, розораність — 75-85 %. Зона характеризується складним чергуванням широколистяно-лісових ландшафтів з опідзоленими ґрунтами та лучно-степових ландшафтів з глибокими чорноземами. Осн. природним процесом, несприятливим для госп. використання земель, є ерозія. Гол. напрям для збереження високого рівня с.-г. освоєності — регулювання стоку, протиерозійні лісомеліоративні заходи, запобігання засоленню ґрунтів. В межах лісостепової зони України виділяють 4 фізико-географічні провінції.

Західноукраїнська лісостепова провінція[ред. | ред. код]

Західноукраїнська лісостепова провінція, яка займає Волинську та Хотинську височини і значну частину Подільської височини, відрізняється найвищим в межах зони гіпсометричним рівнем і ступенем зволоженості (річна сума опадів понад 600 мм, коефіцієнт зволоження 2,0-2,8). Переважають піднесені ландшафти з сірими лісовими ґрунтами та чорноземами опідзоленими.

• Тер. провінції ділять на 5 фізико-геогр. областей.

Дністровсько-Дніпровська лісостепова провінція[ред. | ред. код]

Дністровсько-Дніпровська лісостепова провінція лежить у межах Подільської та Придніпровської височин. Ландшафти її сформувалися в умовах піднесеного рельєфу на кристалічних породах Українського щита І достатнього зволоження (річна сума опадів 450—560 мм, коефіцієнт зволоження 2,0-1,4). У найбільш підвищеній центр. частині провінції розвинені ландшафти з сірими лісовими ґрунтами, утвореними під широколистяними лісами. У півн. частині провінції переважають плоскі і слабкохвилясті рівнини з глибокими малогумусними чорноземами, сформованими під степовими лугами. Поширені також вододільні рівнинно-хвилясті місцевості з глибокими малогумусними чорноземами і долинно-балкові — з еродованими сірими лісовими ґрунтами.

• У провінції виділяють 8 фізико-геогр. областей.

Лівобережно-Дніпровська лісостепова провінція[ред. | ред. код]

Лівобережно-Дніпровська лісостепова провінція займає Придніпровську низовину. Формування ландшафтів її пов'язане з розвитком долини Дніпра в умовах континентального клімату. Річна сума опадів становить 450—550 мм, коефіцієнт зволоження змінюється від 1,9 на Півн. до 1,3 на Пд. Спостерігається значна остепненість і засоленість ґрунтів. Переважають лісостепові ландшафти низинного підкласу.

• Провінція включає 4 фізико-геогр. області.

Середньоруська лісостепова провінція[ред. | ред. код]

Середньоруська лісостепова провінція в межах України займає південно-західні схили Середньоруська височини. Річна сума опадів становить 450—550 мм, коефіцієнт зволоження 1,6-1,8. У півн. частині провінції поширені розчленовані лесові рівнини з сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами, лесові рівнини з чорноземами глибокими малогумусними і опідзоленими, з рештками дубово-липових лісів, на півдні — останцево-горбисті височини з глибокими середньо-гумусними чорноземами і залишками кленово-липових дібров.

Степова зона[ред. | ред. код]

Степова зона займає південну і східну частину країни. Простягається з 3. на Сх. від нижньої течії Дунаю до пд. відрогів Середньоросійської височини майже на 1000 км. В межах зони розташовані Микол., Херсон., Дніпроп., Запорож., Донец., Луганська області, пд. частини Одес., Кіровогр. і Харків. областей і рівнинна частина АР Крим. Площа її 240 тис. км² (40 % тер. республіки). Серед інших зон України степова виділяється найбільшими тепловими ресурсами, найтривалішим вегетаційним періодом, найменшою зволоженістю, що обумовлює формування своєрідних степових ландшафтів. Річний радіаційний баланс 50-57 ккал/кв.см. Тривалість вегетаційного періоду 210—245 днів. Річна кількість опадів зменшується від 450 мм на Пн. до 300—350 мм на Пд., випаровуваність змінюється від 700—800 мм у пн. частині зони до 900—1000 мм — в південній. Коефіцієнт зволоження — 0,8-1,2. У зв'язку з недостатнім зволоженням в степовій зоні гідрографічна мережа розвинена слабо. Лісистість степової зони — 3 %. Орні землі становлять бл. 75 % всього зем. фонду степової зони. Значна посушливість території, часта повторюваність посух, суховіїв, пилових бур і засоленість ґрунтів, особливо в пд. смузі, — найбільш істотні з госп. точки зору негативні зональні риси природи. Тому осн. меліоративними заходами в зоні є штучне зрошення, полезахисні лісонасаджень, запобігання засоленню ґрунтів в умовах зрошення, меліорація засолених ґрунтів. За ландшафтним особливостям і умовами природокористування степову зону ділять на три підзони: північностепову, середньостепову і південностепову (сухостепову).

Північностепова підзона[ред. | ред. код]

Північностепова підзона в Україні займає територію з чорноземами звичайними, сформованими під різнотравно-типчаково-ковиловими степами. За видовим відмінностям серед степових ландшафтів виділяють піднесені і низинні. У орографіч. відношенні для неї характерне переважання розчленованих лесових височин.

• Подзону ділять на 3 фізико-геогр. провінції.

Дністровсько-Дніпровська північно-степова провінція[ред. | ред. код]

Дністровсько-Дніпровська північно-степова провінція займає південні відроги Подільської і Придніпровської височин. Характеризується м'яким і теплим кліматом. Опадів 420—465 мм в рік, коефіцієнт зволоження 1,0-1,2. Зональний фон утворюють такі осн. види ландшафтів: розчленовані схили лесових височин з чорноземами звичайними середньогумусними (на Пн.) і виположенні схили височин з чорноземами звичайними малогумусними (на півдні). Поширені яружно-балкові місцевості з лучно-чорноземними солонцюватими ґрунтами.

• У межах провінції виділяють 3 фізико-геогр. області.

Лівобережно-Дніпровська північно-степова провінція[ред. | ред. код]

Лівобережно-Дніпровська північно-степова провінція займає пд. частину Придніпровської низовини, Донецьку і Приазовську височини і відрізняється більш континентальним кліматом, ніж попередня провінція. Річна кількість опадів — 450—480 мм, коефіцієнт зволоження 1,0-1,3. У зах. частині провінції поширені слаборозвинені низинні рівнини з чорноземами звичайними середньогумусними. Видові відмінності ландшафтів сх. частині провінції складаються в більш високому гіпсометріч. положенні, південної — в поширенні звичайних малогумусних чорноземів. На крайньому 3. виділяються терасові лесові рівнини з чорноземами звичайними середньогумусними в комплексі з лучно-чорноземними солонцюватими ґрунтами і солонцями на терасах і подах. У долинах річок — терасові піщані рівнини з чорноземами на пісках і дерновими ґрунтами, борами і суборями.

• Провінція включає 3 фізико-геогр. області. Деякі дослідники розглядають Донецьку височину як окрему фіз.-геогр. провінцію.

Донецько-Донська північно-степова провінція[ред. | ред. код]

Донецько-Донська північно-степова провінція охоплює південні відроги Середньоросійської височини. Вона характеризується найконтинентальнішим кліматом, більшою, ніж в межах зони в цілому, кількістю опадів (460—520 мм), коефіцієнт зволоження становить 1,0-1,2. Для провінції характерні розчленовані хвилясті структурно-денудаційні рівнини з чорноземами глибокими і звичайними і дерново-карбонатними ґрунтами, а також поєднання елементів лісостепових ландшафтів з глибокими чорноземами і степових із звичайними чорноземами. Поширені долинно-терасові ландшафти.

• Включає одну фізико-геогр. область.

Середньостепова підзона[ред. | ред. код]

Середньостепова підзона межує з північностеповою по лінії суцільного поширення чорноземів південних. Вони сформувалися в умовах дефіциту вологи під типчаково-ковилового степу. Домінують схилово-піднесені і рівнинні, лучно-степові низовинні ландшафти з порівняно одноманітною структурою.

Причорноморська середньо-степова провінція[ред. | ред. код]

У межах підзони виділяють Причорноморську середньо-степову провінцію. Вона охоплює більшу частину Причорноморської низовини. Характерні великі теплові ресурси і недостатнє зволоження (350—420 мм опадів у рік, коефіцієнт зволоження 0,8-1,0). Осн. вид ландшафтів — лесові слабодреновані рівнини з чорноземами південними малогумусними. Поширені яружно-балкові місцевості з еродованими схилами з лучно-чорноземними і лучними солончаковими ґрунтами, в нижній течії Дунаю — своєрідні дельтові-плавневі ландшафти. Фрагментарно поширені піщані терасні місцевості з залісненими масивами пісків.

• Провінцію ділять на 5 фізико-геогр. областей.

Південно-степова (сухостепова) підзона[ред. | ред. код]

Межі Південно-степової (сухостепової) підзони визначаються поширенням сухостеповогу підтипу ландшафтів з темно-каштановими і каштановими ґрунтами, розвиненими під полинно-злаковими степами. До складу цього підтипу входять ландшафти: сухостепові приморські з фрагментами солонцюватих і солончакуватих, сопкові, рівнинно-передгірні, рівнинно-піднесені.

• У підзоні виділяють 2 фізико-геогр. провінції.

Причорноморсько-Приазовська південно-степова провінція[ред. | ред. код]

Причорноморсько-Приазовська південно-степова провінція займає сухостепове Причорномор'я та Присивашшя і характеризується найпосушливішим кліматом серед ін. провінцій степової зони (річна сума опадів 300—360 мм, коефіцієнт зволоження <0,8). Переважають лесові рівнини з розораними чорноземами південними солонцюватими в комплексі з темно-каштановими солонцюватими ґрунтами, слабодреновані лесові рівнини з подами, терасові піщано-лесові рівнини з темно-каштановими і каштановими солонцюватими ґрунтами, солонцями, луговими солончаками і осолоділими глейовими ґрунтами западин, терасові і давньодельтові горбисті піщані рівнини з дерновими і чорноземними слабкогумусованими ґрунтами.

• Провінція включає 3 фізико-географічні області.

Кримська рівнинна степова провінція[ред. | ред. код]

Кримська рівнинна степова провінція займає рівнинну частину Кримського півострова. На осн. ландшафтному тлі підзони провінція виділяється комплексами середньо-степового підтипу. Від середньо-степових ландшафтів Причорноморської низовини вони відрізняються значними тепловими ресурсами, добре вираженою континентальністю клімату (опадів випадає від 300 до 420 мм в рік, коефіцієнт зволоження 0,8-1,2). Переважають малопотужні щебенисті ґрунти. Сформувалися ландшафти лагунно-прибережних солянкових і полинових напівпустель на каштанових солонцюватих і лугових солонцюватих ґрунтах; малодренованих рівнин з типчаково-полинними і типчаково-ковиловими сухими степами на каштанових солонцюватих ґрунтах; лесових рівнин з чорноземами південними малогумусними карбонатними; акумулятивно-денудаційних рівнин з чорноземами південними на елювіально-делювіальних відкладах; хвилястих увалисто-улоговинних рівнинних з чорноземами південними щебенюватими.

• У межах провінції виділяють 4 фізико-геогр. області.

Українські Карпати[ред. | ред. код]

Українські Карпати являють собою фізико-географічну провінцію Карпатської гірської країни. Крім власне гір, до її складу входять Передкарпаття та Закарпатська низовина, формування ландшафтів яких пов'язано з гірською спорудою. Для них характерні теплий і вологий клімат, чітко виражене поздовжньо-зональне простягання осн. структурно-орографіч. областей, вертикальна поясність ландшафтів. Її структуру утворюють широколистяно-лісові (суцільні в минулому) низинно-міжгірські, змішано-лісові передгірні піднесені, хвойно-широколистяні низькогірні, широколистяно-лісові низькогірні вулканічні, лугово-лісові субальпійські середньогірні (полонинські) ландшафти. Річний радіаційний баланс становить 35 ккал/кв.см на пн. заході Передкарпаття і 45 ккал/скв.см на Закарпатській низовини; при піднятті в гори величина його зменшується на 25-30 %. Гори і передгір'я надмірно зволожуються. За рік в передгір'ях випадає 800—1000 мм, в горах 1500—1600 мм опадів. Надмірне зволоження і гірський рельєф сприяли розвитку розгалуженої гідрографічної мережі. Це найлісистіша тер. республіки, де зосереджено 20 % площі її лісів. Переважають гірські лісові та лучні полонинські ландшафти. У межах провінції виділяють 6 фіз.-геогр. областей.

• У Передкарпатті, якому відповідає Передкарпатський прогин, переважають ландшафти передгірних акумулятивно-денудаційних височин, низкотерасні слабо-дреновані рівнини з глейовими дерновими і дерново-підзолистими ґрунтами, покритими дубовими і дубово-грабовими лісами; високотерасні розчленовані рівнини з дерново-підзолистими ґрунтами; глибоко розчленовані рівнини з дерново-середньопідзолистими ґрунтами, вкриті грабово-буковими лісами, денудаційні увалисто-грядові височини з сірими лісовими ґрунтами, покриті дубовими і дубово-грабовими лісами, і ін.
• Для області Зовнішніх Карпат, приуроченої до Скибової і частково Дуклянської зон, характерні низько- і середньо-гірськи ландшафти, що розвинулися в умовах прохолодного і вологого клімату. Поширені крутосхилові низькогір'я з буроземними щебенюватими ґрунтами під буковими, буково-дубово-ялиновими і ялицево-буковими лісами. Для середньо-гірських ландшафтів на крутосхилах Горган типовими є смерекові ліси з сосною і модриною на буроземних і буроземно-нодзолістих ґрунтах і криволісся з гірської сосни, ялівцю, зеленої вільхи, а також субальп. луги на гірничо-лугових і оторфованних ґрунтах.
• Водоподільно-Верховинська область відповідає в осн. Кросненській зоні. Переважають структурно-ерозійні полого-схилові низькогірні ландшафти з дерново-буро-земними і бурими ґрунтами під ялиновими, ялицево-буковими лісами і вторинними луками, що сформувалися в умовах помірно холодного клімату.
• Полонинсько-Чорногорська область відповідає Чорногорській, Свидовецький і Буркутській зонам. Це найвища частина Українських Карпат. Область відрізняється найбільшою зволоженістю (за рік випадає понад 1300—1500 мм опадів) і чіткою вертикальної поясністю ландшафтів. Крутосхилові середньогір'я (до вис. 1000—1200 м) покриті буковими і ялиновими лісами на буроземно- і дерново-буроземних ґрунтах. Вище, до 1500 м, поширені смереково-букові ліси на гірничо-лісових бурих ґрунтах, що змінюються сосновим і осиковим криволіссям. Субальп. лугові ландшафти (полонини) займають найбільші площі на висотах 1500—1800 м. Найвищі частини хребтів, особливо на Чорногорі, зайняті субальп. ландшафтами.
• Рахівсько-Чивчинська область приурочена до Мармароської та Рахівської зонам. В її ландшафтній структурі переважають різко розчленовані середньогір'я з буроземними опідзоленими щебенюватими ґрунтами під ялиновими лісами і вторинними луками на верхній межі лісу. До вис. 1700—1800 м — пояс з гірської сосни, зеленої вільхи, ялівцю сибірського. У субальп. луговому поясі домінують вторинні щільнодернисті злаки, осоки. У верхів'ях річок сформувалися гірсько-котловинні і долинно-терасові вологі лісо-лугові комплекси.
• Область Вулканічних Карпат приурочена до зони глибинного розлому, що відокремлює Закарпатський прогин від складчастих Карпат з виходами на поверхню верхньопліоценових ефузивів і відповідає Магурскій і частково Ленінській зонам. В умовах теплого і вологого клімату сформувалися низькогірськи широколистяно-лісові та улоговинні лісо-лугові ландшафти. Поширені дубово-букові і дубові ліси під бурими лісовими й глейовими ґрунтами.
• Область Закарпатської низовини відповідає Закарпатському прогибу, характеризується теплим і вологим кліматом. Переважають ландшафти низкотерасних слабо-дренованих рівнин з дерновими опідзоленими глейовими, лучно-болотними та болотними ґрунтами під дубовими і чорно-осиновими лісами, значні площі займають також вторинні остеповані луки.

Кримські гори[ред. | ред. код]

Їх структура ландшафтної поясності визначається положенням на північній околиці субтропічного поясу, близькістю Чорного моря, будовою і орієнтуванням гірських гряд. Річний радіаційний баланс 60-63 ккал / кв.см. Річні суми опадів у передгір'ях становлять 500—600 мм, на гірських вершинах 900—1100 мм. Переважають схилові підкласи ландшафтів з добре вираженою вертикальною поясністю: лісостепові (дубово-грабові шиблякові) передгірні, лучно-лісові низьколісові середньогірськи, субсередземноморські прибережно-схилові та лучно-степові (яйлинські).

• Передгірна область охоплює Внутрішню і Зовнішню куестові гряди. Переважають лісостепові ландшафти з чорноземами і дерново-карбонатними ґрунтами під дубовими лісами та лучними степами, межпасмові пологохвиляста пониження з чорноземами карбонатними, залишками грабових дібров і долинно-терасові комплекси, куестові гряди з коричневими ґрунтами, шибляковими заростями. Для області Головного гірського пасма характерна вертикальна поясність ландшафтів. На півн. схилі до вис. 750—800 м поширені горбисто-улоговинні низькогір'я з бурими гірсько-лісовими ґрунтами під дубовими лісами. Вище простягаються глубокорозчленовані середньогір'я з бурими гірсько-лісовими та дерново-буроземними ґрунтами під буково-сосновими лісами. З висоти 1000 м високостовбурні букові ліси змінюються буковим криволіссям. Верхній пояс утворюють платоподібні закарстовані середньогір'я з гірничо-лучними чорноземовидними ґрунтами і гірськими чорноземами під гірничо-луговими степами (яйли).
• Область Південного берега Криму займає прибережну смугу і пд. схили Головної гряди.

За кліматичними умовами вона найтепліша в країні та виділяється багатством флори зі значною кількістю ендеміків, наявністю вічнозелених дерев і чагарників, поширенням заростей шибляка і фрігани. Тут сформувалась субтропічна зона середземноморських вічнозелених твердолистяних лісів та чагарників або маквіс. Верхній ландшафтний пояс її утворюють стрімкі і круті схили з бурими і дерново-буроземними ґрунтами під буково-сосновими лісами. Характерні амфітеатроподібні прибережні зсувні схили з коричневими щебенюватими ґрунтами, приморськими чагарниками і ялівцево-дубовими лісами, лісопарками, виноградниками, садами субтропічних культур. Своєрідність ландшафтній структурі області Південного берега Криму надають вулканічні низькогір'я з розрідженими ялівцево-грабинниковими і дубовими лісами на коричневих щебенистих ґрунтах.

Джерело[ред. | ред. код]

• Украинская Советская Социалистическая Республика: Энцикл. справ./ Гл. редкол..: Кудрицкий А. В. (отв. ред.) и др. — К.: Гл. ред. УСЭ, 1987. — 516 с.

Посилання[ред. | ред. код]

• Фізико-географічне районування України