Цаплієнко Андрій Юрійович — Вікіпедія

Андрій Юрійович Цаплієнко
Народився	12 жовтня 1968(1968-10-12) (55 років) Харків
Громадянство	Україна
Національність	українець
Місце проживання	Київ
Діяльність	журналіст
Галузь	журналістика[1] і література[1]
Відомий завдяки	як репортер із точок бойових дій
Alma mater	Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського і Київський міжнародний університет
Знання мов	українська[1], російська[1], англійська і польська
Заклад	Інтер і 1+1
Нагороди
Висловлювання у Вікіцитатах  Медіафайли у Вікісховищі

Андрі́й Ю́рійович Цапліє́нко (нар. 12 жовтня 1968, Харків, УРСР) — український журналіст, військовий кореспондент, ведучий та сценарист. Автор п'яти книжок. Заслужений журналіст України.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився в Харкові. Зараз проживає в Києві. Одружений, виховує двох синів. Вільно володіє англійською, польською мовами.

Освіта вища[ред. | ред. код]

• 1985—1991 Харківський інститут мистецтв, акторський факультет (з перервою на службу в Збройних Силах у 1987—1989 роках)
• 1995 Університет міста Кальмар (Швеція), FOJO, курси підвищення кваліфікації журналістів
• 2003—2006 Київський міжнародний університет, факультет журналістики.

Кар'єра[ред. | ред. код]

Роботу на телебаченні почав у 1989 році. Працював освітлювачем у Харківській обласний телерадіокомпанії. З 1992 року був репортером регіональної харківської телекомпанії «Оріон», у 1993 році виходить авторська програма Андрія Цаплієнка «Буря в стакане». У 1995 році в ефірі з'являється програма «Чудное мгновенье» спільного виробництва «Студії +7» та Харківської обласної телерадіокомпанії, автором і ведучим якої стає Андрій Цаплієнко. У 1995 році переходить на харківський телеканал «Приват TV», де обіймає посаду режисера та ведучого.

У 1997 році переселяється до Києва та недовго працює автором і ведучим програми «Люди», виробництва ТІА «Вікна». У 1998-му приходить на роботу на телеканал «Інтер», спочатку ведучим програми «Утречко», а з 1999 року ведучим і керівником програм «N-ний кілометр», «На лінії вогню», «Спецкор» телеканалу «Інтер».

З 2001 року був військовим кореспондентом «Інтера», робив репортажі під час конфліктів у Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д'Івуарі, Непалі, Шрі Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії.

З 2007 року був автором і сценаристом студії документальних фільмів телеканалу «Інтер».

Наприкінці вересня 2012 року фільм Андрія Цаплієнка «Місто, яке зрадили» Державний комітет телебачення і радіомовлення України висунув на здобуття у 2013 році Національної премії України імені Тараса Шевченка^[2].

7 березня 2014 року, разом із групою українських, російських та грецьких журналістів, був жорстоко побитий озброєними проросійськими активістами після зйомок штурму російськими військовиками української військової частини 2355 у Севастополі. Під час інциденту за групою журналістів телеканалу «Інтер» було організовано збройне переслідування з метою знищити відеокамери та весь відзнятий матеріал.

У серпні 2014 року Андрій звільнився з телеканалу «Інтер», на якому пропрацював 17 років. Перехід на «1+1» журналіст аргументував, зокрема, тим, що цей канал дає можливість робити репортажі українською мовою.

У 2018 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла п'ята книжка Андрія Цаплієнка, його дебют у жанрі антиутопії. У фантастичному романі «Стіна» перед читачем постають два постапокаліптичні суспільства, одне з яких йде прогресивним шляхом, друге — деградує. Герої роману — українці та росіяни, що є носіями яскравих національних рис, перебувають у постійному напруженому антагонізмі^[3]. Книги Андрія Цаплієнка перекладені кількома європейськими мовами.

25 березня 2022 року, під час повномасштабного вторгнення Росії до України, окупанти РФ поранили Андрія Цаплієнка під час виконання редакційного завдання в Чернігівській області.

«Колеги стояли біля машини і готувалися до зйомки. Помітили дрон, але в укриття не встигли. З трьох боків прилетіло три „Смерчі“. Встигли впасти на землю біля машини. Крім вибухів, було чутно, як уламки „січуть“ повітря. У цьому підступність касетних бомб. Андрій відчув дуже сильний удар по стегну, ніби чимось важким. Практично відразу в той же квадрат почала „гасити“ російська артилерія. Підкреслюю — це звичайні житлові будинки. Водій прийняв сміливе рішення сховати машину, ризикуючи життям. Щоб дати шанс групі терміново дістатися до лікарні. У підвалі Андрію надали першу допомогу. Поранення стегна. Далі — до лікарні», — так змальовує ситуацію друг Андрія, український журналіст та мандрівник Дмитро Комаров.

Цитати[ред. | ред. код]

• «Ця війна була визначена наперед у​сім нашим життям, всією нашою офіційною історією, брехливою і плаксивою, як розповіді повій, і всією нашою неофіційною історією, галасливою і сумбурною, як передсмертні крики жертв інквізиції. Ми не хотіли змінюватися, і тому вона почалась». («Книга змін», збірка оповідань, видавництво «КСД», 2015 рік)
• «Першим було відчуття ірреальності, абсурдності. Відчуття абсурдности через те, що це відбувається в твоїй країні. Стількі разів я працював на війнах у інших країнах, і я завжди повертався додому з відчуттям спокою, миру, який мене очікує вдома. І я молився Богу, і дякував Йому за те, що в нас — не так. Що в нас немає війни». (З інтерв'ю О. Кашпор, автору книги «Війна очима ТСН», видавництво «Основи», 2015 рік)
• «В часи змін яскраві слова розлітаються зі швидкістю кулеметних трасерів». («Книга змін», збірка оповідань, видавництво «КСД», 2015 рік)

Нагороди[ред. | ред. код]

• Орден «За мужність» II ст. (23 серпня 2022) — за значні заслуги у зміцненні української державності, мужність і самовідданість, виявлені у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, вагомий особистий внесок у розвиток різних сфер суспільного життя, відстоювання національних інтересів нашої держави, сумлінне виконання професійного обов'язку.^[4]
• Орден «За мужність» III ступеня (за серію репортажів з Афганістану з жовтня по грудень 2001 р.)
• Заслужений журналіст України (24 червня 2011) — за значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові здобутки, багаторічну сумлінну працю та з нагоди 15-ї річниці Конституції України^[5]
• Національна легенда України (2023)^[6]
• Премія імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності (2004)
• Заслужений журналіст АР Крим (2002)
• Лауреат премії «Людина року» в номінації «Журналіст» (2001)
• Відзнака «Сухопутні війська»
• Відзнака Міністерства у справах молоді та спорту
• Нагорода «Найкращий сценарій» на XIII Міжнародному телевізійному фестивалі у м. Бар (Чорногорія) за стрічку «Допінг. Фабрика чемпіонів» (2008)
• Публіцистична картина «Беслан. Удар по Росії» була представлена на 45-му Міжнародному телевізійному фестивалі в Монте-Карло (2005)
• «Телетріумф» (за підсумками 2006) в номінації «Репортер» (за серію репортажів для програми «Подробиці»)
• «Телетріумф» (за підсумками 2003) в номінації «Журналіст, репортер» (за проект «На лінії вогню»)
• «Телетріумф» (за підсумками 2002) в номінації «Журналіст, репортер» (за проект «На лінії вогню»)
• «Телетріумф» (за підсумками 2001) в номінації «Журналіст, репортер» (за публіцистичну програму "N-кілометр).
• Програма «Люди», номінант фестивалю телепрограм «Золота ера» в номінації «Публіцистичні програми», 1997 рік, Київ.
• Програма «Люди», лауреат 1-го Міжнародного фестивалю журналістики, 1997 рік, Ялта.
• Програма «Буря в стакане», другий диплом на 1-му Всеукраїнському фестивалі журналістики, 1995 рік, Ясиня.

Твори та публікації[ред. | ред. код]

Співавтор книги «Macedonia: The Conflict and The Media» [Архівовано 28 вересня 2011 у Wayback Machine.], жовтень, 2003 рік, Скоп'є, Північна Македонія, глава «War and peace?». Публікувався в німецькому журналі «Ost in West»: «Leben in der heissen Zone», 14 червня 1999 року та «Geliebte Holle», 18 жовтня 1999 року.

• Роман «Екватор. Чорний колір & Білий колір.» [Архівовано 2 березня 2022 у Wayback Machine.]
• «P.O.W. Люди війни.», есе та оповідання. Вид-во «Фоліо»
• Оповідання «Тріумф»
• Стаття «Як стають шпіонами ФСБ»
• Стаття «Доля прифронтових»
• Стаття «Frygt og had i Avdijivka», газета «Weekendavisen», Данія
• Стаття «Ved verdens laveste hav lever ukrainerne i skyggen af Ruslands aggression», газета «Kristeligt Dagblat», Данія [Архівовано 12 грудня 2018 у Wayback Machine.]
• Оповіді «Книга змін», видавництво «Клуб сімейного дозвілля», 2015
• Роман «Стіна», Видавництво Старого Лева, 2018

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Андрій Цаплієнко у сестринських Вікіпроєктах
	Цитати у Вікіцитатах?
	Андрій Цаплієнко у Вікісховищі?

• Телеграм-канал «ЦАПЛІЕНКО_UKRAINE FIGHTS»
• Інтерв'ю сайтові Детектор-медіа «Коли в країні війна, всі журналісти військові»
• Інтерв'ю А. Цаплієнка з Куртом Волкером, Спеціальним Представником США по Україні, ТСН
• Інтерв'ю А. Цаплієнка з Александром Хугом, Першим Заступником Голови СММ ОБСЄ, TSN.ua [Архівовано 28 березня 2019 у Wayback Machine.]
• «Крим: тиск на журналістів», заява Інституту масової інформації^{[недоступне посилання з жовтня 2019]}
• Вебконференція журналіста Андрія Цаплієнко на сайті «Оглядачі»(рос.)
• «Стіна і рів з крокодилами», літературний критик С. Філоненко про роман-антиутопію «Стіна» [Архівовано 9 листопада 2018 у Wayback Machine.]

‎

У соціальних мережах Facebook Нормативний контроль Freebase: /m/07s473z · GND: 1016219369 · NKC: js2017962003 · VIAF: 48165570142437431497