French
DeutschЧагатайський улус — Вікіпедія
| Чагатайський улус | |
| Прапор | |
.png) | |
| Дата створення / заснування | 1225 |
|---|---|
| Участь у | Q118957290? |
| Континент | Азія |
| Країна |  Монгольська імперія |
| Столиця | Алмалик і Карші |
| Форма правління | виборна монархія |
| Законодавчий орган | курултай |
| Валюта | монета |
| На заміну | Kingdom of Mangalaid |
| Мова комунікації | монгольська мова, чагатайська мова і перська |
| Час/дата припинення існування | 1687 |
| Площа | 3 500 000 км² |
 | |
 Чагатайський улус у Вікісховищі | |
Чагатайський улус — загальна назва азійських областей, що склали за розподілом 1224 року спадкову частку сина Чингісхана Чаґатая і його роду. До улусу входили Мавераннахр, Семиріччя та Кашгар.
Історія[ред. | ред. код]
_%D1%80.%D0%93..jpg)
У другій половині XIII на початку XIV ст. важливим торговим шляхом із Середньої Азії на Алтай (Казалінський район, Кизилординська область, Казахстан) та Монголію були шляхи через Семиріччя.
У 1219 під час монгольського завоювання Чингісхан захопив Мавераннахр та державу Хорезмшахів.
У 1227, перед своєю смертю, він передав західні землі Центральної Азії своєму другому синові Чаґатаю, який заснував державу, відому під назвою Чагатайський улус.
У 1225 у Мавераннахрі керування у грошовій справі отримав податковий відкупник Махмуд Ялавач (1225-1238), призначений ханом Уґедеєм.
У 1238 Чаґатай змістив Махмуда передавши керування у відкупі податків синові Махмуда, Масуд-беку (1238-89). Також його було призначено вести грошову справу і у Мавераннахрі[1].
Після курултаю у 1251 ханом Монгольської імперії став Мунке, який одразу ж стратив дорослих представників династії Чагатаїв. Улус поділили Мунке і Батий, до якого відійшов Мавераннахр.
У 1260-х онук Чагатая Алгу відновив владу Чагатаїв в улусі. Наступники Алгу Мубарек і Барак, прагнучи до тісніших зв'язків з населенням осілих областей, прийняли іслам.
У 1266 у Мавераннахрі з Семиріччя була перенесена ханська ставка і переселені деякі монгольські роди, у тому числі джалаїри і барласи. На західній частині Середньої Азії у 1266 Хорезм отримав фактичну незалежність від Монгольської імперії. Водночас у Чаґадайському улусі поміж чингізидами виник конфлікт через розподіл влади. На трон претендували одразу декілька чингізидів. Хан Хайду, що правив в Імілі (Поблизу сучасної Алмати), вимагав від свого суперника Хубілая, титул Великого хана і володарства над землями Великого Хорасану[2].
Навесні 1269 в Таласі поміж уґедейським ханом Хайду та чаґадайським Барак-ханом уклалася угода, згідно якої Хайду дісталося управління в Східному Туркестані[3].
Грабіжницькі війни за землі[ред. | ред. код]
У 1269—1270 роках під час першого захоплення чагатайськими військами Барак-хана Газні та інших міст у східному Хорасані, караунаси-нікудерійці присягнулися на вірність хану. В ті роки еміром Нікудером Ясавуром (1262—1321), племінником Чагатая, була заснована Нікудерійська Орда в східній частині улусу Хулагу. Центальними містами Нікудерійської Орди були області Кабул і Кандагар. У військовому союзі з чагатаїдами нікудерійці час від часу керували Хорасаном під ханським наглядом. [4].
Наприкінці 1272 року перський ільхан Абака послав до Хорезму та Мавераннахру армію, яка розграбувала Урґенч і Хіву і увійшов до Бухари 29 січня 1273 року, де протягом 7 днів все було розграбовано та спалено. Після відходу агресорів емір Мавераннахра Масуд-бек очищав міста від руїн, які з'являлися кожного разу після громадянських війн конкуруючих чингізидів. Він продовжував відновлювати міста аж до своєї смерті в жовтні-листопаді 1289 року[5].
У 1282 році, на початку правління хана Дуви, поміж Дувою і Хайду виник союз співолодіння. У 1287-1288 роках вони володіли вдвох у Хорезмі, Андижані, Алмалику, Янгі, Таразі, Оші, Маргілані, Муґалаку. А також одноосібні володіння цих двох чингізидів: Самарканд, Бухара, Шаш, Отрар, Алмати, Іміл, Кашгар, Пуладі, Хотан, Орду-Базарі, Кенджід, Тараз. Пізніше в Худжанді та Хорезмі володарював Хайду, у Термезі, Бадахшан, Хості та Газні — Дува[6]. Після смерті Дуви хан Есен-Бука (1310-1318) відновив грабіжницькі походи і в 1312-1313 роках здійснив набіг на Хорасан. У відповідь війська ільхана Олджейту (1304-1316) в союзі з Ясавуром Нікудері пограбували Мавераннахр і захопили південні чагатайські володіння. Війна двох улусів у 1313-1315 роках велася на території Хорасану. Чагатайська армія двічі вторгалася в ці області, захопила околиці Герата, а в 1315-у здобула важливу перемогу при Мургабі. У 1316-1320 роках караунаси на чолі Ясавуром Нікудері були одними із головних військово-політичних сил Центральної Азії.
Адміністративна та грошова реформи Кепек-хана[ред. | ред. код]
В 1321 році відбулася адміністративна та фінансова реформа Кепек-хана, яку продовжив хан Тармаширін. Але його проісламська політика виклинала обурення серед беків східних чагатайських племен. Вони звинуватили його у відступі від Великої Яси, Чингіз-хана і, загалом, у тому, що він перестав збирати курултай Чингизидів. Східні чагатаїди підняли заколот і обравши на курултаї 1333-1334 років свого хана Бузана, виступили під його керуванням на землі Мавераннахру. Тармаширін намагався втекти, але був схоплений. За твердженням Ібн Батути йому вдалося згодом втекти до Індії[7]. Після цього ханська ставка чагатаїдів була перенесена в Семиріччя, що означало зміщення політичного центру улусу на схід у неісламські землі. Після смерті хана Тармаширіна (1334 рік) Нікудерійська Орда припинила своє існування. У 1334 році, в союзі з гератським еміром Му'ізз ад-Дін Картом (1331-1370) та термезьким еміром Ала ал-Мулком, чагатайський емір Алі-Султан розбив війська Бузан-хана, що вів агресивну політику щодо мусульман, а самого Бузун-хана було повішено на струні з лука. На деякий період поміж Чагадайським улусом та Могулістаном виникло перемир'я, а на ханському троні посіли хани із роду Нікудера.
Розпад Чагадайського улусу[ред. | ред. код]
В подальші роки проби різних ханів укріпити єдність чагатайських володінь, не змогли усунути подальшої феодальної роздробленості. Бл. 1340-х років Чагатайський улус фактично розпався на західну та східну частини. У 1347 році проти Казан-хана повстав амір Казаган, якому вдалося здобути перемогу в битві біля Карші. Казаган захопив владу і висунув підставного хана спочатку з роду Кайду, а потім з роду Дуви. Східні чагатаїди, не визнавши Казагана, проголосили свого хана і утворили самостійну державу — Могулістан[4].
Могулістан та Мавераннахр[ред. | ред. код]
В 1360-х ханом Туглуг-Тимуром була спроба об'єднати східні та західні частини колишньої держави Чагатаїдів.
Після смерті в 1363 його спадкоємці володіли лише східною частиною, а контроль над Могулістаном оскаржувався поміж чагатаїдами та тимуридами — еміром Хусейном та Тимуром. Перемога Тимура над Хусейном закінчилася пануванням першого над Могулістаном (1369—1405). Але на ханському троні він поставив свою маріонетку — хана Ілля-Ходжу.
У 1388 Тимур зруйнував Куня-Ургенч і підпорядкував собі весь Хорезм[8].
Східна частина Мавераннахру зберігалася протягом кількох століть під владою нащадків Туглу-Тимура.
На початку XVI ст. спадкоємці розділили поміж собою землі і східна частина розпалася на декілька держав.
У 1678-1680 останнє незалежне Яркендське ханство було завойоване військами Джунгарського ханства [9].
Список ханів Чаґатайського улусу[ред. | ред. код]
- Чаґатай, володар Великої Яси, засновник Чагатайського улусу (1225—1242)
- Кара-Хулегу, (1242—1247, 1252)
- Єсу-Мунке, (1252)
- Мубарак-шах, за регенства Орхани[en](1251/2–1260), хан Чаґадайського улусу (1266)
- Алгу, (1260—1266)
- Барак-хан, (1266–1271)
- Негу-бей та Хайду, (1271–1272)
- Буга-Тимур та Хайду, (1272–1282)
- Дува та Хайду, (1282–1301)
- Дува, (1301–1307)
- Кончек, (1307–1308)
- Талігу, (1308–1309)
- Кепек-хан, (1309, 1318-1326)
- Есен-Бука, (1310—1318)
- Ільчиґідай, (1326—1329)
- Дува-Тимур, (1329—1330)
- Тармаширін, (1331—1334)
- Бузан-хан, (1334—1335)
- Чанкші-хан, (1335—1338)
- Єсун-Тимур, (1338—1342)
- Алі-Султан, (1342)
- Мухамад І, (1342—1343)
- Казан-хан, (1343-1346)
- Даніш-Менке та Казан-хан, (1346–1348)
Список ханів західного Чаґатайського улусу та східного Могулістану[ред. | ред. код]
- Баян-Кулі та Казаган, (1348–1358)
- Шах-Темур, (1358)
- Абдулах (1358)
- Буян-Сулдус, (1358—1359)
- Амір Хусейн, (1360, 1364—1370)
- Туглуг-Тимур, (1361–1363)
- Ільяс-Ходжа, (1363)
- Аділ-Султан[en], (1363, 1370—1372)
- Кабул-шах[en], (1364–1370)
- Суюрґатмиш[en], (1370–1384)
- Султан-Махмуд[en], (1384–1402)
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Тимур Ермаганбеков. "История Казахстана"(рос.)
- ↑ Караев О. Чагатайский улус. Государство Хайду. Могулистан. – Бишкек, 1995.(рос.)
- ↑ М. Rossabi. The Middle Kingdom and its neighbors, 10th-14th centuries// Berkeley : University of California Press, ©1982. ISBN 9-7805-200-438-31(англ.)
- ↑ а б Арапов А.В. Караунасы-никудерийцы и их роль в чагатайской истории // Общественные науки Узбекистана. – Ташкент, 2004, № 2-3, C. 61- 67.
- ↑ E. van Donzel, Islamic desk reference: compiled from The Encyclopaedia of Islam, Leiden: E. J. Brill, 1994. ISBN 90-04-09738-4(англ.)
- ↑ Петров П.Н. Нумизматическая история Чагатаидского государства 668/1270-770/1369 гг. Казань, 2007. Ст. 379(рос.)
- ↑ Ибрагимов Н. Ибн Баттута и его путешествия по Средней Азии. - М., 1988(рос.)
- ↑ Ибатов А. Қутбтың «Хусрау уа Шірін» поэмасының сөздігі (XIV ғасыр). Алматы: Гылым, 1974. 280 с.(казах.)
- ↑ René Grousset (1970). The Empire of the Steppes: A History of Central Asia. New Brunswick, N.J: Rutgers University Press. ISBN 978-0-8135-1304-1 [Архівовано 7 листопада 2017 у Wayback Machine.](англ.)
Джерела[ред. | ред. код]
- История Чагатайского улуса и государства Хайду(рос.)
- Атлас Монгольской Империи онлайн [Архівовано 27 серпня 2011 у WebCite](рос.)
|
| ||||||||||||||
_Autonomy.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
_1.svg){kind=small}
| ||||||||||||||||||||||
