Чорнобильська АЕС — Вікіпедія

Чорно́бильська АЕС (ЧАЕС)
Новий безпечний конфайнмент Чорнобильської АЕС та Старий саркофаг Чорнобильської АЕС у 2007 році.
Країна	Україна
Адмінодиниця	Іванківський район
Місцезнаходження	Україна Київська область Прип'ять
Початок будівництва	травень 1970
Початок експлуатації	26 вересня 1977
Кінець експлуатації	15 грудня 2000 (зупинка 3 енергоблоку)
Організація	Державне спеціалізоване підприємство «Чорнобильська АЕС»
Технічні параметри
Кількість енергоблоків	4
Будується енергоблоків	0 (будівництво припинено 1988 через аварію на 4 енергоблоці)
Тип реакторів	РБМК-1000
Реакторів в експлуатації	0
Генеруюча потужність	3800 МВт (до 1986)
Інша інформація
Сайт	chnpp.gov.ua
Чорнобильська АЕС у Вікісховищі

Чорно́бильська атомна електростанція, скорочено ЧАЕС — зупинена атомна електростанція в Україні, біля міста Прип'яті в Київській області, що діяла з 1977 по 2000 рік.

Будівництво станції розпочали у 1970 році, перший блок запустили у 1977 році. АЕС розташована на відстані 2 км від міста Прип'яті, збудованого паралельно зі станцією передусім для її працівників. Назва станції пов'язана з містом Чорнобилем, тодішнім районним центром цієї місцевості. Станом на початок 1986 року ЧАЕС була найпотужнішою атомною електростанцією європейської частини СРСР.

26 квітня 1986 року при проведенні проєктних випробувань сталася аварія, що повністю зруйнувала четвертий реактор станції і спричинила значне забруднення навколишньої території радіоактивними речовинами. Внаслідок цієї катастрофи повністю евакуювали населення Прип'яті, Чорнобиля та всіх інших населених пунктів у радіусі 30 км навколо станції, а сама аварія стала однією з найбільших техногенних катастроф в історії людства. Майже всі працівники померли через опромінення.

Чорнобильська АЕС розташована на відстані 18 км на північний захід від міста Чорнобиля, 16 км на південь від кордону з Білоруссю і близько 110 км на північ від Києва.

Структура ЧАЕС[ред. | ред. код]

• Енергоблок № 1, зупинений у 1996 році у зв'язку з постановою уряду України.
• Енергоблок № 2, зупинений у жовтні 1991 року через пожежу в машинному залі, яка була викликана несправністю у роботі турбогенератора № 4. Внаслідок пожежі згоріло 180 тонн мастила, 2,5 тисячі м² даху машинної зали внаслідок пожежі обвалились^[1].
• Енергоблок № 3, перебував в експлуатації до 2000.
• Енергоблок № 4, 26 квітня 1986 року сталася аварія масштабу екологічної катастрофи з повним зруйнуванням активної зони, виконані першочергові заходи для зменшення наслідків аварії, продовжуються роботи з забезпечення контролю його стану, ядерної та радіаційної безпеки.
• Енергоблоки № 5 та № 6, з незавершеним будівництвом, припиненим після аварії 26 квітня 1986 року.
• Сховище відпрацьованого ядерного палива «мокрого» типу (СВЯП-1).
• Сховище відпрацьованого ядерного палива «сухого» типу (СВЯП-2).
• Завод з переробки рідких радіоактивних відходів (отримано дозвіл на експлуатацію).
• Промисловий комплекс з поводження з твердими радіоактивними відходами (на етапі «гарячих» випробувань).
• Новий безпечний конфайнмент (НБК).
• Інша допоміжна інфраструктура АЕС.

Географічне розташування[ред. | ред. код]

Чорнобильська АЕС розташована у східній частині білорусько-українського Полісся на півночі України за 11 кілометрів від кордону з Білоруссю, на березі річки Прип'ять, що впадає у Дніпро.

На захід від трикілометрової санітарно-захисної зони АЕС розташовується покинуте місто Прип'ять, за 15 км на південний схід від станції розташований колишній районний центр — покинуте місто Чорнобиль, за 110 км на південь — місто Київ

Опис станції[ред. | ред. код]

Першу частину ЧАЕС (перший і другий енергоблоки з реакторами РБМК-1000) побудували у 1970–1977 роках, другу (третій і четвертий енергоблоки з аналогічними реакторами) — до кінця 1983 року. У 1981 році за 1,5 км на південний схід від майданчика першої-другої частин розпочали будівництво третьої частини — п'ятого і шостого енергоблоків з такими ж реакторами, що зупинили після аварії на четвертому енергоблоці при високому ступені готовності об'єктів.

Безпосередньо в долині річки Прип'ять на південний схід від майданчика АЕС для забезпечення охолодження конденсаторів турбін та інших теплообмінників перших чотирьох енергоблоків побудований наливний ставок-охолоджувач площею 2.2 км² і рівнем води на 3,5 м нижче відмітки планування майданчика АЕС. Для забезпечення охолодження теплообмінників третьої частини планувалося використовувати градирні майбутніх п'ятого і шостого енергоблоків.

Проєктна генеруюча потужність ЧАЕС становила 6000 МВт, станом на квітень 1986 в експлуатації були чотири енергоблоки з реакторами РБМК-1000 загальною потужністю 4000 МВт^[2]. На момент аварії Чорнобильська АЕС, разом з Ленінградською і Курською електростанціями, була найпотужнішою в СРСР (За даними МАГАТЕ запуск четвертого енергоблока Курської АЕС відбувся в лютому 1986, і він тільки виходив на проєктну потужність^[3]).

За непідтвердженими даними на ЧАЕС планувалося ввести до 12 реакторів, але це не більше, ніж міська легенда.

Після 23 років і одного дня експлуатації 15 грудня 2000 станція припинила генерацію електроенергії. Станом на 2023 здійснюються роботи щодо виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення зруйнованого внаслідок аварії четвертого енергоблока на екологічно безпечну систему^[4][5][6].

Історія[ред. | ред. код]

Відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР від 29 червня 1966, який затверджував план введення атомних станцій в 1966—1977, було заплановано задіяти енергетичні потужності в розмірі 11 900 МВт, зокрема з реакторами РБМК — 8 000 МВт. Одна з атомних електростанцій мала компенсувати дефіцит електроенергії в Центральному енергетичному районі — найбільшому в Об'єднаній енергосистемі (ОЕС) Півдня. Введення в експлуатацію першого енергоблока першої атомної електростанції в Україні планувалося 1974, другого — 1975.

Вибір майданчика[ред. | ред. код]

Для пошуку придатного майданчика для розміщення атомної електростанції в період 1965—1966 Київським відділенням проєктного інституту «Теплоелектропроект» були обстежені 16 пунктів у Київській, Вінницькій і Житомирській областях.

Майданчик був обраний за 4 км від села Копачі Чорнобильського району, на правому березі річки Прип'ять за 15 км від міста Чорнобиль поблизу станції Янів залізничної лінії Чернігів-Овруч. Землі, на яких він розташовувався, за підсумками обстеження були визнані малопродуктивними. Встановлено було також відповідність вимогам водозабезпечення, транспорту і санітарно-захисної зони.

Цей майданчик був рекомендований Державною комісією та узгоджений з Київським обкомом КПУ, Київським облвиконкомом, Міністерством енергетики і електрифікації УРСР та іншими зацікавленими організаціями.

18 січня 1967 Колегією Держплану УРСР було рекомендовано місце розміщення АЕС біля села Копачі Київської області, майбутній станції дано назву Чорнобильська атомна електростанція. 2 лютого 1967 Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР було затверджено рекомендації Держплану УРСР про розміщення АЕС біля села Копачі Київської області.

Вибір типу енергоустановки[ред. | ред. код]

Проєктне завдання на будівництво Чорнобильської АЕС потужністю 2000 МВт було виконано Уральським відділенням інституту «Теплоелектропроект». Затверджене 29 вересня 1967 Міненерго СРСР завдання було розроблено для трьох видів реакторів:

• графіто-водяного реактора РБМК-1000;
• графіто-газового реактора РК-1000;
• водо-водяного реактора ВВЕР.

Техніко-економічні показники першого варіанту виявилися найнижчими за сприятливішого стану розробок і можливості постачання обладнання.

Спільною Постановою Міненерго СРСР і Мінсередмашу СРСР від 19 червня 1969, затвердженим Радою Міністрів СРСР 14 грудня 1970, було визначено застосування в проєкті реактора РБМК-1000 (реактор великої потужності канальний, рос. Реактор Большой Мощности Канальный потужністю 1000 МВт) — канального, гетерогенного, уран-графітового (графіто-водяного по сповільнювачу), киплячого типу, на теплових нейтронах, який використовує як теплоносій киплячу воду в одноконтурній схемі для вироблення насиченої пари тиском 70 кг/см².

Наказом Міненерго СРСР від 30 березня 1970 подальше проєктування Чорнобильської АЕС було доручене інституту «Гідропроект». Проєкт реакторного відділення першої черги ЧАЕС був виконаний субпідрядником — інститутом ВНДПІЕТ Мінсередмашу СРСР.

Чорнобильська АЕС стала третьою станцією з реакторами типу РБМК-1000 після Ленінградської і Курської АЕС, прийнятих в експлуатацію, відповідно, 1973 і 1976.

Було вирішено використовувати безкорпусний реактор РБМК у зв'язку з відсутністю в країні необхідних виробничих потужностей для серійного виготовлення в необхідних кількостях високоміцних корпусів великих розмірів для реакторів типу ВВЕР, що широко застосовуються в інших країнах. У зв'язку з цим будівництво реакторів РБМК дозволяло забезпечити швидке нарощування енергетичних потужностей, розвиток атомної енергетики. Відсутність корпусу, що має обмеження за габаритними розмірами, дозволяло забезпечити досягнення більшої генеруючої потужності енергоблоку (блокової потужності) — 1 000, а згодом 1 500 МВт.

Проєкти реакторів ВВЕР того часу мали обмеження блокової потужності в 440 МВт, лише 1980 вдалося її довести до 1 000 МВт.

Крім того, реактор РБМК дозволяє виконувати перевантаження ядерного палива без зниження потужності, що забезпечує підвищення коефіцієнту використання його потужності і економічності енергоблоку загалом^[7].

Етапи будівництва і введення в експлуатацію[ред. | ред. код]

Науковим керівником проєкту РБМК-1000 був призначений Інститут атомної енергії ім. Курчатова (ІАЕ), а головним конструктором — Науково-дослідний і конструкторський інститут енерготехніки (НДІКІЕТ)^[ru] Мінсередмашу СРСР.

• Головний конструктор — академік Микола Доллєжаль.
• Науковий керівник — академік Анатолій Александров.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 28 травня 1969 був затверджений кошторисно-фінансовий розрахунок на будівництво першочергових об'єктів Чорнобильської ГРЕС.

Будівництво електростанції було доручено колективу Кременчукгесбуду^[8]. Очолили Управління будівництва станції та міста-супутника АЕС начальник управління Кизима Василь Трохимович і головний інженер Луків І. П.

Наказом Міністра енергетики і електрифікації СРСР від 17 грудня 1969 з 1 січня 1970 було створено дирекцію Чорнобильської ГРЕС.

У квітні 1970 директором Чорнобильської АЕС імені В. І. Леніна був призначений Брюханов Віктор Петрович, який очолював будівництво та експлуатацію станції до квітня 1986 року.

4 лютого 1970 розпочались роботи з будівництва майбутнього міста енергетиків — Прип'яті.

У травні 1970 почалася розмітка котловану під 1-й енергоблок ЧАЕС, в липні 1971 завершилося будівництво ЛЕП 110 кВ підстанції Чорнобильська, а 7 грудня того ж року було створено постійну комісію з прийомки об'єктів Чорнобильської АЕС.

У День будівельника — 15 серпня 1972 об 11:00 було урочисто покладено перший кубометр бетону у фундамент деаераторної етажерки головного корпусу першої черги станції, відбулась закладка неіржавної капсули з листом до майбутніх поколінь.

З початку будівництва встановлені терміни пуску 1-го енергоблоку у 1975 опинилися під загрозою зриву у зв'язку з низькими темпами проєктних, будівельних робіт і недотриманням термінів поставок обладнання суміжними організаціями^[9].

14 квітня 1972 вийшла Постанова ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР № 179 «Про хід будівництва Чорнобильської атомної електростанції». У постанові було зазначено, що управління будівництва «Кременчукгесбуд» Міністерства енергетики і електрифікації СРСР повільно розгортає будівництво Чорнобильської атомної електростанції. План робіт не виконується. Будівельно-монтажні роботи виконуються на низькому інженерному рівні, допускаються великі втрати робочого часу будівельників, недостатньо використовується будівельна техніка. Дирекція атомної електростанції несвоєчасно і некомплектно видає на будівництво необхідну проєктно-кошторисну документацію. Тривалий час не вирішується питання про резервне джерело електропостачання будівництва.

30 січня 1973 було оформлено рішення Міненерго СРСР «Про введення в дію 1 енергоблоку ЧАЕС в 1975 році». Виконання вказаного рішення було зірвано, і 30 квітня 1975 перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький подав доповідну записку про проблеми забезпечення споруджуваної АЕС обладнанням Голові Ради Міністрів СРСР Олексію Косигіну. Після цього в жовтні на ЧАЕС почали надходити перші паливні збірки.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 15 серпня 1972 № 648—200 було заплановано будівництво другої черги ЧАЕС у 1976—1981. Рішенням Міненерго СРСР від 30 березня 1972 було затверджено техніко-економічне обґрунтування збільшення генеруючої потужності ЧАЕС до 4000 МВт, а 4 січня 1974 було ухвалено спільне рішення Міненерго і Мінсередмашу СРСР про проєктування і будівництво другої черги. Технічний проєкт другої черги був затверджений постановою Ради Міністрів від 1 грудня 1975 № 2638Р.

1977 на проммайданчику станції для обслуговування експлуатаційників і численних бригад будівельників працювали чотири їдальні — «Фіалка», «Ромашка», «Еврика», «Електроніка»^[10].

Перші роки експлуатаційний персонал і будівельники проживали в гуртожитках, а також на орендованих квартирах в селах навколо споруджуваної станції^[10].

Для забезпечення зайнятості членів сімей працівників станції було передбачено будівництво низки підприємств у місті Прип'ять. 1985 <! — Можливо, раніше 1983 року ->було побудовано завод «Юпітер».

Запуск першого енергоблоку[ред. | ред. код]

• 16 травня 1975 за наказом директора ЧАЕС була створена комісія з підготовки і запуску 1-го енергоблоку.
• З початку жовтня 1975 на склад свіжого палива почали надходити перші паливні збірки.
• У зв'язку з відставанням від планових термінів за критичними позиціями графіка запуску блоку була організована цілодобова робота, 23 листопада було видано наказ директора про організацію безперервних робіт з графітової кладки 1-го енергоблоку.
• 15 травня 1976 відповідно до вимог технічного проєкту і СЕС було встановлено регулярний дозиметричний контроль в районах зони прилягання до АЕС.
• У жовтні 1976 почалось заповнення ставка-охолоджувача. Цього ж року для виконання наладки, а також забезпечення ремонту енергетичного обладнання машинного залу на ЧАЕС була організована виробнича ділянка підприємства «Львівенергоремонт».
• На початку травня 1977 колектив монтажників, будівельників, експлуатаційний персонал ЧАЕС почав пуско-налагоджувальні роботи на 1-му енергоблоці.
• З 8 червня 1977 у зв'язку з початком робіт зі збірки палива була організована зона суворого режиму (ЗСР).
• 1 серпня о 20:10 відбулось завантаження першої тепловидільної збірки.
• 14 серпня об 11:55 повномасштабне завантаження палива було завершене.
• 18 вересня 1977 о 16:17 почалося збільшення потужності реактора.
• 26 вересня о 20:19 був включений в мережу турбогенератор № 2 першого блока.
• Турбогенератор № 1 був включений у мережу 2 листопада.
• 14 грудня 1977 був підписаний Акт прийняття першого енергоблоку ЧАЕС в експлуатацію,

• 24 травня 1978 перший енергоблок було виведено на потужність 1 000 МВт.

Запуск другого енергоблоку[ред. | ред. код]

• 16 листопада 1978 почався фізичний пуск другого енергоблоку.
• 19 грудня почалось збільшення потужності реактора другого енергоблоку.
• 21 грудня відбулося включення в мережу турбогенератора № 3. 10 січня 1979 дав промисловий струм турбогенератор № 4, було підписано Акт прийняття другого енергоблоку.
• 22 квітня 1979 Чорнобильська АЕС виробила перші десять мільярдів кВт·год.
• 28 травня 1979 енергоблок № 2 вийшов на проєктну потужність 1 000 МВт, яка була освоєна за 5 місяців.
• 5 жовтня 1979 перша черга Чорнобильської АЕС у складі двох енергоблоків вийшла на номінальну потужність 2 000 МВт.
• На освоєння першого енергоблоку ЧАЕС пішло 8 місяців, на освоєння другого — 5 місяців.
• 21 жовтня 1980 було під'єднано ЛЕП напругою 750 кВ.

Запуск третього енергоблока[ред. | ред. код]

• 3 грудня 1981 відбувся енергетичний пуск третього енергоблока.
• 8 березня 1982 на ЧАЕС було вироблено перші 50 мільярдів кВт·год електроенергії.
• 9 червня 1982 на третьому енергоблоці була освоєна проєктна потужність 1 000 МВт.

Запуск четвертого енергоблока[ред. | ред. код]

• 25 листопада 1983 на реакторі 4-го енергоблока було завантажено першу ТВЗ.
• 21 грудня турбогенератор № 7 був включений в мережу.
• 30 грудня був включений в мережу турбогенератор № 8.
• 28 березня 1984 4-й енергоблок вийшов на проєктну потужність 1 000 МВт.
• 21 серпня 1984 на Чорнобильській АЕС було вироблено перші 100 мільярдів кВт·год електроенергії.

Аварії та аварійні ситуації на станції[ред. | ред. код]

За словами голови українського Інституту національної пам'яті В'ятровича, що дослідив документи КДБ щодо Чорнобильської катастрофи, спорудження ЧАЕС відбувалося із постійними порушеннями. Зокрема, для будівництва використовувались неякісні матеріали, саме спорудження велось із великим поспіхом з метою здати перший енергоблок до чергового з'їзду КПРС. Окрім того, частину матеріалів для будівництва було розкрадено. Аварійні ситуації відбувалися на ЧАЕС відразу після введення її в експлуатацію, починаючи з 1979 року, іноді супроводжувались серйозними витоками радіації.^[11]

Аварія 1982[ред. | ред. код]

9 вересня 1982 після виконаного середнього планового ремонту під час пробного запуску реактора 1-го енергоблока на потужності 700 МВт теплових при номінальних параметрах теплоносія зруйнувалася тепловидільна збірка і відбувся аварійний розрив технологічного каналу № 62-44. Внаслідок розриву була деформована графітова кладка активної зони, в реакторний простір було викинуто значну кількість радіоактивних речовин зі зруйнованої тепловидільної збірки. Важкі наслідки аварії були зумовлені відмовою системи аварійного захисту і тривалим (протягом 20 хвилин) утриманням реакторної установки після розриву каналу на потужності 700 МВт.^[12].

Наслідком розриву каналу був викид радіоактивної парогазової суміші з реакторного простору блоку № 1 в аварійний конденсатор, трубопровід зв'язку газових контурів блоків і далі під дзвін мокрого газгольдера. У цій частині газового контуру відбулося короткочасне підвищення тиску, що призвело до викиду до 800 кг води з гідрозатворів у реакторний простір блоку № 2, який працював на номінальній потужності. За рахунок випаровування викинутої води значно підвищився тиск в реакторному просторі блоку № 2, що у свою чергу призвело до витіснення інших гідрозатворів з боку реакторного простору. Парогазова суміш з реакторного простору блоку № 2 викидалася під дзвін мокрого газгольдера і далі через його спорожнений гідрозатвор разом з радіоактивною парогазовою сумішшю з реакторного простору блоку № 1 — у вентиляційну трубу й атмосферу. У результаті викиду радіоактивних речовин була забруднена значна територія. Для ліквідації наслідків цієї аварії було потрібно близько 3 місяців ремонтних робіт. Канал 62-44 та ділянку активної зони, що безпосередньо примикала до зруйнованого каналу, назавжди було виведено з роботи.^[12]

За офіційними даними, аварія «не справила значущого впливу на довкілля»^{[джерело?]}.

Існує дві версії причини, що викликала розрив каналу^[12]:

• Припинення циркуляції теплоносія в каналі внаслідок грубого порушення персоналом цеху наладки технологічного регламенту під час регулювання поканальних витрат води^[13] або потрапляння в канал стороннього предмету^[14];
• Залишкове внутрішнє напруження в стінках цирконієвої канальної труби, що виникло внаслідок самовільної зміни заводом технології її виробництва^[15].

Аварія 26 квітня 1986, ліквідація наслідків[ред. | ред. код]

26 квітня 1986 при проведенні проєктних випробувань однієї з систем забезпечення безпеки приблизно о 1:23:47 відбувся вибух^[16], який повністю зруйнував реактор. Будівля енергоблоку, покрівля машинного залу частково обвалилися. У різних приміщеннях і на даху виникло понад 30 вогнищ пожеж^[17]. Основні осередки пожежі на даху машинного залу до 2:10 і на даху реакторного відділення до 2:30 були пригнічені. До 5:00 26 квітня пожежа була ліквідована^[17].

Після розтравлення палива зруйнованого реактора приблизно о 20:00 26 квітня у різних частинах центрального залу 4 блоку виникла пожежа великої інтенсивності. До гасіння пожежі внаслідок важкої радіаційної обстановки і значної потужності горіння штатними засобами не приступали. Для ліквідації загоряння та забезпечення підкритичності дезорганізованого палива використовувалася вертолітна техніка.

У перші години розвитку аварії був зупинений сусідній 3-й енергоблок, відбулись відключення устаткування 4-го енергоблока і розвідка стану аварійного реактора.

У результаті аварії стався викид у довкілля до 14× 10¹⁸ Бк, що становить приблизно 380 мільйонів кюрі радіоактивних речовин, зокрема ізотопів урану, плутонію, йоду-131, цезію-134, цезію-137, стронцію-90.

Безпосередньо під час вибуху на четвертому енергоблоці загинув старший оператор Валерій Ходемчук. Володимир Шашенок, його товариш, помер вранці від отриманих травм. 27 квітня 104 постраждалих були евакуйовані до Московської лікарні № 6. Згодом, у 134 співробітників ЧАЕС, членів пожежних та рятувальних команд розвинулася променева хвороба, 28 з них померли протягом наступних кількох місяців.

Для ліквідації наслідків аварії розпорядженням Ради Міністрів СРСР була створена урядова комісія, головою якої був призначений заступник голови Ради міністрів СРСР Борис Щербина.

Основна частина робіт була виконана в 1986—1987, в них брали участь приблизно 240 000 осіб. Загальна кількість ліквідаторів (включаючи подальші роки) становить близько 600 000.

У перші дні основні зусилля були спрямовані на зниження радіоактивних викидів зі зруйнованого реактора і запобігання набагато серйозніших наслідків.

Потім почалися роботи по очищенню території і похованню зруйнованого реактора. Уламки, розкидані по території АЕС і на даху машинного залу були прибрані всередину саркофага або забетоновані. Довкола 4-го блоку почалось спорудження бетонного «саркофага» (так званий об'єкт «Укриття»). У процесі будівництва «саркофагу» було укладено понад 400 тисяч м³ бетону та змонтовано 7 000 тонн металоконструкцій. 30 листопада 1986 по завершенню його спорудження Актом Державної приймальної комісії законсервований четвертий енергоблок був прийнятий на технічне обслуговування.

Наказом № 823 від 26 жовтня для експлуатації систем і обладнання об'єкта «Укриття» був організований реакторний цех четвертого блоку.

22 травня 1986 постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 583 було встановлено термін введення в експлуатацію енергоблоків № 1 і 2 ЧАЕС — жовтень 1986. У приміщеннях енергоблоків першої черги проводилася дезактивація, 15 липня 1986 закінчився її перший етап.

У серпні на другій черзі ЧАЕС роз'єднали комунікації, загальні для 3-го і 4-го блоків, була зведена бетонна розділова стіна в машинному залі.

Після виконаних робіт з модернізації систем станції, передбачених заходами, затвердженими Міненерго СРСР 27 червня 1986 і спрямованими на підвищення безпеки АЕС з реакторами РБМК, 18 вересня було отримано дозвіл на початок фізичного пуску реактора першого енергоблоку.

1 жовтня 1986 був запущений перший енергоблок і о 16:47 його підключили до мережі.

5 листопада відбувся запуск енергоблоку № 2.

24 листопада 1987 почався фізичний запуск реактора третього енергоблока, енергетичний запуск відбувся 4 грудня.

31 грудня 1987 рішенням Урядової комісії № 473 було затверджено акт приймання в експлуатацію 3-го енергоблока ЧАЕС після ремонтно-відновлювальних робіт.

Будівництво 5-го і 6-го блоків було припинено, незважаючи на високий ступінь готовності об'єктів. Існувала думка про доцільність закінчення будівництва і пуску 5-го блоку, що мав незначні рівні радіаційного забруднення, замість здійснення масштабної дезактивації 3-го блоку для його подальшої експлуатації^[18].

У перші дні після аварії було евакуйовано населення міста-супутника ЧАЕС — Прип'ять і жителів населених пунктів у 10-кілометровій зоні. У наступні дні було евакуйовано населення інших населених пунктів 30-кілометрової зони.

2 жовтня 1986 було вирішено будувати нове місто для постійного проживання працівників Чорнобильської АЕС та членів їхніх сімей після аварії на ЧАЕС — Славутича. 26 березня 1988 був виданий перший ордер на заселення квартир.

У результаті аварії з сільськогосподарського обороту було виведено близько 5 млн га земель, довкола АЕС була створена 30-кілометрова зона відчуження, знищені і поховані сотні дрібних населених пунктів, близько 200 000 осіб було евакуйовано із зон забруднення.

Аварія була оцінена 7-им рівнем за шкалою INES.

Пожежа 23 травня 1986[ред. | ред. код]

23 травня 1986 о 14:40 на позначці +12.50 в кабельних тунелях приміщень 402/3 (приміщення двигунів головних циркуляційних насосів [ГЦН]) і 403/3-4 (приміщення шахт опускних трубопроводів) четвертого аварійного енергоблока внаслідок короткого замикання в силовому кабелі 3-го і 4-го блоків виникла пожежа^[19]. Горіли кабелі силових збірок, пластикат, мастило. Пожежа тривала близько 7 годин.

Роботи з ліквідації були утруднені через високі значення експозиційної дози радіоактивного випромінювання, що виникло в результаті аварії 26 квітня. Гасіння відбувалося малими групами при мінімальному часі перебування розрахунків біля вогнища пожежі з використанням бронетехніки. Для ліквідації загоряння знадобилося до 8 годин, участь взяли 268 пожежників, які отримали значні дози опромінення^{[джерело?]}.

Пожежа у 1991 році[ред. | ред. код]

11 жовтня 1991 при зниженні обертів турбогенератора № 4 другого енергоблоку для подальшої його зупинки і виведення в ремонт сепаратора-пароперегрівача (оперативне найменування СПП-44) сталася аварія^[20] з незалежних від реакторної установки причин.

О 20:10 за київським часом через пошкодження ізоляції кабельного монтажу несанкціоновано було подано номінальну напругу мережі на практично зупинений генератор, який був переведений в непроєктний «моторний» режим.

У результаті значної вібрації сталося розщільнення підшипників і системи ущільнення генератора, викид з подальшим займанням водню і мастила в районі підшипників генератора. Реактор енергоблока № 2 був заглушений.

У машинному залі виникла пожежа, обвалилася покрівля машинного залу, що спричинило пошкодження обладнання, яке брало участь у забезпеченні безпеки і охолодження реактора. Пожежа на турбогенераторі № 4 була ліквідована до 2:20 12 жовтня силами варти пожежної охорони ЧАЕС, а також бойовими розрахунками пожежних частин Київської, Чернігівської, Житомирської областей та м. Києва^[20].

У результаті аварії було пошкоджено турбогенератор № 4 і збудник генератора, вигоріло 180 т турбінного мастила і 500 м³ водню, обвалилося 2448 м² покрівлі машзалу (з 20 502 м²), маса завалених конструкцій перевищувала 100 т^{[джерело?]}.

Викид радіоактивних аерозолів, що утворилися при горінні елементів покрівлі зі слідами забруднення від аварії 1986 року (через отвір руйнувань покрівлі машинного залу), становив 3,6 × 10⁻⁴ Кі. Загальний викид під час даного порушення в роботі становив 1,4 × 10 Кі (в межах допустимого добового викиду в атмосферу 1,5 × 10 Кі)^{[джерело?]}.

Опромінення персоналу понад встановлені контрольні рівні не було. 63 учасники ліквідації пожежі з експлуатаційного персоналу та пожежників отримали дози від 0,02 до 0,17 бер (сЗв), що не перевищує двотижневих доз. Опромінення населення не відбулося, статистично значущого збільшення концентрації аерозолів у приземному шарі атмосфери в 30-км зоні не зафіксовано.

Не зважаючи на численні відмови систем і устаткування ^{[джерело?]}, що супроводжували аварію, реактор залишався в підконтрольному стані.

Безпосередньо після пожежі Чорнобильська АЕС запланувала і почала реалізацію заходів щодо виконання ремонтно-відновлювальних робіт на енергоблоці № 2 з ліквідації наслідків пожежі ^{[джерело?]}, реалізувати які в повному обсязі не вдалося через подальше ухвалення остаточного рішення про закриття Чорнобильської АЕС.

Обвалення покрівлі над машинною залою енергоблоку № 4 12 лютого 2013 року[ред. | ред. код]

12 лютого 2013 року о 14 годині 03 хвилини сталося часткове руйнування стінових панелей та частини легкої покрівлі машинного залу блоку № 4 над приміщеннями, що не обслуговуються, з позначки +28,00 м в осях 50-52 від ряду А до ряду Б. Площа руйнування становила близько 600 м². Змін радіаційної обстановки на проммайданчику ЧАЕС та у зоні відчуження немає. Постраждалих немає.

Експлуатація в 90-х. Остаточна зупинка[ред. | ред. код]

22 вересня 1997 розпочалась реорганізація ВО «Чорнобильська АЕС» та її входження у структурний підрозділ НАЕК «Енергоатом»^[21]. 25 квітня 2001 ЧАЕС була реорганізована в Державне спеціалізоване підприємство Чорнобильська АЕС^[22], а 15 липня 2005 була передана до сфери управління МНС України.

17 лютого 1990 Верховна Рада Української РСР^[23] і Рада Міністрів Української РСР^[24] визначили термін виведення з експлуатації енергоблоків Чорнобильської АЕС у 1995, 17 травня Рада Міністрів СРСР видала розпорядження про розробку програми виведення з експлуатації енергоблоків.

2 серпня того ж року Верховна Рада Української РСР оголосила Мораторій на будівництво нових атомних станцій та на збільшення потужності існуючих строком на п'ять років^[25].

Пожежа 11 жовтня 1991 на другому енергоблоці послужила підставою для рішення Верховної Ради України про зупинку і негайне виведення з експлуатації другого енергоблоку Чорнобильської АЕС, а також про зупинку першого і третього енергоблоків у 1993^[26].

1993 році Мораторій 1990-го на будівництво нових атомних електростанцій був достроково знятий^[27] і за пропозицією Кабінету Міністрів України^[28] ухвалено рішення про продовження експлуатації Чорнобильської АЕС протягом терміну, визначеного її технічним станом.

Під впливом світової громадськості та взятих на себе зобов'язань^[29] було ухвалено остаточне рішення про виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 було визнано доцільним достроково зняти з експлуатації енергоблок № 1, який був зупинений 30 листопада 1996^[30].

Постановою Кабінету Міністрів України від 15 березня 1999 було визнано доцільним достроково зняти з експлуатації енергоблок № 2^[31], зупиненого після аварії в 1991.

11 грудня 1998 був прийнятий Закон України^[4], який визначив особливості правових відносин під час подальшої роботи ЧАЕС та дострокового зняття з експлуатації енергоблоків, перетворення зруйнованого четвертого енергоблока на екологічно безпечну систему, а також захист персоналу Чорнобильської АЕС.

29 березня 2000 Кабінетом Міністрів України було ухвалено достроково зняти з експлуатації енергоблок № 3 та остаточно закрити Чорнобильську АЕС^[32] до кінця 2000.

У квітні Указом Президента України була створена Міжвідомча (урядова) комісія з комплексного вирішення проблем Чорнобильської АЕС.

Указом Президента України від 25 вересня^[33] було створено Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів, пов'язаних з Актом закриття Чорнобильської АЕС.

У затверджених 19 жовтня 2000 Президентом України заходах щодо закриття Чорнобильської атомної станції^[34], а також у Постанові Кабінету Міністрів України від 29 листопада^[35] було визначено термін остаточної зупинки і переведення в режим зняття з експлуатації 3-го блоку ЧАЕС — 12:00 15 грудня 2000.

5 грудня відбулись парламентські слухання за участю іноземних представників у зв'язку із закриттям ЧАЕС.

Напередодні закриття, 14 грудня 2000, відбувся робочий візит на Чорнобильську АЕС Президента України Леоніда Кучми. Під час зустрічі з персоналом станції Президент запевнив, що жоден працівник не залишиться без соціального захисту. Ухвалена Постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада^[36] «Про заходи щодо соціального захисту робітників Чорнобильської АЕС та жителів міста Славутич у зв'язку з закриттям станції» визначила комплекс заходів щодо пом'якшення соціальних наслідків.

5 грудня 2000 через неполадки в системі захисту реактор третього енергоблока був зупинений.

14 грудня реактор був запущений на 5 % потужності для церемонії зупинки і 15 грудня 2000 о 13:17 за наказом Президента України під час трансляції телемосту Чорнобильська АЕС — Національний палац «Україна» поворотом ключа аварійного захисту п'ятого рівня (АЗ-5) реактор енергоблока № 3 Чорнобильської АЕС було зупинено назавжди і станція припинила генерацію електроенергії.

Захоплення під час російсько-української війни[ред. | ред. код]

Докладніше: Окупація промислового майданчика Чорнобильської АЕС

24 лютого 2022 року, в ході російського вторгнення в Україну, близько 19:20 надійшла інформація про захоплення Чорнобильської атомної електростанції російською регулярною армією^[37]. Всього там перебували близько 500 російських солдатів та 50 одиниць важкої техніки^[38]. 9 березня внаслідок бойових дій електростанція перестала отримувати зовнішнє живлення, необхідне для безпечного зберігання відпрацьованого палива. Ввімкнулися аварійні дизельні електрогенератори^[39]. 11 березня з’явились розвіддані про підготовку теракту на електростанції російськими військами^[40]. Кілька разів зовнішнє живлення відновлювали працівники «Укренерго», але окупанти знову його обривали^[41].

Після понад трьох тижнів, увечері 20 березня, вдалося провести часткову ротацію персоналу, 64 особи^[42] з 211^[41]. На заміну евакуйованому персоналу для виконання службових обов'язків та забезпечення функціонування АЕС відправили 46 добровольців з-поміж працівників станції^[42].

Увечері 31 березня російсько-окупаційні війська покинули електростанцію, забравши з собою українських нацгвардійців, які охороняли її, та некритичне для роботи станції обладнання^[38] на суму 135 мільйонів доларів. При цьому частина військ РФ за час перебування в Чорнобильській зоні відчуження постраждала від опромінення^[43].

Електроживлення сховища відпрацьованого ядерного палива станції відновили 16 квітня^[44].

Розслідування інцидентів[ред. | ред. код]

Служба безпеки України напередодні річниці аварії на Чорнобильській атомній електростанції (2003) розмістила на своєму сайті в інтернеті 121 документ архіву КДБ УРСР з 1971 по 1988, що стосуються роботи ЧАЕС і аварії, що сталася на станції 26 квітня 1986^[45]

Робота станції після зупинки[ред. | ред. код]

15 грудня 2000 для колективу ЧАЕС розпочався період зняття зупинених енергоблоків з експлуатації, що є важливою ланкою усього життєвого циклу будь-якої АЕС. Для виконання цього завдання рішенням уряду Чорнобильська АЕС була виведена зі складу компанії «Енергоатом» і перетворена в державне спеціалізоване підприємство. На основі ремонтної служби ЧАЕС у складі «Енергоатому» було створено підприємство «Атомремонтсервіс», де сьогодні працюють 730 робітників, більше трьохсот з яких — колишні працівники Чорнобильської АЕС. Створений на базі управління протиаварійними діями Чорнобильської АЕС навчально-аварійний центр компанії «Енергоатом» також укомплектований переважно колишніми працівниками ЧАЕС.

У 2010 році відпрацьоване ядерне паливо було повністю вивантажено з блоку № 3. 23 квітня 2016 року від ядерного палива був повністю звільнений блок № 2. 6 червня 2016 року остання відпрацьована тепловидільна збірка з блоку № 1 була перевезена в сховище відпрацьованого ядерного палива мокрого типу (СВЯП-1) ^[46] [47].

Інформація про енергоблоки[ред. | ред. код]

Новий безпечний конфайнмент[ред. | ред. код]

17 вересня 2007 року було оголошено що нове аркоподібне сталеве укриття (конфайнмент) буде збудоване поверх старого саркофагу над четвертим енергоблоком ЧАЕС. Проектна ширина арки 190 м, і довжина — 200 м.

Реалізація проєкту конфайнменту, що фінансується Європейським банком реконструкції і розвитку, здійснювалася французьким консорціумом Новарка, який включає компанії Bouygues та Vinci. Проєкт оцінювався у $1.4 мільярдів і мав завершитись до 2015 року.^[51] Крім будівництва саркофагу у Зоні відчуження планується будівництво Централізованого сховища ядерного палива українських АЕС.

В листопаді 2016 року почалося насування арки над четвертим енергоблоком ЧАЕС.^[52][53] Швидкість насування склала 10 м/год, а тривав процес близько двох тижнів.

29 листопада 2016 року новий конфаймент було встановлено, він став найбільшою на цей час рухомою арковою спорудою в світі. За рік після його встановлення, незважаючи на продовження будівництва, рівень радіації поблизу арки знизився в 10 разів. 10 липня 2019 року конфайнмент було введено в експлуатацію. Проєктний термін його експлуатації складає 100 років.

Проміжне сховище відпрацьованого ядерного палива «сухого» типу (СВЯП-2)[ред. | ред. код]

Проміжне сховище відпрацьованого ядерного палива «сухого» типу (СВЯП-2) — об'єкт, призначений для прийому, підготовки до зберігання і безпосередньо зберігання відпрацьованих тепловиділяючих збірок і відпрацьованих додаткових поглиначів, які накопичилися на Чорнобильській АЕС.

Будівництво об'єкта розпочалося у 2001 році та фінансується з Рахунку ядерної безпеки Європейського банку реконструкції і розвитку.

СВЯП-2 складається з 2-х частин:

1. Установка з підготовки відпрацьованого палива до зберігання. Її функцією є підготовка до зберігання і упакування близько 21 тисячі відпрацьованих тепловидільних збірок, що поступають зі сховища «мокрого» типу СВЯП-1. Установку спроектовано для забезпечення мінімальної річної продуктивності з обробки 2500 паливних збірок або поглиначів.

2. Зона зберігання відпрацьованого палива. У цій зоні здійснюються наступні операції:

• Транспортування пеналів, заповнених відпрацьованим ядерним паливом з установки з підготовки відпрацьованого палива до зони зберігання за допомогою системи маніпулювання і транспортування пеналів

• Завантаження пеналів у горизонтальні бетонні модулі-сховища

• Зберігання пеналів з ядерним паливом протягом 100 років

Збереження відпрацьованого ядерного палива буде здійснюватися за технологією сухого модульного зберігання.

Загальний принцип сухого модульного зберігання полягає у тому, що паливо зберігається у герметичних металевих корзинах, що заповнені інертним газом. Самі ж корзини розміщені у бетонних модулях. Конструкція модуля слугує радіаційним захистом, а також запобігає пошкодженню металевої корзини.

Суха технологія має такі переваги:

1. Можливість будівництва сховища чергами та нижча початкова інвестиція у спорудження

2. Пасивна система (за рахунок природнього обміну повітря) відведення залишкового тепла від відпрацьованих тепловидільних збірок

3. Незначне утворення радіоактивних відходів під час експлуатації сховища та майже повна відсутність рідких радіоактивних відходів

4. Експлуатаційні затрати значне нижче, ніж при мокрому зберіганні

Прийнята для СВЯП-2 технологія передбачає використання двостінного сухого екранованого пеналу (ДСЕП). Його конструкція забезпечує довготривале збереження палива за рахунок ізолювання від навколишнього середовища. Відповідно, радіаційний вплив на навколишнє середовище за нормального зберіганні у бетонних модулях буде відсутній. Один ДСЕП вміщає у себе 93 відпрацьовані тепловидільні збірки.

14 грудня 2020 року завершено активну фазу «гарячих випробувань», під час якої до СВЯП-2 перевезено 186 відпрацьованих тепловидільних збірок.

26 квітня 2021 року ЧАЕС отримала Ліцензію на експлуатацію СВЯП-2, що дало змогу розпочати перевезення палива в режимі експлуатації.

21 травня ДСП ЧАЕС отримала окремий дозвіл «На здійснення вивантаження кондиційного відпрацьованого ядерного палива зі СВЯП-1»

08 червня розпочалось було розпочато перевезення палива в режимі експлуатації. Станом на січень 2022 року на СВЯП-2 відправлено на довготривале зберігання 1 698 відпрацьованих тепловидільних збірок.

Рекультивація[ред. | ред. код]

ЧАЕС в особах[ред. | ред. код]

• Брюханов В. П. — Директор Чорнобильської АЕС з квітня 1970 по липень 1986.
• Поздишев Е. М. — Директор Чорнобильської АЕС з липня 1986 до січня 1987.
• Уманець М. П. — Директор Чорнобильської АЕС з 1 лютого 1987 по 1992.
• Сорокін М. М. — З 1987 по 1994 — заступник головного інженера з експлуатації, головний інженер, генеральний директор.
• Парашин С. К. — генеральний директор ВО ЧАЕС.
• Смишляєв О. Є. — генеральний директор ДСП «Чорнобильська АЕС» з 1 липня 2004 по 11 серпня 2005.
• Грамоткін І. І. — з 1988 по 1995 рік — начальник зміни реакторного цеху. З 11 серпня 2005 по теперішній час — генеральний директор ДСП «Чорнобильська АЕС».

• Білик А. О. — технічний директор — головний інженер по теперішній час.
• Гончаров Б. І. — головний інженер з 30 серпня 2004.
• Дятлов А. С. — заступник головного інженера з експлуатації другої черги до ядерної катастрофи, яка відбулась в 1986.
• Карпана М. В. — заступник начальника ядерно-фізичної лабораторії відділу ядерної безпеки (1986), заступник головного інженера ЧАЕС з науки та ядерної безпеки до 1989.
• Кизима В. Т. — Начальник Управління будівництва Чорнобильської АЕС з 1970.
• Луків І. П. — Головний інженер Управління будівництва Чорнобильської АЕС з 1970.
• Фомін Н. М. — Головний інженер по 1986.

Заходи безпеки[ред. | ред. код]

Постійний контроль за станом безпеки АЕС держави здійснюють Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом», Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Український гідрометеорологічний центр. Щорічно, та при нагальній потребі вони інформують Кабінет Міністрів України, Раду національної безпеки та оборони України, профільні комітети Верховної Ради України щодо стану основних споруд АЕС та водосховища.

З 24 лютого Україна вимагала від Радбезу ООН вжити заходів, щоб демілітаризувати зону відчуження. В ЧАЕС завезли багато боєприпасів. Вони могли здетонувати будь-якої миті. Це призвело би до жахливої катастрофи.^[54]

Міжнародний контроль[ред. | ред. код]

Міжнародний контроль за діяльністю АЕС України постійно здійснює Міжнародне агентство з атомної енергії, періодично надаючи необхідні звіти та рекомендації.

Тури до Чорнобиля[ред. | ред. код]

Міністерство надзвичайних ситуацій України дозволило туристам відвідувати Чорнобильську атомну електростанцію у 2011^[55].

Цікаві факти[ред. | ред. код]

30 травня 1990 на ЧАЕС о 14:40:06 було зафіксовано землетрус інтенсивністю близько 4 балів по шкалі MSK-64. Епіцентр землетрусу знаходився в Карпатах на території Румунії (45°50′ пн. ш. 26°40′ сх. д. / 45.84° пн. ш. 26.66° сх. д. / 45.84; 26.66). Сила підземних поштовхів у Києві становила 4-5 балів^[56].

Світлини[ред. | ред. код]

Панорами АЕС[ред. | ред. код]

Панорама сучасної зони АЕС

Панорама спорудження нового накриття над 4-м блоком

Панорама АЕС після катастрофи

Див. також[ред. | ред. код]

• Ядерна енергетика України
• Чорнобильська катастрофа
• Чорнобильська зона відчуження
• Чорнобиль
• Прип'ять
• Атомна електростанція
• Новий чорнобильський саркофаг
• Радіоактивне забруднення
• Фукусіма-1
• Ядерна енергетика
• S.T.A.L.K.E.R.: Тінь Чорнобиля
• Чорнобильська СЕС
• Чорнобиль: Два кольори часу
• Лісові пожежі в Чорнобильській зоні 2020

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Чорнобильська АЕС

Зовнішні відеофайли
	Кадри дрону із Чорнобиля

	ЧАЕС. Хроніка окупації

• Офіційний сайт^{[недоступне посилання з 10.03.2022 — історія]}

• Вічні дзвони подвигу й скорботи. До 30-річчя від дня аварії на Чорнобильській АЕС (1986) // Дати і події, 2016, перше півріччя : календар знамен. дат № 1 (7) / Нац. парлам. б-ка України. — Київ, 2016. — С.92-96.
• У Чорнобилі запрацював завод з переробки радіоактивних відходів // Національний промисловий портал. — 2019. — 18 липня. — Дата звернення: 28.07.2019.
• Чорнобильська зона відчуження. Жовтень 2019 року
• ЧАЕС — нагадування чи спогади? /Кореспондент/
• Чорнобиль — Захід: умов більше, допомоги менше
• Історія будівництва Чорнобильської АЕС. Перший генплан АЕС та фотографії будівництва
• Михайлик Андрій «Барліг для ядерного звіра»
• Chernobyl Nuclear Power Plant at Google Maps
• Construction of the Chernobyl Nuclear Power Plant — video (рос.)
• Shut down of reactor no. 3 in December 2000 — video (рос.)
• Slide show of a visit to the Chernobyl reactor in April 2006 by a German TV team joint by Research Center Juelich
• Steel Sarcophagus Announcement.
• Information about tour to Chernobyl
• 25 years of satellite imagery over Chernobyl
• Чорнобильське досьє КҐБ: від будівництва до аварії. Збірник документів про катастрофу на Чорнобильській АЕС
• ЧАЕС. 35 років після трагедії / Chernobyl nuclear power station. 35 years after the tragedy
• Чорнобиль. Катастрофа знелюдила це місце. Місто-привид було засновано 50 років тому
• Офіційний YouTube канал Чорнобильської АЕС / Chоrnobyl NPP official YouTube channel
• Офіційна сторінка ДСП «Чорнобильська АЕС» на Facebook / Chornobyl Nuclear Power Plant official page on Facebook
• Офіційна сторінка ДСП «Чорнобильська АЕС» в Instagram/ Chornobyl Nuclear Power Plant official page on Instagram
• Офіційний Телеграм-канал ДСП «Чорнобильська АЕС»

У соціальних мережах Instagram · Facebook · Google+ Аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво Вікісховище · YouTube · відео на YouTube (рос.) · відео на YouTube (рос.) Тематичні сайти Quora Словники та енциклопедії Велика норвезька енциклопедія · Encyclopædia Universalis · Internetowa encyklopedia PWN Довідкові видання Namuwiki Нормативний контроль Freebase: /m/04l6jj · GND: 4313805-6 · J9U: 987007290651705171 · LCCN: sh94005305 · NKC: osa2017947208 · VIAF: 248687163 · WorldCat: viaf-248687163

п о р Атомні електростанції СРСР Діючі Вірменська Балаковська Білоярська Білібінська Запорізька Калінінська Кольська Курська Ленінградська Нововоронезька Рівненська Ростовська Смоленська Хмельницька Південноукраїнська Зупинені Ігналінська Обнінська «Памір[ru]» Сибірська[ru] Чорнобильська Шевченківська Недобудовані Башкирська[ru] Костромська[ru] Кримська Татарська[ru] Одеська АТЕЦ Воронезька АСТ[ru] Горьківська АСТ[ru] Нереалізовані проєкти Архангельська АСТ Волгоградська АТЕЦ Краснодарська Чигиринська Мінська АТЕЦ Харківська АТЕЦ

п о р Радіаційні аварії INES 7 Чорнобильська АЕС-блок № 4 (1986) Фукусімська АЕС (2011) INES 6 Челябінськ-40 (1957) INES 5 Чок-Рівер[en] (1952), Санта-Сюзана[en] (1959), Аварія на реакторі SL-1 (1961), АЕС Три-Майл-Айленд (1979) Віндскейл (1957) Білоярська АЕС, блок № 2 (1977), Чорнобильська АЕС-блок № 1 (1982), Бухта Чажма (1985) Гоянія (1987) Мехіко (1987) INES 4 АЕС Сен-Лоран (1969), АЕС Сен-Лоран (1980) Ленінградська АЕС (1975) АЕС Богуниці (1977) Сибірський хімічний комбінат (1993) Токаймура (1999) Інститут радіоелементів під Флерюсе (2006) Наслідки Розплавлення активної зони ядерного реактора Опромінення Радіаційний захист Радіоактивне зараження Променева хвороба Пов'язані статті Список цивільних ядерних аварій Список військових ядерних аварій Дискусія про атомну енергію Порівняння аварій на Чорнобильській та Фукусімській АЕС МАГАТЕ МКРЗ