French
DeutschЧорногуз Олег Федорович — Вікіпедія
| Чорногуз Олег Федорович | ||||||
|---|---|---|---|---|---|---|
 | ||||||
| Ім'я при народженні | Олег Федорович Чорногуз | |||||
| Народився | 15 квітня 1936 Янів, Калинівський район, Вінницька область, Українська СРР, СРСР | |||||
| Помер | 8 жовтня 2022 (86 років) Вінниця, Україна | |||||
| Поховання | Байеове кладовище | |||||
| Громадянство |  Україна | |||||
| Національність | українець | |||||
| Діяльність | письменник-романіст | |||||
| Сфера роботи | творче та професійне письмоd[1], журналістика[1], humorous literatured[1] і satirical literatured[1] | |||||
| Alma mater | ННІ журналістики КНУ ім. Т. Шевченка | |||||
| Мова творів | українська | |||||
| Напрямок | сатира, гумор, публіцистика | |||||
| Жанр | повість[d] і роман | |||||
| Діти | Чорногуз Ярослав Олегович | |||||
| Нагороди |
| |||||
| Сайт: Офіційний сайт | ||||||
| | ||||||
 Висловлювання у Вікіцитатах | ||||||
Оле́г Фе́дорович Чорногу́з (15 квітня 1936, село Іванів, Калинівський район, Вінницька область — 8 жовтня 2022, м. Вінниця) — український письменник, журналіст, редактор журналів «Перець» та «ВУС», автор численних книжок гумору та сатири.
Заслужений діяч мистецтв України (1996); Національна спілка письменників України, секретар (з 1988), член президії. Свою творчу діяльність він розпочав у редакціях районних газет на Вінниччині.
Життєпис[ред. | ред. код]
Народився 15 квітня 1936 року в селі Іванів Калинівського району Вінницької області (нині Хмільницький район). Українець; батько — Федір Данилович (1885—1948), лікар-ветеринар; мати — Оксана Андріївна (1891—1980), домогосподарка.[2]
Олег Чорногуз закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка, факультет журналістики (1959—1964).
1961—1963 — завідувач відділу листів Погребищенської районної газети.
1963—1964 — завідувач відділу сатири та гумору газети «Вінницька правда».
1964—1983 — старший фейлетоніст, завідувач відділу фейлетонів журналу «Перець».
1983—1986 — завідувач редакції прози, директор видавництва «Радянський письменник».
З 1986—1987 — головний редактор журналу «Перець».
Член НСПУ (з 1963), НСЖУ (з 1960).
Був делегатом XXXIX сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від України (1984 рік, Нью-Йорк). Захоплювався риболовлею.
Член ради Товариства «Вінничани у Києві».
Помер 8 жовтня 2022 року у віці 86 років у Вінницькій обласній лікарні після тривалої хвороби[3][4]. Похований 13 жовтня в одній могилі з дружиною на Байковому кладовищі в Києві.
Родина[ред. | ред. код]
Дружина — Лідія Степанівна (1942—2019), кандидат медичних наук, лікар-кардіолог лікарні «Феофанія».
Син — Ярослав (нар. 1963), журналіст, співак-бандурист, артист Національної заслуженої капели бандуристів.
Мав двох онучок — Ярину та Олесю, та правнучку Орисю.
Нагороди[ред. | ред. код]
- Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (26 травня 2006) — за вагомий особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток столиці України, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм[5]
- Заслужений діяч мистецтв України (22 серпня 1996) — за значний особистий внесок у розвиток народного господарства України, високу професійну майстерність та з нагоди п'ятої річниці незалежності України[6]
- Хрест Івана Мазепи (23 лютого 2010) — за вагомий особистий внесок у відродження історичної спадщини українського народу, багаторічну плідну професійну діяльність[7]
- Лауреат премій імені Остапа Вишні, імені Івана Багряного, Літературна премія імені Євгена Плужника, Літературні премії «Коронація слова», родини Воскобійників, Михайла Стельмаха (2006), імені Олеся Гончара, лауреат Нобельської премії за сатиру і гумор[8];
- Всеукраїнська літературна премія імені Михайла Коцюбинського (2011);
- Лауреат відзнаки «Золотий письменник України» (2012);[9]
- Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Степана Руданського (2013)[10];
- Орден князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2016)[11].
Твори[ред. | ред. код]
Книжки сатири і гумору: «Моральна підтримка», «Портрет ідеала», «Сіамський слон», «Веселі поради», «Між нами кажучи», «Сповідь старого холостяка», «Як доглядати Зевса», «Плата за любов», «Тиха ніч над хатою моєю» (збірка романсів і пісень написані разом з сином Ярославом), книги публіцистики «Українські колобки», «Українські кентаври», «Діти колонії», «Рабів на бал не запрошують». Поетична збірка «Дорога до України», дитячі книжки— «Веселий зоопарк», «Карнавал», «Весела абетка», «Притча казка про козака Нетака».
Романи: «"Аристократ" із Вапнярки» (1979), «Претенденти на папаху» (1983), «Вавілон на Гудзоні» (1985), «Я хочу до моря» (1989), «Дари пігмеїв» (2005), «Примхи долі» (2006), «Той, що живе зі смертю» (2006), «Золотий скарабей» (2007) «Ремезове болото» (2007), «Воскреслий із мертвих» (2009), «Гроші з неба» (2009), «Твори» (в 2 т., 1986), «Твори» (в 7 т., 2006), «Притулок для блазнів» (сатиричні комедії, 2013), «Твори» (в 15 т., 2015)
Автор кіноповісті «Смерть без милосердя» та кількох п'єс. Серед них «Пектораль», присвячена Георгію Гонгадзе.
Перекладачі та поширення творів[ред. | ред. код]
Твори Олега Чорногуза перекладені на 22 мови світу. Перекладають на англійську: Рома Франко (Канада) — новели, Марта Олійник (Канада) — публіцистичні статті. Есперанто: Віктор Паюк (США) — статті та новели, уривки зі сатиричного роману «Вавілон на Гудзоні» i «Гроші з неба»; переклади мовою есперанто опубліковані у 24 країнах світу. Російською: Володимир Іконніков.
У 2009-му році англійською мовою була перекладена «Повість моїх літ».
Твори Чорногуза друкують в українській іноземній періодиці, зокрема: «Українська думка» (Велика Британія, Лондон), «Нова газета» (США), «Свобода» (США), «Америка» (США), «Українське слово» (Франція, Париж).
Пісні[ред. | ред. код]
На слова Олега Чорногуза написана музика композиторами Віктором Охрименком та Олександром Білашем[12].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г Czech National Authority Database
- ↑ Як Олег Чорногуз зображав світ крізь призму гумору - ivinnychanyn.com (укр.). 24 листопада 2022. Процитовано 24 листопада 2022.
- ↑ Помер український письменник-сатирик Олег Чорногуз. ukrinform.ua. 7 жовтня 2022.
- ↑ Помер визначний український письменник-сатирик Олег Чорногуз. novynarnia.com. 8 жовтня 2022.
- ↑ Указ Президента України № 444/2006 від 26 травня 2006 року «Про відзначення державними нагородами України працівників підприємств, установ та організацій міста Києва»
- ↑ Указ Президента України № 746/96 від 22 серпня 1996 року «Про присвоєння почесних звань України»
- ↑ Указ Президента України № 227/2010 від 23 лютого 2010 року «Про відзначення державними нагородами»
- ↑ Хроніка культурного життя України (оглядова довідка за матеріалами преси та неопублікованими документами за серпень 2007 року) // Вебсайт Міністерства культури України [Архівовано 24 травня 2014 у Wayback Machine.] (2007)
- ↑ Золоті письменники України. Нагороджені
- ↑ У Вінниці визначили лауреатів премії ім. Степана Руданського // Вінницький бізнес-портал Vinbazar. 2013. — 27 грудня.
- ↑ Указ Президента України № 338/2016 від 22 серня 2016 года «Про відзначення державними нагородами України з нагоди 25-ї річниці незалежності України»
- ↑ Відлітають хмари. Київ: Музична Україна. 2016.
Посилання[ред. | ред. код]
 | Вікіцитати містять висловлювання від або про: Чорногуз Олег Федорович |
- Хто є хто
- Газета по-українськи
- Олегу Чорногузу вісімдесят!
- Кононенко, Петро. А чи з неба гроші?!. Українознавство. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 29 березня 2011.
- https://www.perets.org.ua/Журнал_перець_1986_07/?page=4
- Сатирик завжди в опозиції: розмова з Олегом Чорногузом // Читомо
| ||||||||||||||||||||
|
