Шапсуги — Вікіпедія

Цю статтю треба вікіфікувати для відповідності стандартам якості Вікіпедії. Будь ласка, допоможіть додаванням доречних внутрішніх посилань або вдосконаленням розмітки статті. (липень 2015)

Ця стаття містить правописні, лексичні, граматичні, стилістичні або інші мовні помилки, які треба виправити. Ви можете допомогти вдосконалити цю статтю, погодивши її із чинними мовними стандартами. (липень 2015)

Шапсуги (самоназва: Адиге, шапсиг ) — субетнос адигів. Корінне населення Чорноморського узбережжя Північно-Західного Кавказу.

Етнологія[ред. | ред. код]

Свою етнічну назву шапсуги отримали за іменем трьох найдавніших родів, що жили у долині річки Шапсухо.

Вперше шапсуги названі своїм ім'ям у османських хроніках 1720-х років, у зв'язку з боротьбою адигів проти Кримського ханства. У 1724 році на річці Пшади вони розбили нападників — кримських татар, взявши у полон хана Девлет-Гірея. У російських документах за 1743 рік є згадка про народ шапсе, сусідній з Абазі, який "має особливу мову і таке ж правління".

Загальні відомості[ред. | ред. код]

Шапсуги проживають на території Російській Федерації, а також широко представлені в країнах, де проживають представники адигської діаспори — у Туреччині, Сирії, Йорданії, Ізраїлі тощо.

У Росії вони живуть на території історичної Шапсугії — у Туапсинському районі і Сочі (Лазаревський район), в інших частинах Краснодарського краю, а також в Адигеї. Багато хто під час переписів продовжують записуватися черкесами.

У радянський період переписами шапсуги не враховувалися, і за непрямими даними у 1926 році їх налічувалося близько 4 тисяч осіб.

За переписом 2002 року у Росії проживало 3200 шапсугів; за переписом 2010 року — 3,9 тисячі.

Шапсуги розмовляють шапсузьким діалектом адигейської мови, яка належить до абхазо-адигської мовної сім'ї.

Згідно з російським законодавством, шапсуги офіційно визнаються малим народом^[1].

Чисельність шапсугів у населених пунктах (2002 р)^[2]

Краснодарський край:

• Місто Сочі: 667 чол. в аулах або 2 366 чол. у всьому міському окрузі (у м. Сочі з підлеглими населеними пунктами)^[3]
  • Лазаревський район: 658 чол. в аулах або 2 358 чол. у всьому районі;
  • Сільські округи, підлеглі адміністрації Лазаревського району м. Сочі;
    • Кіровський сільський округ
      • Аул Тхагапш: 48 чол. (32% від населення аулу, адигейці — 63 чол. або 42%);
    • Кічмайський сільський округ
      • Аул Великий Кічмай: 557 чол. (77%)
      • Аул Малий Кічмай: 120 чол. (57%, адигейці — 65 чол. Або 31%);
    • Лиготхський сільський округ
      • Аул Калеж: 380 чол. (95%);
      • Аул Хаджіко: 441 чол. (93%);
      • Аул Наджіго: 119 чол. (75%);
      • Аул Лиготх: 40 чол. (93%);
• Туапсинський район: 741 чол.
  • Сільські округи Туапсинського району
    • Георгіївський сільський округ
      • Аул Велике Псеушхо: 86 чол. (70%, адигейці — 33 чол. або 30%)
  • Сільські населені пункти, підпорядковані адміністрації смт. Новомихайлівський
    • Аул Псебе: 298 чол. (72% від населення аулу)
• Місто Туапсе: 104 чол.

Історія[ред. | ред. код]

Про найдавнішу історію адигів, у тому числі й шапсугів, розповідають артефакти наступних археологічних культур — майкопська культура, дольменна культура, меотська культура та ін., які складають дорогоцінний фонд багатьох історичних музеїв, як в Адигеї та у Росії, так і за кордоном.

Шапсуги становили одну з найбільших груп не тільки причорноморських адигів, а й усього адигського (черкеського) етнічного масиву. Вони населяли землі між річками Джубга і Шаху (так званий Малий Шапсуг), а також і високогірні лісисті області на північних схилах Кавказького хребта уздовж річок Антхір, Абін, Афіпс, Вулан, Шебш та ін. (Великий Шапсуг). Брали активну участь у боротьбі з Кримським ханством.

Сучасні дослідження підтвердили (Максідом А. А., Чірг А. Ю.) — давні шапсуги успішно здійснювали зовнішню торгівлю, особливо активно з Анатолією^[4].^[5]

Під час Кавказької війни були одними із найзатятіших противників Росії, увійшли до створеного Шамілем союзу, що існував до 1859. Наприкінці 1860 був заснований меджліс, який об'єднав шапсугів, убихів і натухайців. У 1864 переважна більшість шапсугів разом з іншими адигами була виселена до Османської імперії (мухаджирство), де були частково асимільовані. На Кавказі залишилося близько 2 тисяч шапсугів, а їхні землі стали заселятися слов'янськими, вірменськими та грецькими колоністами.

У 1924 був створений Шапсугський національний район з центром у Туапсе, потім у селах Красноалександровське і Лазаревське, в 1945 перетворений у Лазаревський район Краснодарського краю (з 1961 — Лазаревський район міста Сочі). На 1-му з'їзді шапсугського народу у 1990 була прийнята декларація про відновлення Шапсугського національного району. 12 червня 1992 Президія ДД РФ прийняла постанову про створення Шапсузького національного району.

Серед шапсугів у мовному відношенні виділяються хакучі.

Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона наприкінці 19 століття повідомляв:

Шапсуги — сильне черкеське плем'я, що жило уздовж обох схилів Головного Кавказького хребта, займаючи на північній його стороні країну між ріками Адагум і Супса, а на південній— між річками Пшади і Шаху.

У першій половині XVIII ст. Шапсуги прийняли іслам і з ревнощів до нового вчення напали на своїх сусідів-натхокуаджів, зібрали у них хрести і спалили їх.

Почалася війна, що тривала 20 років; натхокуаджі вторглися у землю Шапсугів і спалили їх мечеті.

Анапські паші намагалися примирити ворогуючих, що їм і вдалося.

У шапсугів не було князів (паш); народ ділився на вуорків (дворян), торлокотлів (середній стан, вільні хлібороби), пшітлів (селяни) і унаутів (рабів). Лад суспільства був аристократичний. Весь народ ділився на окремі самостійні громади—псухо і громади—хабл, що управляли своїми виборними старшинами або найстаршими жителями. З давніх пір дворяни (вуорки) панували серед шапсугів, але мало-помалу народ звільнився від їх переважаючого авторитету і на народних зборах став домагатися скасування дворянських привілеїв і свободи від домагань дворян на свою працю і майно.

Довго тривала ця боротьба, але без певного результату. Нарешті у 1790-х роках стався вибух через насильства, вчиненого дворянами Шеретлуковими над проїжджими торгівцями, які перебували під заступництвом однієї громади; народ з помсти напав на одного з Шеретлукових, образив грубими словами і дією його матір, захопив його кріпосну дівчину і пограбував його майно.

Така неповага до дворянства була першим прикладом порушення дворянських переваг і послужила приводом до відкритої боротьби дворянства з народом.

Шеретлукови зважилися кров'ю змити завдану образу, виселилися до бзедухів і у 1793 р. відправили у Петербург депутацію, умовивши імператрицю Катерину II дати їм на допомогу козаків. У 1796 р. бзедухи, з підмогою від росіян (три сотні чорноморських козаків з 1 гарматою), одержали над шапсугами рішучу перемогу на берегах Бзіюкозауо (див. Бзіюкська битва. Довго після того ще тривала боротьба, лилася кров і винищувалося майно Шапсугів і бжедухів; нарешті Шеретлукови помирилися зі своїм народом і повернулися на батьківщину, крім Алі-султана, який залишився в землі Чорноморського війська і заснував Гривенську черкеську станицю.

Шапсуги досягли свого і обмежили права дворян. Хоча дворянство зберегло деякі переваги над народом, але вони мали швидше характер почесних відзнак; наприклад, за кров убитого дворянина платиться 30 голів худоби, а за торлокотля— 28; за крадіжку коня, окрім повернення вкраденого, ще 2 коні дворянину, 1 коня торлокотлю. Кріпосні, бачачи падіння влади і значення дворян, відмовилися їм підкорятися і скинули з себе їх ярмо.

Багато дворянських сімей пішло до сусідів, інші— до росіян; дворяни, котрі залишилися на батьківщині, втратили усі переваги, крім тих, які даються розумом, красномовством і хоробрістю. Такий же демократичний переворот, але поступово, без кровопролиття, здійснився у натхокуаджів і абадзехів упродовж двох поколінь.

Велика частина справ перейшла до народних зборів, на котрі сходився весь народ, і де розбиралися великі позови, суспільні потреби і справи.

Законодавча і виконавча влада перебувала в руках народу, а відсутність глави робило управління республіканським. У зборах були присутні всі стани, крім залежних селян; пізніше збори складалося з депутатів від товариств.

Кожне псухо (громада) управлялося своєї мирської сходкою— зауча або джемі. Цивільний і юридичний побут Шапсуги ґрунтувався на трьох головних засадах: 1) на праві власності, 2) на праві вживання зброї кожною вільною людиною і 3) на родовому союзі, зі взаємним обов'язком захищати один одного, мстити за смерть, образу та порушення прав власності всім за кожного і з відповідальністю перед чужими родовими спілками за всіх своїх. Суд спочатку проводився на підставі звичаю, адата, але потім, під впливом духовенства, що посилилося внаслідок боротьби з росіянами, і розвитком фанатизму, став запроваджуватися суд духовний, за шаріатом, хоча суд за адатом переважав до кінця.

Боротьба шапсугів з російськими військами тривала до 1863 р., коли вони змушені були виселитися на Кубанську рівнину або ж піти до Туреччини. Вони віддали перевагу останньому, хоча багато хто з них також були виселені насильно. Південні приморські Шапсуги були підкорені генералом Гейманом в 1864 р. і теж виселилися до Туреччини.^[6]

.

Сучасні Шапсузькі аули[ред. | ред. код]

• Туапсинский район Краснодарського краю: Агуй-Шапсуг (раніше Куйбишевка), Велике Псеушхо, Мале Псеушхо, Псебе
• Лазаревський район міста Сочі: Хаджіко (раніше Красноалександровський 1-й), Калеж (раніше Красноалександровський 2-й), Лиготх (раніше Красноалександровський 3-й), Наджіго, Великий Кічмай, Малий Кічмай, Тхагапш (раніше ім. Кірова).
• Тахтамукайського району Адигеї: Афіпсіп, Панахес, Псейтук, Хаштук.

В аулі Лиготх знаходиться музей «Садиба причорноморського шапсуги».

У селищі Лазаревське з 1991 р. видається газета «Шапсуги».

Лазаревський етнографічний музей[ред. | ред. код]

У музеї можна побачити історичні реліквії, вік яких сягає 4-5 тисяч років^[7], крім того, є експозиція старовинної черкеської зброї, спорядження воїна, кінської упряжі, красиві зразки святкового адигського жіночого одягу (з темного оксамиту і парчі, прикрашеної золотою вишивкою, срібною тасьмою і позолоченими застібками). Шапсугські жінки були вправними майстринями.

Відомі шапсуги[ред. | ред. код]

• Тугужуко Кизбеч — один з найбільш значних ватажків адигів під час Кавказької війни XIX в.
• Ачмізов Айдамир Ахмедович — Герой Радянського Союзу (31.03.1943)
• Совмен Хазрет Меджідовіч — президент Республіки Адигея (2002–2007)
• Кобля Якуб Камболетовіч — Заслужений тренер СРСР
• Шхалахов Валентин Ібрагімович — Заслужений тренер СРСР з дзю-до
• Напсо Кушук Заідовіч — Заслужений будівельник Росії, депутат Законодавчих Зборів Сочі, член Громадської Палати міста Сочі
• Чуц Абубачір Батербіевіч — Герой Радянського Союзу (1912 — 27.03.1944)
• Тхагушев Ісмаїл Халаловіч — Герой Радянського Союзу (17.03.1920-15.11.1943).
• Натхо, Бібрас.

Див. також[ред. | ред. код]

• Адигська діаспора
• Геноцид черкеського народу

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

• Адигською (Черкеська) енциклопедія. Москва, 2006
• Шапсуги // {{{Заголовок}}}. — 320 с.

Посилання[ред. | ред. код]

• Шапсуги // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
• Офіційний сайт Адиге Хасе причорноморських адигів-шапсугів [Архівовано 23 грудня 2008 у Wayback Machine.]
• адигського (черкеський) інформаційний портал Хеку [Архівовано 6 липня 2007 у Wayback Machine.]
• Лист М.Лохвіцкого в ЦК КПРС, Пленуму з національних питань. 4 травня 1989