Шпіґель — Вікіпедія

Шпіґель
Der Spiegel
Нова будівля видавництва Шпігель в Гамбурзі (з 2011), данського архітектора Х.Ларсена
Країна видання  Німеччина
Тематика журнал новин
Періодичність виходу тижневик
Мова німецька
Адреса редакції Гамбург
Головний редактор Клаус Бринкбоймер (2015)
Видавець Рудольф Аугштайн
Засновник Рудольф Аугштайн
Засновано 1947
Наклад 840000 / тиждень примірників
ISSN-L 0038-7452
ISSN 0038-7452
www.spiegel.de

Шпі́ґель (з нім. Der Spiegel [deːɐ ˈʃpiːɡəl] — «дзеркало») — німецький щотижневий журнал (ілюстрований, кольоровий). Заснований в 1947 році, публікують у Гамбурзі. Має один із найбільших накладів у Європі (1 млн на тиждень).[1] Вважається найпопулярнішим суспільно-політичним журналом серед середнього класу Німеччини. The Economist називає Der Spiegel найвпливовішим часописом континентальної Європи.[2] Має однойменне власне видавництво «Шпіґель-Ферлаґ» (нім. Spiegel-Verlag), котре, крім «Шпігеля», видає також (з 1971 р.) економічно-діловий щомісячник «Manager Magazin».

Історія видання[ред. | ред. код]

Ще до Першої світової війни Ліон Фейхтвангер видавав газету під назвою «Der Spiegel», яка у  1908 р. об'єдналася з газетою «Шаубюне» Зігфріда Якобсона.

Перше видання після Другої світової війни вийшло 4 листопада 1947 р. у Ганновері як наступник газети «Diese Woche». Журнал наслідував приклад американських та британських часописів новин, у першу чергу — журналу Time. Молоді німецькі редактори під керівництвом Рудольфа Аугштайна намагалися виконувати свою роботу за принципами критичної і серйозної журналістики, що призводило до того, що звинувачення на шпальтах журналу звучали навіть на адресу його союзників (противників Німеччини у Першій і  Другій світовій війні). Уряд у Лондоні та три інші окупаційні держави протестували проти такої форми надання інформації і позбулися журналу.

Рудольф Аугштайн отримав ліцензію на видавничу діяльність і перейменував журнал в Der Spiegel. З першого номера в січні 1947 року він був видавцем і шеф-редактором. Редакція знаходилася в ганноверскому Анцайгерхоххаус (одному з перших висотних будинків Німеччини).

Після 1950 року, журнал належав Рудольфу Аугштайну та Джону Яру; Яр поділив свою частку разом із Річардом Грунером в 1965 році, щоб сформувати видавництво Gruner + Jahr. У 1969 році, Аугштайн викупив Gruner + Jahr та став єдиним власником Der Spiegel. У 1974 році, Аугштайн провів реструктуризацію компанії та зробив акціонерами співробітників. Власником акцій міг стати будь-який співробітник, який мав більше трьох років стажу роботи.

Наклад часопису зростав швидко. Від 15 000 примірників у 1947 році він зріс до 65 000 в 1948 році і 437 000 в 1961 році. У 1962 році наклад становив вже майже 500 000 примірників.[3] Возз'єднання Німеччини дозволило часопису розширити свій вплив на теренах колишньої Східної Німеччини. Після цієї події його наклад перевищив один мільйон.

Вплив часопису базується на двох стовпах; по-перше, на моральному авторитеті, створеному завдяки розслідувальній журналістиці з ранніх років і доведеному кількома вражаючими справами у 1960-х та 1980-х; по-друге, на економічній міці плідного видавництва.

У 1988 року журнал створив телепрограму Шпігель ТБ. Диверсифікаційні процеси продовжувалися протягом 1990-х років.

В еру Христіана Шульца-Герштейна культурний відділ журналу досяг своєї найвищої точки.

Після появи конкуруючого видання Focus відбулися відчутні зміни; проте журналістський вплив залишився таким же. Focus спочатку позиціонував себе як альтернативу Der Spiegel.

З середини 1990-х років під керівництвом шеф-редактора Штефана Аугуста і під тиском конкуренції відбувається перехід Der Spiegel до неоліберальних поглядів. Одночасно з цим журналу дорікають у тому, що він все більше стає «бульварним» виданням, хоча статті залишаються все такими ж об'ємними і захоплюючими.

У 1994 році відбувся запуск Spiegel online[4][5]

Опитування 1536 німецьких журналістів на початку 2005 року показало, що 33,8 % журналістів вважають Der Spiegel провідним виданням; Süddeutsche Zeitung — 34,6 %, Focus — 4,6 %. У 1993 році дві третини опитаних журналістів віддали свої голоси на користь Der Spiegel.

У 2007 році журнал почав новий регіональний додаток у Швейцарії.[6] То був 50-сторінковий огляд цієї країни.[6]

У 2010 році в Der Spiegel працювало понад 80 співробітників відділу факт-чекінгу.

Справа «Шпігеля»[ред. | ред. код]

Саме з Der Spiegel пов'язаний найгучніший скандал навколо утисків свободи слова в післявоєнній Німеччині, так званий «Скандал зі Spiegel» (нім. Spiegel-Affäre).  Скандал, що вибухнув у 1962 році, був викликаний цілим рядом доволі критичних статей журналу Der Spiegel, присвячених проблемі корупції в міністерстві оборони. Зокрема, журналісти проливали світло на особисту зацікавленість міністра оборони Франца Йозефа Штрауса при розподілі будівельних підрядів. На думку журналістів, міністр отримував великі хабарі, «відкати» від будівельних компаній, зокрема, компанії FibAG. Крім того, Der Spiegel регулярно в дуже жорсткій формі критикував плани міністра оборони перетворити Німеччину на ядерну державу. В умовах посилення холодної війни, на думку редакції, озброєння бундесверу ядерною зброєю означало перетворення ФРН в ціль для радянських ядерних ракет, що означає, у разі можливої ​​війни — повне знищення Західної Німеччини.

Кульмінацією конфлікту стала опублікована в жовтні 1962 року стаття під назвою «До оборони готові умовно» (Bedingt abwehrbereit), присвячена підсумками навчань НАТО Fallex 62. Журнал розповсюдив інформацію, що, за результатами цих навчань, ні бундесвер, ні об'єднане натовське угрупування, розташоване на території ФРН, не в змозі у разі можливої ​​війни утримувати Західну Німеччину більш ніж два тижні.

Реакція Штрауса не забарилася: 23 жовтня 1962 року редакція була звинувачена у державній зраді та розголошенні державної таємниці. Канцлер Конрад Аденауер під час виступу у бунденстазі назвав це «зрадою, глибокою, мов прірва»[7]

Через кілька днів поліція захоплює редакцію журналу в Гамбурзі та частину його офісу в Бонні. У співробітників ведуться обшуки. В Іспанії заарештовано автора статті Конрада Ахлера, воєнного експерта та заступника головного редактора, що перебував там у відпустці.

3 та 4 листопада 1962 року затримали ще кількох редакторів журналу разом із видавцем та редактором Рудольфом Аугштайном. Журнал звинуватили також в отриманні секретних відомостей незаконним шляхом. Протести громадськості проти дій відносно Der Spiegel піднімаються як у Німеччині, так і за її межами. Слідчі вивчають архіви журналу.

Тим часом п'ять міністрів від ліберальної Вільно-демократичної партії були змушені скласти свої повноваження через те, що міністр юстиції Штаммбергер, представник цієї політичної сили, не був проінформований про арешти журналістів.

30 листопада 1962 року пішов у відставку і міністр оборони Штраус, який остаточно заплутався у своїй брехні з приводу участі в акції проти журналу.

Гучний скандал призвів до того, що 14 грудня 1962 року канцлер Аденауер формує новий кабінет міністрів.

Нарешті, 7 лютого 1963 року звільнили головного редактора Рудольфа Аугштайна, який пробув під вартою 103 дні. Звинувачення з нього та інших журналістів зняті.

Рудольф Аугштайн, 1985 р. Гамбург

Невдовзі до Верховного суду звернувся вже Der Spiegel. Видання бажало, щоб дії федерального уряду і федеральної прокуратури отримали правову оцінку як порушення конституції. На це конституційні судді, щоправда, не пішли. При рівності голосів — чотири проти чотирьох — клопотання було відхилено. Дії виконавчої влади тим самим були виправдані та визнані конституційними. Проте вперше в правовій історії Німеччини суд опублікував особливу думку меншості суддів, які визнали атаку на Der Spiegel порушенням Основного закону. Важливо, що в тій частині обґрунтування судового рішення, під якою підписалися всі судді, міститься кілька закликів до держави заново обдумати і по-новому організувати своє ставлення до свободи слова і свободи преси. Так, суд констатував, що в поняття свободи преси входить і «охорона довірчих відносини між пресою і приватними інформаторами». Такі джерела можуть бути «корисними», тільки якщо «інформатор» може покластися на те, що редакційна таємниця залишиться збереженою". Одночасно була спростована і аргументація, згідно якої охорона державної таємниці в інтересах оборони країни "має вирішальний пріоритет перед свободою преси, бо остання має своєю передумовою існування держави, а в разі його руйнування «руйнується і сама». Цінністю, що варта захисту у першу чергу, була визнана не «організаційна структура» країни, а, насамперед, її «вільний демократичний лад». Його ознакою є те, «що державні справи, включаючи і військові, хоча й ведуться відповідними державними органами, але підлягають постійній критиці або схваленню з боку народу».[7][8][9]

Справа «Flick»[ред. | ред. код]

Справа Flick розпочалася в 1975 році. Ця компанія продала свої акції на суму 1900000000 німецьких марок. У січні наступного року Flick подала запит на звільнення від податку для цієї операції, який був схвалений федеральним міністром Хансом Фридеріком, а потім і його наступником Отто Графом Ламбсдорффом.[10]

П'ять років потому, в 1981 році, слідчий Клаус Ферстер, який спеціалізувався на податковому шахрайстві, знайшов докази того, що Flick здійснювала грошові перекази для всіх партій в німецькому Бундестазі. Касова книга бухгалтера компанії Рудольфа Діхеля показала, що поряд з іншими перекладами, 250000 німецьких марок була передано голові Християнського соціалістичного союзу Францу-Йозефу Штраусу і ще 565000 німецьких отримав голові Християнського демократичного союзу Гельмут Коля.[11]

Намагаючись забезпечити собі недоторканність, уряд Коля спробував прийняти законопроєкт в 1984 році, який передбачав амністію для усіх політиків, які отримали податкові відрахування для пожертвувань політичним партіям[12]

16 лютого 1987 Ханс Фридерік і Отто Граф Ламбсдорфф були визнані винними в ухиленні від сплати податків і допомоги у податковому шахрайстві. Вони отримали грошовий штраф.[13] Ламбсдорффу довелося піти у відставку зі своєї посади федерального міністра, а Фрідріх звільнив крісло генерального директора в Dresdner Bank.[13]

У 1984 році німецький бундестаг створив комітет для розслідування цієї справи[14] Він встановив, що в період між 1969 і 1989 роками політики усіх основних партій ХДС, ХСС, ВДП і СДПН отримали гроші від Flick у загальному обсязі 25000000 Німецьких Марок.[10]

Розслідувальний журналізм[ред. | ред. код]

Der Spiegel має характерну репутацію виявлення неправомірних політичних дій та скандалів. Інтернет версія Британської Енциклопедії підкреслює цю якість журналу наступним чином: «Журнал славиться своїми агресивними, енергійними і влучно написаними викриттями державної халатності і скандалів.»[5] Це заслуговувало на визнання ще в 1950 році, коли Федеральний парламент почав розслідування звинувачень Spiegel про те, що його підкуплені члени планують здати Бонн як резиденцію уряду ФРН.

З часу справи Spiegel часопис неодноразово відігравав значну роль у виявленні політичних образ і гріхів, у тому числі й у справі Flick.[3]

Spiegel-скандал тепер згадують, говорячи про зміни політичної культури післявоєнної Німеччини, а також про перші масові демонстрації та громадські протести, які слугували поворотним моментом від старої авторитарної держави до сучасної демократії.

У 2010 році журнал підтримує WikiLeaks в публікації матеріалів з Державного департаменту Сполучених Штатів, поряд з The Guardian, The New York Times, Ель Паїс, і Le Monde.[15]. У жовтні 2013 року за допомогою колишнього АНБ-підрядника Сноудена викриває систематичне прослуховування приватного мобільного телефону канцлера Німеччини Ангели Меркель протягом більш ніж 10 років з боку Агентства національної безпеки.[16]

Провідна роль журналу в розслідувальній журналістиці та її монополія добігла кінця в 2013 році, так як інші німецькі ЗМІ, у тому числі Süddeutsche Zeitung, Bild, ARD і ZDF, стали ефективно боротися з політичними скандалами.[17]

Тематичні підрозділи, редакції[ред. | ред. код]

  • Німецька політика
  • Німеччина
  • Економіка
  • Закордонні справи
  • Наука і техніка
  • Культура
  • Суспільство
  • Спорт
  • Спеціальні теми
  • Мультимедіа

Spiegel online[ред. | ред. код]

Spiegel online був заснований у 1994 році. Належить спільно з Manager Magazin Online підприємству SPIEGELnet AG, 100 % акцій яким володіє видавництво. Матеріали пише власна редакційна команда, деякі перейшли сюди з новиннєвих агентств. З 2002 року пропонує платний доступ до архіву статей.

Онлайн безкоштовно можна знайти матеріали, які будуть надруковані в найближчому номері Der Spiegel, за винятком головної теми.

Шеф-редактор — журналіст Маттіас Мюллер фон Блуменкрон.

Критика видання[ред. | ред. код]

Одним з основних пунктів критики, яка була висунута проти Der Spiegel, стосується використання мови в журналі. У 1957 році, письменник Енценсбергер опублікування своє есе Die Sprache Der Spiegels («Мова Der Spiegel»), в якому він піддав критиці його так звану «вдавану об'єктивність». Вовк Шнайдер, видатний журналіст і філолог, назвав журнал «найбільшим скаліченням німецької мови» і використав цитати з часопису як приклади невмілої мови у своїх керівництвах по стилю. Така критика була не стільки з царини мовної естетики, скільки звинуваченням Der Spiegel у приховуванні та спотворенні реальних тем та статей через маніпуляції із семантикою та риторикою. У 1957 році, однак, Енценсбергер визнав у письмовій заяві, що жодний інший сучасний німецький журнал не досяг рівня Шпігель в об'єктивності.

Думки щодо рівня мови, яку використовує Der Spiegel, змінилися наприкінці 1990-х. Після найму багатьох талановитих письменників Німеччини, Der Spiegel почав здобувати численні нагороди за найкращі статті.

Деякі критики, зокрема, історик Лутц Хечмейстер, біограф Аугштайна та колишній автор Der Spiegel Отто Келер, засуджували журнал за спокійне ставлення до колишніх нацистів, навіть есесівців. Der Spiegel, який у випадках викриття нацистської діяльності серед відомих осіб не демонструє стриманість, спотворює історію та покриває злочинців, наймаючи інсайдерів для написання статей на теми Третього Рейху. Проте ранні звіти журналу про пожежу в Рейхстазі, написані колишніми офіцерами СС Паулем Кареллом (який також служив головним прес-секретарем при міністрі закордонних справ нацистської Німеччини Йоахімові фон Ріббентропі) і Фріцем Тобіасем, вважаються впливовими в історичному контексті, оскільки з 1960-х років справжність статей цих двох авторів підтверджена авторитетним істориком Хансом Моммзеном.

Франклін Лемб вважає, що Der Spiegel таїть у собі сильний проізраїльський ухил[18].

Справа Релотіуса[ред. | ред. код]

У грудні 2018 року був звільнений журналіст Клаас Релотіус. Він протягом багатьох років працював у редакції, отримав багато журналістських нагород (премії «Німецький репортер» в 2013, 2015, 2016, 2018 роках, премія CNN в 2014 і Лауреат премії Європейської преси у 2017). Навіть коли надійшли дані, що Клаас підроблював свої матеріали (антиамериканський акцент тощо) і визнав, що 14 матеріалів були фейкові, включно із деякими, що отримали нагороди, Der Spiegel захищав його до останнього моменту.[19][20]

Редакційні представництва[ред. | ред. код]

  • В Німеччині:

Берлін, Дрезден, Дюссельдорф, Франкфурт-на-Майні, Карлсруе, Мюнхен, Штуттгарт.

  • В світі:

Бостон, Брюссель, Варшава, Вашингтон, Кейптаун, Лондон, Мадрид, Москва, Нью-Делі, Нью-Йорк, Париж, Пекін, Ріо-де-Жанейро, Рим, Сан-Франциско, Тель-Авів

Шеф-редактори[ред. | ред. код]

  • 1960-ті — кінець 1980-х — Йоханнес К. Енгель
  • 1962—1968 — Клаус Якобі
  • 1969 — січень 1973 — Гюнтер Гаус
  • 1973 — 31 грудня 1989 — Ерих Бйоме (разом з Энгелем та Функом)
  • 1986/87 — 10 липня 1991 — Вернер Функ (спочатку разом з Бйоме, потім з Кільцем)
  • початок 1990 — 13 грудня 1994 — Ханс Вернер Кільц (спочатку разом з Функом, потім з Каденом)
  • середина липня 1991 — 1 серпня 1994 — Вольфганг Каден (разом з Кільцем)
  • 16 грудня 1994 по 2008 — Штефан Ауст
  • 2008—2011 — Матіас Мюллер фон Блуменкрон и Георг Масколо
  • 2011—2013 — Георг Масколо
  • 2013—2015 — Вольфганг Бюхнер
  • з 2015 — Клаус Бринкбоймер

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Редакції видань Югославії могли вільно передплатити журнал у 1970-1980-х роках.[21]

Особливе видання Der Spiegel про іслам було заборонено в Єгипті в квітні 2008 року за публікацію матеріалу, який, на думку влади, ображає цю релігію і пророка Мухаммеда.[22]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ DER SPIEGEL in English. About.com Education. Архів оригіналу за 16 лютого 2017. Процитовано 17 січня 2016.
  2. ↑ His country's mirror. The Economist. ISSN 0013-0613. Процитовано 17 січня 2016.
  3. ↑ а б Esser, Frank; Hartung, Uwe (1 квітня 2004). Nazis, Pollution, and no Sex Political Scandals as a Reflection of Political Culture in Germany. American Behavioral Scientist (англ.). Т. 47, № 8. с. 1040—1071. doi:10.1177/0002764203262277. ISSN 0002-7642. Архів оригіналу за 13 грудня 2019. Процитовано 17 січня 2016.
  4. ↑ Berlin, Anne Penketh Philip Oltermann in; Barcelona, Stephen Burgen in (12 червня 2014). European newspapers search for ways to survive digital revolution. The Guardian (en-GB) . ISSN 0261-3077. Процитовано 17 січня 2016.
  5. ↑ а б Schäffner, Christina (15 травня 2005). Bringing a German Voice to English-speaking Readers: Spiegel International. Language and Intercultural Communication. Т. 5, № 2. с. 154—167. doi:10.1080/14708470508668891. ISSN 1470-8477. Процитовано 17 січня 2016.
  6. ↑ а б The Lemon Dealers. European Journalism Observatory - EJO (амер.). Процитовано 17 січня 2016.
  7. ↑ а б Дело "Шпигеля". Пример из Германской истории / Асоціація Європейських Журналістів. aej.org.ua. Процитовано 17 січня 2016.
  8. ↑ Дело журнала Spiegel - проверка демократии на прочность | История | DW.COM | 10.10.2012. DW.COM. Процитовано 17 січня 2016.
  9. ↑ Особенности профессии - дело "Шпигеля". www.univer.tv. Процитовано 17 січня 2016.
  10. ↑ а б - Die "fünfte Gewalt". Deutschlandradio Kultur (de-DE) . Процитовано 17 січня 2016.
  11. ↑ Was hat Kohl mit Flick zu tun?. Die Zeit. ISSN 0044-2070. Процитовано 17 січня 2016.
  12. ↑ War Games. www.multinationalmonitor.org. Процитовано 17 січня 2016.
  13. ↑ а б Kremp, Herbert (12 вересня 2010). Ein deutscher Europäer. Welt Online. Процитовано 17 січня 2016.
  14. ↑ Das Parlament, Nr. 11 2006, 13.03.2006 - Streit um die gekaufte Republik. webarchiv.bundestag.de. Процитовано 17 січня 2016.
  15. ↑ WikiLeaks FAQ: What Do the Diplomatic Cables Really Tell Us?. SPIEGEL ONLINE. Процитовано 17 січня 2016.
  16. ↑ Embassy Espionage: The NSA's Secret Spy Hub in Berlin. SPIEGEL ONLINE. Процитовано 17 січня 2016.
  17. ↑ Pfanner, Eric (28 квітня 2013). As One German Weekly Falters, Another Celebrates Big Gains. The New York Times. ISSN 0362-4331. Процитовано 17 січня 2016.
  18. ↑ Der Spiegel Tries Again. www.counterpunch.org. Процитовано 17 січня 2016.
  19. ↑ Скандал с фейками в «Der Spiegel» должен возродить дискуссию об агентурном проникновении РФ в западные СМИ, StopFake.org, 6 січня 2018
  20. ↑ Скандал с фейками в «Der Spiegel» должен возродить дискуссию об агентурном проникновении РФ в западные СМИ, LB, 5 січня 2018
  21. ↑ Орися Хом'як. Тіто не боявся ні Гітлера, ні Сталіна / Високий замок.— Львів, № 4 (5260) за 15-21 січня 2015.— С. 10
  22. ↑ Der Spiegel issue on Islam banned in Egypt. France 24 (амер.). Процитовано 17 січня 2016.

Посилання[ред. | ред. код]

Література та бібліографія
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Шпіґель&oldid=41908756