Шхуна — Вікіпедія

Шху́на (нід. schoener) — тип вітрильного судна, що має не менше двох щогл із косими вітрилами, коли передня щогла нижча за наступну, або всі щогли однакові.

Типи шхун[ред. | ред. код]

Шхуна має два види оснащення: один для транспортних суден, другий — для яхт. Обидва види мають дві щогли (фок і грот).

За типом вітрильного оснащення шхуни поділяються на гафельні (дво- і більше щоглове судно з гафельним оснащенням), бермудські (з косими, без гафелів, бермудськими вітрилами), стаксельні (замість гафельних вітрил оснащена стакселями), марсельні (окрім гафельного оснащення має марселі на передній щоглі) й брамсельні. Брамсельна шхуна відрізняється від марсельної наявністю брам-стеньги і ще одним додатковим прямим вітрилом — брамселем. Іноді двощоглові марсельні й брамсельні шхуни (особливо з брифоком) можна сплутати з бригантиною. Незалежно від типу косих вітрил (гафельних або бермудських) шхуна може бути і марсельною (брамсельною). Шхуна-барк зветься баркентина, шхуна-бриг — бригантина.

Шхуна-яхта має зазвичай косе оснащення на обох щоглах, але іноді на фок-щоглі несе марсель. Свого часу шхуни-яхти були вельми поширені та займали перші позиції на «Кубку Америки», але за останній час тендери витіснили їх.

Шхуни мають невелику осадку, що дозволяє ходити навіть на мілководді.

Історія[ред. | ред. код]

Перші судна з таким озброєнням з'явилися ще в XVII столітті в Голландії й Англії, але широке застосування шхуни отримали в Америці. Вони мали дві щогли з гафельними вітрилами й застосовувалися для каботажних перевезень. У XVII — XVIII століттях були основними кораблями піратів у Карибському морі. У XVIII — XIX ст. шхуни входили до складу вітрильних флотів як посильні судна і мали до 16 гармат.

Основним типом торговельного вітрильного судна в XV—XVI ст. була шхуна з двома-трьома або більше щоглами і косими вітрилами. Шхуни вважалися найбільш економічними суднами, оскільки з керуванням косим вітрильним оснащенням легко справлялася порівняно невелика команда^[1].

Наприкінці XIX століття конкуренція пароплавів призвела до необхідності скорочення команд суден. Завдяки простоті вітрильного озброєння й легкості управління саме шхуни змогли вистояти у цій боротьбі. Здебільшого будувалися дво- та трищоглові шхуни, рідше — чотирьох-, п'яти- й шестищоглові. Єдину у світі семищоглову шхуну «Томас У. Лоусон» спустили на воду 1902 року в місті Квінсі, Массачусетс (США). «Томас У. Лоусон» призначався для перевезення вугілля. Кожна з семи сталевих щогл висотою 35 м важила 20 т. Їх продовженням були дерев'яні 17-метрові стеньги. Роботу моряків полегшували різні механізми. Шхуна, що не мала двигуна, була оснащена паровою рульовою машиною, паровими лебідками, електричною системою і навіть телефонною мережею^[2].

Після Першої світової війни через брак торгових суден, американці побудували багато дерев'яних шхун найрізноманітніших розмірів, що мають від трьох до п'яти щогл.

Сучасні шхуни мають довжину понад 22-28 м, обладнані також двигуном внутрішнього згоряння, бувають транспортні, промислові, спортивні та навчальні.

Відомі шхуни[ред. | ред. код]

«Америка» — першою з не англійських яхт виборола британський кубок «Ста гіней» («Кубок Америки»)
«Фрам» — легендарне норвезьке полярне судно для дослідження Арктики та Антарктики