Ґалаґан Микола Михайлович — Вікіпедія

Микола Михайлович Ґалаґан
Військовий комісар Директорії України
14 грудня 1918 — 26 грудня 1918
Попередник:	Щуцький Борис Йосипович як в.о. військового міністра
Наступник:	Осецький Олександр Вікторович
Посол УНР в Румунському королівстві
Посол УНР в Угорщині
Народження:	24 листопада 1882(1882-11-24) с. Требухів, Остерський повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія
Смерть:	1955 ?
Національність:	Українець
Освіта:	Третя київська гімназія
Партія:	Революційна українська партія (1900—1905) Українська Соціал-Демократична «Спілка» (1905—1913) Українська соціал-демократична робітнича партія
Військова служба
Роки служби:	1910–1911, 1914–1917
Приналежність:	Російська імперія,  УНР
Звання:	Підпоручик
Битви:	Перша світова війна
Нагороди:
Медіафайли у Вікісховищі
Роботи у  Вікіджерелах

Микола Михайлович Ґалаґан (24 листопада 1882, с. Требухів, Остерський повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія — 1946(?) — 1955(?)) — український громадсько-політичний діяч, публіцист, член Української Центральної ради, посол УНР в Румунії й Угорщині.

У міжвоєнні роки був викладачем на Закарпатті.

У часи Другої світової війни був в'язнем у німецьких тюрмах, потім — радянських. Дата й місце смерті не встановлені.

Життєпис[ред. | ред. код]

Його батько Михайло Ґалаґан був православним священником і походив із заможної козацької родини, а мати належала до роду дрібних шляхтичів.

Навчання[ред. | ред. код]

З 1890 року навчається у 3-й Київській гімназії. Там він подружився із Григорієм Чупринкою, який справив суттєвий вплив на формування його національної свідомості.

У 1898 вступає до Колегії Павла Ґалаґана і закінчує її у травні 1902 року із золотою медаллю. Цього ж року він стає студентом природничого факультету Київського університету.

У 1909 році завершує навчання в університеті та отримує диплом першого ступеня.

Революційна діяльність[ред. | ред. код]

Революційна Українська Партія (РУП)[ред. | ред. код]

Ще на шкільній лаві у 1900 році прилучився до революційної діяльності, стає активним членом РУП.

В університеті він вступив до української студентської громади, до якої належали майбутні провідники українського соціал-демократичного руху: Дмитро Антонович, Володимир Винниченко, Андрій Лівицький, Микола Порш, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Володимир Степанківський, Михайло Ткаченко, Микола Троцький, Володимир Чехівський. Члени громади одночасно належали й до Революційної Української Партії. На початку діяльності партія займала радикально-національний напрям, ідеологом якого був Микола Міхновський, однак згодом РУП еволюціонувала до соціал-демократії.

В 1902 році з РУП виділилась Українська Народна Партія на чолі з Миколою Міхновським.

Залишився у партії та здійснював пропагандистську діяльність у «марксистській» групі на чолі з Михайлом Ткаченком.

Українська Соціал-Демократична «Спілка»[ред. | ред. код]

В 1905 році група членів РУП на чолі з Маркіяном Меленевським, П. Канівцем та Василем Мазуренком разом із бундівськими організаціями в Україні створили Українську Соціал-Демократичну «Спілку», яка увійшла до РСДРП (меншовицької фракції) на правах автономної частини.

Протягом 1905—1907 років працював у центральному проводі «Спілки», а влітку 1907 обійняв посаду секретаря цієї партії.

На початку 1908 року центральний провід організації був майже повністю розгромлений, але Микола Ґалаґан пробував відновити діяльність партії, однак безрезультатно.

Службова та військова кар'єра[ред. | ред. код]

В 1909 році отримав посаду урядовця в Київському відділенні Волзько-Камського банку.

В 1910—1911 роках перебував на військовій службі «однорічником»: спочатку — рядовим 29-го піхотного Чернігівського полку (в Варшаві), потім — в унтер-офіцерському званні у складі 129-го піхотного Бессарабського полку (в Києві). В кінці 1911 року був звільнений від служби, отримавши чин прапорщика запасу армійської піхоти. В травні-червні 1912 року, в чині прапорщика, пройшов перепідготовку в таборах 165-го піхотного Луцького полку (біля Києва).

В 1912—1913 роках продовжував працювати у київському банку, а згодом перевівся до Чернігова, де з початку 1914 року працював в губернському Управлінні сільського господарства як практикант інспектора з культури боліт та лугознавства.

Брав участь у Першій світовій війні. В перші дні війни був мобілізований до 23-го піхотного запасного батальйону, який згодом був переформований у 23-й піхотний запасний полк та в жовтні 1914 року відправлений з Чернігова на Південно-Західний фронт, до складу 8-ї Армії. Служив на посаді батальйоного, згодом полкового, ад'ютанта, нагороджений чотирма орденами. У травні 1917 року був переведений до 18-го Заамурського прикордонного піхотного полку (у складі 41-го армійського корпусу), командував 4-ю ротою.

У червні 1917 року, за власним бажанням, в чині прапорщика, відряджений на службу до сформованого в Києві Українського Богдана Хмельницького піхотного полку Російської республіканської армії, на посаду полкового ад'ютанта. У складі цього полку брав участь в боях проти військ Австро-Угорщини. У листопаді 1917 року підвищений в чині до підпоручика.

В боротьбі за незалежність України[ред. | ред. код]

У 1917 році бере участь у I Всеукраїнському військовому з'їзді, згодом — у II Всеукраїнському військовому з'їзді, на якому був проголошений I-й Універсал Центральної Ради.

Восени 1917 року обраний до складу Центральної Ради.

На дипломатичній службі[ред. | ред. код]

6 грудня 1917 року разом із Євгеном Онацьким за дорученням Генерального Секретаріату проводив переговори з урядами Кубані та Великого Війська Донського щодо формування федеративного загальноросійського уряду.

У 1918 — дипломатичний представник УНР в Румунському королівстві. Після проголошення Павла Скоропадського гетьманом Української Держави відмовився від посади посла і працював у департаменті загальних справ міністерства народного здоров'я.

У 1919—1920 рр. — голова дипломатичної місії УНР в Угорщині. Залишив посаду в знак протесту проти підписання С. Петлюрою Варшавського договору.

Еміграція[ред. | ред. код]

В еміграції проживав спочатку у Відні, а з 1922 переїздить до Праги. Працює в різних українських громадських організаціях та бере участь у партійному житті в складі УСДРП.

Після проголошення автономії Карпатської України переїхав до Хуста, де викладав природознавчі дисципліни у державній українській гімназії. Був заарештований угорцями після окупації Закарпаття та депортований до Чехословаччини.

У січні 1944 заарештований гестапо і пів року провів у Празькій тюрмі.

Радянські тюрми та смерть[ред. | ред. код]

У 1945 вивезений радянською військовою контррозвідкою до Києва.

У довіднику «Діячі Української Центральної Ради» під редакцією Осташко Т. С. вказується, що Микола Ґалаґан загинув у Лук'янівській тюрмі 1946 року.^[1]

Згідно з матеріалами Ігоря Сюндюкова, Микола Ґалаґан відбув десятирічне ув'язнення у «Сиблагу» (Кемеровська область, Маріїнськ, п/с 247/6-г). Звільнений 1 листопада 1955 року. Подальша його доля невідома.^[2]

Реабілітований 14 травня 1992 року^[3][4][5].

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

• Веденєєв Д. В. Ґалаґан Микола Михайлович [Архівовано 9 жовтня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2007. — Т. 7 : Ґ — Ді. — 708 с. — ISBN 978-966-02-4457-3.
• Осташко Т. С. Ґалаґан Микола Михайлович [Архівовано 2 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 266. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
• Микола Галаган. З моїх споминів (1880-ті — 1920 р.) : Документально-художнє видання [Архівовано 7 серпня 2018 у Wayback Machine.] / передмова: Т. Осташко, В. Соловйова. — К. : Темпора, 2005. — 656 с. : іл. — ISBN 966-8201-14-0.

Посилання[ред. | ред. код]

• Список видатних діячів Української Народної Республіки^{[недоступне посилання з травня 2019]}
• Повпред України Микола Ґалаґан [Архівовано 11 жовтня 2016 у Wayback Machine.]

Генеалогія та некрополістика Родовід Словники та енциклопедії Енциклопедія сучасної України Нормативний контроль FAST: 1948554 · GKG: /g/1hb_gp2p2 · LCCN: no2006100779 · MAK: 9810683015305606 · NKC: js2015894222 · NUKAT: n2006078729 · VIAF: 47784187 · WorldCat: lccn-no2006100779

п о р Українсько-румунські відносини Населення та кордон Румуни в Україні • Українці в Румунії • Румунсько-український кордон Посли Румунії в Україні Константін Коанде (1917) • Константін Концеску (1917—1918) • Леонтін Пастор (1992—1993) • Бістреану Іон (1993—1998) • Міхай Дінуку (1998—1999) • Корнел Іонеску (1999—2000) • Александру Корня (2000—2005) • Траян Лауренціу-Христя (2005—2010) • Корнел Іонеску (2010—2016) • Крістіан-Леон Цуркану (2016—2022) • Александру Віктор Мікула (з 2022) Посли України в Румунії Галіп Артем Васильович (1918) • Севрюк Олександр Олександрович (1918) • Ґалаґан Микола Михайлович (1918) • Дашкевич-Горбацький Володислав Володимирович (1918) • Гасенко Юрій (1919) • Мацієвич Костянтин Андріанович (1919—1923) • Сандуляк Леонтій Іванович (1992—1995) • Чалий Олександр Олександрович (1995—1998) • Харченко Ігор Юрійович (1998—2000) • Бутейко Антон Денисович (2000—2003) • Бауер Теофіл Йозефович (2004—2005) • Малько Юрій Феодосійович (2005—2008) • Рендюк Теофіл Георгійович (2005—2006,2008) • Кулик Маркіян Зіновійович (2008—2011) • Котик Віорел Дмитрович (2011—2012) • Бауер Теофіл Йозефович (2012—2016) • Рендюк Теофіл Георгійович (2016) • Левицький Євген Вікторович (2016—2017) • Баньков Олександр Сергійович (2017—2020) • Роговей Паун Аурелович (2020-2022) • Прокопчук Ігор Васильович (з 2022)

п о р Українсько-угорські відносини Населення та кордон Угорці в Україні • Українці Угорщини • Угорсько-український кордон Посли Угорщини в Україні Йоганн Форгач (1917–1918) • Андраш Палді (1992) • Іштван Варга (1992–1995) • Лоранд Тот (1995–1997) • Янош Кішфалві (1997–2001) • Ференц Контра (2001–2003) • Янош Тот (2003–2008) • Андраш Баршонь (2008–2010) • Мігай Баєр (2010–2014) • Ерно Кешкень (2014–2018) • Іштван Ійдярто (2018-2022) • Онтал Гейзер (2023-) Посли України в Угорщині Яросевич Роман (1919) • Ґалаґан Микола Михайлович (1919–1920) • Кобилянський Люцій Ремігійович (1920) т.п. • Сікевич Володимир Васильович (1920–1921) • Ткач Дмитро Іванович (1992–1998) • Климпуш Орест Дмитрович (1998–2002) • Дурдинець Василь Васильович (2002–2003) • Мушка Юрій Юрійович (2003–2006) • Ткач Дмитро Іванович (2006–2010) • Мушка Юрій Юрійович (2010–2014) • Юнгер Михайло Бейлович (2014–2016) т.п. • Непоп Любов Василівна (2016—2022)