3 Юнона — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Юнона_(значення).
3 Юнона ⚵
Зображення Юнони, отримане за допомогою VLT
Відкриття
Відкривач Карл Гардінг
Місце відкриття Лілієнталь
Дата відкриття 1 вересня 1804
Позначення
Названа на честь Юнона
Тимчасові позначення відсутні
Категорія малої планети Астероїд головного поясу
Орбітальні характеристики[1]
Епоха 23 травня 2014 (2 456 800,5 JD)
Велика піввісь 2,669858508483 а. о.
Перигелій 1,988454518929 а. о.
Афелій 3,351262498036 а. о.
Ексцентриситет 0,255221011671
Орбітальний період 1593,421952407 д
Середня орбітальна швидкість 0,225928856732 °/д
Середня аномалія 347,9222474357°
Нахил орбіти 12,98137744068°
Довгота висхідного вузла 169,8776356197°
Аргумент перицентру 248,3798174614°
Фізичні характеристики
Розміри 246 км
Маса 2,67 × 1019 кг[2]
Середня густина 2,98 ± 0,55 г/см³[2]
Прискорення вільного падіння на поверхні 0,12 м/с²
Друга космічна швидкість 0,18 км/с
Період обертання 7,210 год
Альбедо 0,2383
Температура ~163 K
макс: 301 K (+28 °C)[3]
Спектральний тип S (Толен)
Sk (SMASS)
Видима зоряна величина 7,4[4][5] до 11,55
Стандартна зоряна величина 5,33
Кутовий розмір 0,30" до 0,07"
CMNS: 3 Юнона у Вікісховищі

3 Юно́на (лат. 3 Juno) — астероїд у головниму поясі, один із двадцяти найбільших астероїдів і один із двох найбільших астероїдів S-типу. Відкрита у 1804 році німецьким астрономом Карлом Гардінгом[6], Юнона стала третім відомим обʼєктом у поясі астероїдів після Церери й Паллади. Отримала назву на честь Юнони — дружини Юпітера, верховного римського божества.

Істрія[ред. | ред. код]

Відкриття[ред. | ред. код]

Юнона була відкрита 1 вересня 1804 року Карлом Гардінгом. Це був третій знайдений обʼєкт у поясі астероїдів. Спочатку вважалась планетою, але в 1850-х роках була перекласифікувана як астероїд і мала планета[7].

Названа на честь Юнони, верховної богині римського пантеону.

Класифікація[ред. | ред. код]

Спочатку Юнона вважалася планетою разом із 1 Церерою, 2 Палладою та 4 Вестою[8]. Усі чотири були перекласифіковані як астероїди, коли було знайдено більше обʼєктів поясу астероїдів.

У 1811 році Шретер оцінив діаметр Юнони у 2290 км[8], що було дуже завищеним значенням. Невеликі розміри та неправильна форма Юнони не дозволяють вважати її карликовою планетою.

Символ[ред. | ред. код]

Старим астрономічним символом Юнони, який досі використовується в астрології, є скіпетр, увінчаний зіркою, ⚵ . Було багато графічних варіантів із більш досконалим скіпетром, як напрorbed symbol of Juno, іноді нахилені під кутом, щоб забезпечити більше місця для декору. Загальний астероїдний символ диска з номером його відкриття ⟨③⟩ був введений у 1852 році та швидко став нормою[9][10]. Символ скіпетра був відроджений для астрологічного використання в 1973 році[11].

Фізичні властивості[ред. | ред. код]

Еліптична і злегка нахилена орбіта Юнони між орбітами Марса і Юпітера
Порівняння розмірів перших 10 об'єктів поясу астероїдів і Місяця. Юнона третя зліва.

Юнона є одним із найбільших астероїдів, приблизно десятим за розміром, і містить близько 1% маси всього поясу астероїдів[12]. Це другий за масою астероїд S-типу після 15 Евномії. Однак маса Юнони становить лише 3% від маси Церери.

Серед астероїдів S-типу Юнона виділється високим альбедо, що може свідчити про нетипові властивості поверхні. Це високе альбедо пояснює його відносно високу видиму зоряну величину як для маленького об’єкта, розташованого в глибині поясу астероїдів. В сприятливе протистояння Юнона може досягати зоряної величини+7,5, тобто бути яскравішою, ніж Нептун або Титан. Висока яскравість Юнони є причиною того, що вона була відкрита раніше, ніж більші астероїди 10 Гігея, 52 Європа, 511 Давида та 704 Інтерамнія. Однак в більшості опозицій Юнона досягає зоряної величини близько +8,7[13].

Юнона належить до головного поясу астероїдов, очолюючи однойменну родину Юнони (англ. Juno family). Юнона — один з досить великих астероїдів головного поясу — його розміри складають близько 246 км у діаметрі[14]. Юнона є одним з найбільших членів головного поясу астероїдів в Сонячній системі, але це все ще тільки кілька відсотків маси найбільшого жителя цього регіону: карликової планети Церери. Оберт навколо власної осі астероїд здійснює за 0,3004 доби. Має альбедо 0,238, що дає на відстані 1 а. о. світимість 5,33 зоряної величини, і належить до спектрального класу S.

Юнона обертається на трохи ближчій середній відстані до Сонця, ніж Церера чи Паллада. Її орбіта помірно нахилена до екліптики (нахил близько 12°), але має надзвичайний ексцентриситет, більший, ніж у Плутона. Цей високий ексцентриситет наближає Юнону до Сонця в перигелії ближче, ніж Веста, а в афелії віддаляє на більшу відстань, ніж Церера. Юнона мала найбільш ексцентричну орбіту серед усіх відомих тіл, поки в 1854 році не було відкрито 33 Полігімнію. Серед астероїдів розміром понад 200 км лише 324 Бамберга має більший ексцентриситет, ніж Юнона[15].

Юнона обертається в прямому напрямку з нахилом осі приблизно 50°[16]. Максимальна виміряна температура поверхні становила 293 К. Оцінюється, що в перигелії температура може сягати 301 К (+28 °C).

Спектроскопічні дослідження поверхні Юнони дозволяють зробити висновок, що астероїд може бути першоджерелом хондритів, розповсюдженого типу кам’янистих метеоритів, що складаються із залізовмісних силікатів, таких як олівін і піроксен[17]. Інфрачервоні зображення показують, що Юнона має приблизно 100-кілометровий кратер, результат молодого за геологічними мірками зіткнення астероїдів[18][19].

На основі інфрачервоних даних MIDAS з використанням телескопа Гейла в 2004 році був повідомлений середній радіус астероїда 135,7±11 км[20].

Радіосигнали від космічних кораблів на орбіті навколо Марса та поверхні Марса були використані для оцінки маси Юнони за гравітаційними збуреннями, які вона справляє на рух Марса. Схоже, що орбіта Юнони дещо змінилася близько 1839 року, ймовірно, через збурення від невстановленого астероїда, який пролітів поруч з нею[21].

У 1996 році телескоп Гукера в обсерваторії Маунт-Вілсон отримав зображення Юнони у видимому та ближньому ІЧ-діапазоні за допомогою адаптивної оптики . Зображення охоплювали весь період обертання та виявили неправильну форму та темну альбедну пляму, інтерпретовану як місце недавнього удару[22].

Спостереження[ред. | ред. код]

Юнона була першим астероїдом, для якого спостерігали покриття зір. 19 лютого 1958 року вона пройшла перед тьмяною зорею SAO 112328. Відтоді спостерігалося ще кілька покриттів. Найбільш плідним було покриття зорі SAO 115946 11 грудня 1979 року, яке зареєстрували 18 спостерігачів[23]. 29 липня 2013 року Юнона закрила зорю PPMX 9823370[24], а 30 липня 2013 — зорю 2UCAC 30446947[25].

Радіосигнали від космічних кораблів на орбіті навколо Марса та на поверхні Марса були використані для оцінки маси Юнони за гравітаційними збуреннями, які вона справляє на рух Марса.

  • Вид Юнони на чотирьох довжинах (Телескоп Гукер, 2003). На двох нижніх знімках видно великий кратер
    Вид Юнони на чотирьох довжинах (Телескоп Гукер, 2003). На двох нижніх знімках видно великий кратер
  • Юнона рухається на фоні зір
    Юнона рухається на фоні зір
  • Юнона під час протистояння у 2009 році
    Юнона під час протистояння у 2009 році
  • Відео Юнони, зроблене в рамках кампанії ALMA Long Baseline Campaign

Протистояння[ред. | ред. код]

Юнона перебуває в протистоянні приблизно раз на 15,5 місяців. Час між протистояннями трохи варіюється через нерівномірність руху Юнони її еліптичною орбітою. Відстань у протистоянні сильно змінюється залежно від того, перебуває вона поблизу перигелію чи афелію. Великі протистояння повторюються кожні 10 опозицій, тобто приблизно раз на 13 років. Останні великі протистояння були 1 грудня 2005 року (на відстані 1,063 астрономічних одиниць, з зоряною величиною 7,55) і 17 листопада 2018 року (1,036 астрономічних одиниць, 7,45m)[26][27]. Наступне сприятливе протистояння буде 30 жовтня 2031 року (1,044 астрономічних одиниць, величина 7,42m).

  • 1 грудня 2005
    1 грудня 2005
  • 16 листопада 2018
    16 листопада 2018

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ База даних малих космічних тіл JPL: 3 Юнона (англ.) . Процитовано 2014.05.16. Останнє спостереження 2013.06.01.
  2. ↑ а б Jim Baer (2008). Recent Asteroid Mass Determinations. Personal Website. Архів оригіналу за 8 липня 2013. Процитовано 3 грудня 2008.
  3. ↑ Lim, Lucy F.; McConnochie, Timothy H.; Bell, James F.; Hayward, Thomas L. (2005). Thermal infrared (8-13 µm) spectra of 29 asteroids: the Cornell Mid-Infrared Asteroid Spectroscopy (MIDAS) Survey. Icarus. 173 (2): 385—408. doi:10.1016/j.icarus.2004.08.005. Архів оригіналу за 29 грудня 2007. Процитовано 24 серпня 2010.
  4. ↑ AstDys (3) Juno Ephemerides. Department of Mathematics, University of Pisa, Italy. Архів оригіналу за 25 червня 2013. Процитовано 26 червня 2010.
  5. ↑ Bright Minor Planets 2005. Minor Planet Center. Архів оригіналу за 27 серпня 2010. Процитовано 21 травня 2008.
  6. ↑ Cunningham, Clifford J (2017), Bode's Law and the discovery of Juno : historical studies in asteroid research, Springer, ISBN 978-3-319-32875-1
  7. ↑ Hilton, James L. When did the asteroids become minor planets?. U.S. Naval Observatory. Архів оригіналу за 24 березня 2008. Процитовано 8 травня 2008.
  8. ↑ а б Hilton, James L (16 листопада 2007). When did asteroids become minor planets?. U.S. Naval Observatory. Архів оригіналу за 24 березня 2008. Процитовано 22 червня 2008.
  9. ↑ Forbes, Eric G. (1971). Gauss and the Discovery of Ceres. Journal for the History of Astronomy. 2 (3): 195—199. Bibcode:1971JHA.....2..195F. doi:10.1177/002182867100200305. Архів оригіналу за 18 липня 2021. Процитовано 18 липня 2021.
  10. ↑ Gould, B. A. (1852). On the symbolic notation of the asteroids. Astronomical Journal. 2 (34): 80. Bibcode:1852AJ......2...80G. doi:10.1086/100212.
  11. ↑ Eleanor Bach (1973) Ephemerides of the asteroids: Ceres, Pallas, Juno, Vesta, 1900–2000.
  12. ↑ Pitjeva, E. V.; Precise determination of the motion of planets and some astronomical constants from modern observations, in Kurtz, D. W. (Ed.), Proceedings of IAU Colloquium No. 196: Transits of Venus: New Views of the Solar System and Galaxy, 2004
  13. ↑ Odeh, Moh'd. The Brightest Asteroids. The Jordanian Astronomical Society. Архів оригіналу за 11 May 2008. Процитовано 21 травня 2008.
  14. ↑ Asteroid Juno | Space Reference. www.spacereference.org. Процитовано 28 серпня 2022.
  15. ↑ MBA Eccentricity Screen Capture. JPL Small-Body Database Search Engine. Архів оригіналу за 27 March 2009. Процитовано 1 листопада 2008.
  16. ↑ The north pole points towards ecliptic coordinates (β, λ) = (27°, 103°) within a 10° uncertainty. Kaasalainen, M.; Torppa, J.; Piironen, J. (2002). Models of Twenty Asteroids from Photometric Data (PDF). Icarus. 159 (2): 369—395. Bibcode:2002Icar..159..369K. doi:10.1006/icar.2002.6907. Архів оригіналу (PDF) за 29 червня 2011. Процитовано 6 березня 2023.
  17. ↑ Gaffey, Michael J.; Burbine, Thomas H.; Piatek, Jennifer L.; Reed, Kevin L.; Chaky, Damon A.; Bell, Jeffrey F.; Brown, R. H. (1993). Mineralogical variations within the S-type asteroid class. Icarus. 106 (2): 573. Bibcode:1993Icar..106..573G. doi:10.1006/icar.1993.1194.
  18. ↑ Asteroid Juno Has A Bite Out Of It. Harvard-Smithsonian Center for Astrophysics. 6 серпня 2003. Архів оригіналу за 8 February 2007. Процитовано 18 лютого 2007.
  19. ↑ Baliunas, Sallie; Donahue, Robert; Rampino, Michael R.; Gaffey, Michael J.; Shelton, J. Christopher; Mohanty, Subhanjoy (2003). Multispectral analysis of asteroid 3 Juno taken with the 100-inch telescope at Mount Wilson Observatory (PDF). Icarus. 163 (1): 135—141. Bibcode:2003Icar..163..135B. doi:10.1016/S0019-1035(03)00049-6.
  20. ↑ Lim, L; McConnochie, T; Belliii, J; Hayward, T (2005). Thermal infrared (8?13 ?m) spectra of 29 asteroids: The Cornell Mid-Infrared Asteroid Spectroscopy (MIDAS) Survey (PDF). Icarus. 173 (2): 385. Bibcode:2005Icar..173..385L. doi:10.1016/j.icarus.2004.08.005. Архів оригіналу (PDF) за 3 березня 2016. Процитовано 26 серпня 2019.
  21. ↑ Hilton, James L. (February 1999). US Naval Observatory Ephemerides of the Largest Asteroids. Astronomical Journal. 117 (2): 1077—1086. Bibcode:1999AJ....117.1077H. doi:10.1086/300728.
  22. ↑ Baliunas, Sallie; Donahue, Robert; Rampino, Michael R.; Gaffey, Michael J.; Shelton, J. Christopher; Mohanty, Subhanjoy (2003). Multispectral analysis of asteroid 3 Juno taken with the 100-inch telescope at Mount Wilson Observatory (PDF). Icarus. 163 (1): 135—141. Bibcode:2003Icar..163..135B. doi:10.1016/S0019-1035(03)00049-6.
  23. ↑ Millis, R. L.; Wasserman, L. H.; Bowell, E.; Franz, O. G.; White, N. M.; Lockwood, G. W.; Nye, R.; Bertram, R. та ін. (February 1981). The diameter of Juno from its occultation of AG+0°1022 (PDF). Astronomical Journal. 86: 306—313. Bibcode:1981AJ.....86..306M. doi:10.1086/112889.
  24. ↑ Asteroid Occultation Updates – 29 Jul 2013
  25. ↑ Asteroid Occultation Updates – 30 Jul 2013.
  26. ↑ The Astronomical Almanac for the year 2018, G14
  27. ↑ Asteroid 3 Juno at opposition [Шаблон:Webarchive:помилка: Перевірте аргументи |url= value. Порожньо.] 16 Nov 2018 at 11:31 UTC

Посилання[ред. | ред. код]


2 Паллада       ·       3 Юнона       ·       4 Веста


Перегляд цього шаблону
  Тематичні сайти
Словники та енциклопедії
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=3_Юнона&oldid=41317376