French
DeutschАнтоніо Канова — Вікіпедія
| Антоніо Канова | |
|---|---|
| італ. Antonio Canova | |
 | |
| Народився | 1 листопада 1757[1][2][…] Поссаньйо, Тревізо, Венето, Італія[1][4][…] |
| Помер | 13 жовтня 1822[1][2][…] (64 роки) Венеція, Австрійська імперія[1][4][…] |
| Поховання | Tempio Canovianod |
| Країна | .svg){kind=small} Венеційська республіка |
| Національність | італійці[7] |
| Діяльність | скульптор, архітектор, художник, рисувальник |
| Галузь | скульптура |
| Alma mater | Венеційська академія витончених мистецтв |
| Вчителі | Джузеппе Бернардіd і Джованні Феррарі[d] |
| Відомі учні | Конрад Ебергардd, Павлос Просалентісd і Раймондо Трентановеd[8] |
| Знання мов | італійська[3][9] |
| Членство | Нідерландська королівська академія наук і Академія Святого Луки[10] |
| Напрямок | неокласицизм[7][11] |
| Жанр | фігуративізм[11][6], ню[11][6], скульптура, алегорія[d][6], фігуркаd[6], міфологічний живопис[6], портрет[6], сакральне мистецтво[6] і анімалістика[6] |
| Magnum opus | Три граціїd, Венера Переможицяd, Амур і Психея, Геркулес і Ліхасd і Джордж Вашингтон[d] |
| Титул | маркграф |
| Брати, сестри | Джованні Баттіста Сарторіd |
| Нагороди | |
Антоніо Канова (італ. Antonio Canova; 1 листопада 1757, Поссаньйо, Республіка Венеція — 13 жовтня 1822, Венеція) — італійський скульптор, найзначніший представник класицизму в європейській скульптурі, зразок для наслідування академістів XIX століття (на кшталт Торвальдсена). Найбільші збірки його робіт — у паризькому Луврі й у петербурзькому Ермітажі.
Біографія[ред. | ред. код]
Син бідняка-каменотеса, Канова рано осиротів і вступив на службу до венеційського сенатора Фалієро. Цей дав йому можливість вчитися ліплення. Маючи лише 16 років, Канова виконав для свого покровителя статуї Евридики і Орфея, а у 1779 р. для венеційського патриція Пізано, групу «Дедал та Ікар». У наступному році він попрямував до Риму, де знайомство з класичними пам'ятниками скульптури швидко розвинуло його вроджені артистичні здібності. Незабаром молодий художник посів визначне місце серед тогочасних скульпторів, і популярність його зростала з появою кожного нового його твору, поширюючись далеко за межі Італії. З усіх боків від вельмож сипалися йому замовлення. Папа Пій VII у 1802 р. зробив його головним наглядачем усіх мистецьких пам'яток у своїх володіннях.
Наполеон I запросив його у 1802 р. до Парижа для приготування колосальної статуї (Наполеона) і для інших важливих робіт. Шедевр цього часу — Поліна Бонапарт в обличчі переможної Венери. Після падіння Наполеона у 1815 р. Канова енергійно сприяв тому, щоб мистецькі скарби, вивезені з Риму до Франції, були повернуті до Вічного міста; в подяку за це, так само як і за його незвичайний художній талант Пій VII наказав вписати його ім'я в Золоту книгу Капітолію і подарував йому титул маркіза д'Іскіа.
Попри ці почесті й прихильність Папи, славетний скульптор внаслідок своєї сварки з кардиналами залишив Рим і останні роки свого життя провів на батьківщині, в Поссаньйо, поблизу Бассано. Він помер у Венеції 13 жовтня 1822 і був похований в соборі Санта-Марія Глоріоза деї Фрарі у мавзолеї, який сам же спроектував за зразком давньоримських храмів.
Репутація[ред. | ред. код]
За життя Канова мав репутацію найзначнішого зі скульпторів новітнього часу. У розвитку класицистичної скульптури він відіграв настільки ж ключову роль, що й Давід — у розвитку класичного живопису. Сучасники не шкодували сильних епітетів для опису свого схиляння перед даром Канови, який, як тоді здавалося, витримував порівняння з найкращими скульпторами античності. Його надгробки ефектні, портрети — ідеалізовано. Проте ні «урочистий спокій композиції», ні «ясність і витонченість пропорцій» не вберегли Канову від звинувачень у «холодній абстрагованості образів, сентиментальній солодкуватості і салонній красивості, безжиттєвості гладкої, відполірованої поверхні мармуру», які висували проти нього пізніше історики мистецтва.
Твори[ред. | ред. код]
-
Персей з головою Медузи (Музей Пія-Климента) -
-
Поліна Боргезе у вигляді Венери -
Три грації (Ермітаж) -
-
Мармурова група "Тесей перемагає кентавра" (1805-1819) -
Скульптури у Художньо-історичному музеї Відня
_Antonio_Canova.jpg)
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д W. M. R. 1911 Encyclopædia Britannica/Canova, Antonio // Encyclopædia Britannica: a dictionary of arts, sciences, literature and general information / H. Chisholm — 11 — New York, Cambridge, England: University Press, 1911. — Vol. 5. — P. 204–206.
- ↑ а б в Сомов А. И. Канова, Антонио // Энциклопедический словарь — СПб: Брокгауз — Ефрон, 1895. — Т. XIV. — С. 300–301.
- ↑ а б в г Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ а б Канова Антонио // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
- ↑ https://www.britannica.com/biography/Antonio-Canova-marchese-dIschia
- ↑ а б в г д е ж и к https://rkd.nl/explore/artists/15139
- ↑ а б http://vocab.getty.edu/page/ulan/500115339
- ↑ http://oxfordindex.oup.com/view/10.1093/benz/9780199773787.article.B00185095
- ↑ CONOR.Sl
- ↑ http://www.accademiasanluca.eu/it/accademici/id/557/
- ↑ а б в https://www.metmuseum.org/toah/hd/nova/hd_nova.htm
Посилання[ред. | ред. код]
- Der Brockhaus. Kunst.; F. A. Brockhaus GmbH, Leipzig, Mannheim 2006. ISBN 3-7653-2773-5. (нім.)
- Canova, Antoio [Архівовано 12 серпня 2021 у Wayback Machine.] // "Dizionario Biografico" — Treccani
- Канова Антоніо [Архівовано 15 вересня 2020 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 3, кн. V : Літери К — Ком. — С. 589. — 1000 екз.
