Епігенетична теорія еволюції — Вікіпедія

Епігенетична теорія еволюції (ЕТЕ) — сучасна еволюційна теорія, заснована на даних епігенетики. Основні положення епігенетичної теорії еволюції були сформульовані в 1987 році Михайлом Шишкіним на основі ідей Івана Шмальгаузена та Конрада Воддінгтона[1]. Як основний субстрат природного відбору теорія розглядає цілісний фенотип, причому відбір не тільки фіксує корисні зміни, але й бере участь у їх створенні.

Основні положення[ред. | ред. код]

Основоположний вплив на спадковість має не геном, а епігенетична система (ЕС) — сукупність факторів, що впливають на онтогенез. Від предків до нащадків передається загальна організація ЕС, яка і формує організм у ході його індивідуального розвитку, причому відбір веде до стабілізації ряду послідовних онтогенезів, усуваючи відхилення від норми (морфози) і формуючи стійку траєкторію розвитку (креод). Еволюція ж по ЕТЕ полягає в перетворенні одного креода в інший при збурюючих впливах середовища. У відповідь на збурення ЕС дестабілізується, унаслідок чого стає можливим розвиток організмів по відхильних шляхах розвитку, виникають множинні морфози. Деякі з цих морфозів отримують селективну перевагу, і протягом наступних поколінь їх ЕС виробляє нову стійку траєкторію розвитку, формується новий креод.

Проблеми, порушені епігенетичною теорією, дуже близькі тим, якими займається еволюційна біологія розвитку, що швидко розвивається нині в західних країнах. Обидві концепції багато в чому виникли незалежно, але якщо Шишкін прямо вказує на роботи Шмальгаузена, то в англомовній літературі його роботи відомі не так добре, хоча концепція «Evo-Devo» багато в чому заснована на близьких принципах[2][3].

Критика теорії[ред. | ред. код]

Оскільки область застосування епігенетичної теорії збігається з такою в синтетичній теорії, то СТЕ і ЕТЕ можна розглядати як альтернативні теорії. Але водночас методологічний підхід у цих теорій різний, а отже їх можна вважати такими, що доповнюють одна одну[4].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Шишкин М. А. Индивидуальное развитие и эволюционная теория // Эволюция и биоценотические кризисы. — М.: Наука, 1987. — С. 76-124
  2. ↑ Воробьева Э. И. Evo-devo и концепция эволюции онтогенеза И. И. Шмальгаузена // Известия РАН. Сер. Биол. — 2010. — Вып. 2. — С. 141—148
  3. ↑ Vorob'eva E. I. Evo-devo and the I.I. Schmalhausen concept of the evolution of ontogeny // Biology Bulletin. — 2010. — Т. 37, вып. 2. — Р. 106—113
  4. ↑ Поздняков А. А. Критика эпигенетической теории эволюции // Журнал общей биологии. — 2009. — Том 70, вып. 5. — С. 383—395 [1] [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Епігенетична_теорія_еволюції&oldid=39558094