П'ять днів Мілана — Вікіпедія

Дата:	18–22 березня 1848
Місце:	Мілан, Ломбардо-Венеційське королівство
Результат:	Перемога повстанців Відступ австрійських сил з Мілана;

П'ять днів Мілана Рома
	Перша італійська війна за незалежність
	П'ять днів Мілана, картина Карло Боссолі; П'ять днів Мілана, картина Карло Боссолі
	Координати: 45°28′01″ пн. ш. 9°11′24″ сх. д. / 45.466944444472218834° пн. ш. 9.19000000002777639° сх. д.
Дата:	18–22 березня 1848
Місце:	Мілан, Ломбардо-Венеційське королівство
Результат:	Перемога повстанців Відступ австрійських сил з Мілана;
Сторони
Міланські повстанці	Австрійська імперія
Командувачі
Карло Каттанео; Луїджі Тореллі; Аугусто Анфоссі †; Лучано Манара;	Йозеф Радецький; Людвіґ фон Вольгемут; Едуард Клам-Галлас; Ференц Дюлай;
Військові сили
1 700 барикад; Озброєння:; 600–650 рушниць; Каміння, пляшки, кийки та мечі	Гарнізон:; 12 000–13 000
Втрати
409—424 вбитих; (43 жінок та дітей); 600+ поранених	181 вбитий; (5 офіцерів); 235 поранених; (4 офіцери); 150–180 полонених

П'ять днів Мілана (італ. Cinque giornate di Milano) — повстання 18–22 березня 1848 року в Мілані, на початку австро-італійської війни. 18 березня спалахнуло повстання, яке за п'ять днів вуличних боїв витіснило з міста австрійські війська маршала Радецького.

Передумови[ред. | ред. код]

У 1848 році міланці розпочали антиавстрійську кампанію вже 1 січня^[14]. На Новий рік міланці почали бойкотувати азартні ігри та тютюнові вироби, які належали державі і приносили понад 5 мільйонів лір на рік в бюджет Австрійської імперії^[10]. Кульмінацією бойкоту стала кривава вулична бійка 3 січня, коли розлючений натовп ображав і закидав камінням австрійських солдатів, які йшли партіями по троє^[15]. Потім солдати об'єдналися в групи і кинулися на натовп з мечами та багнетами, вбивши п'ятьох і поранивши ще 59. Йозеф Радецький замкнув свої підрозділи в казармах на п'ять днів^[15]. Протести закінчилися, але через два місяці, коли до Мілану дійшли новини про повстання у Відні та відставки Клемента фон Меттерніха, міланці знову вийшли на вулиці 18 березня^[10].

Перебіг подій[ред. | ред. код]

Майже одночасно з народними повстаннями 1848 року в Ломбардо-Венеційському королівстві, 18 березня того ж року повстав і Мілан. Це стало першим свідченням того, наскільки ефективно народна ініціатива, керована членами Рісорджименто, змогла вплинути на Карла Альберта Сардинського.

18 березня повсталі міланці захопили владу в місті у свої руки. Було захоплено міську ратушу й утворено військову раду, яка грала роль тимчасового уряду. Почала створюватися національна гвардія, до участі в якій закликали навіть дітей. Повстанням керував молодий республіканець — мадзиніст Чернісскі. Все місто боролося на вулицях, зводячи барикади, стріляючи з вікон і дахів, і закликаючи сільське населення приєднатися до них. Населення підтримав архиєпископ і щонайменше 100 священиків приєдналися до боротьби проти австрійців. На барикадах було встановлено погруддя Папи Пія IX^[16]. Було сформовано тимчасовий уряд Мілану, який очолив подеста Ґабріо Казаті та військова рада на чолі з Карло Каттанео.

Австрійський гарнізон у Мілані був добре оснащений і командував ним досвідчений генерал Йозеф Радецький, який, незважаючи на те, що йому було понад 80 років, був енергійним і жорстким. Радецький не мав наміру підкорятися повстанню.

19 березня на всіх вулицях Мілана було споруджено барикади. Йозеф Радецький, який мав 15-тисячне військо, за всіма правилами військової стратегії зайняв форти, що оточували місто. Повсталі жителі Мілана мали мало зброї і озброювалися, хто чим міг. Зокрема, на барикадах стояли жінки і діти.

20 і 21 березня австрійські війська з усіх боків обстрілювали місто. З передмість окремі загони озброєних жителів проривалися на допомогу городянам.

Радецький бачив, що в центрі міста важко чинити опір в умовах облоги, але, побоюючись нападу п'ємонтської армії та селян, він вважав за краще відступити після того, як втратив контроль над районом міста Порта Тоза (тепер Порта Вітторія) на користь повстанців. Увечері 22 березня австрійці відступили до «Квадрілатеро» (укріпленої зони, що складалася з чотирьох міст — Верони, Леньяго, Мантуї та Песк'єра-дель-Гарда), забравши з собою кількох заручників, заарештованих на початку повстання. Тим часом решта ломбардської та венеціанської території залишалася вільною.

На згадку про ці дні офіційна газета тимчасового уряду отримала назву просто Il 22 marzo (22 березня), яка почала виходити 26 березня в Палаццо Маріно під керівництвом Карла Тенка. Пам'ятник повстанню роботи скульптора Джузеппе Гранді був споруджений на місці, де зараз знаходиться Порта Вітторія.

У культурі[ред. | ред. код]

«П'ять днів» / Le cinque giornate — реж. Даріо Ардженто (Італія, 1973)

Примітки[ред. | ред. код]

↑ Grenville, John Ashley Soames (2000). Europe reshaped, 1848–1878. Oxford.
↑ ^а ^б Stillman, William James (1898). The union of Italy, 1815–1895. Cambridge.
↑ ^а ^б Ginsborg, Paul (1979). Daniele Manin and the Venetian revolution of 1848–49. Bristol. ISBN 9780521220774.
↑ Maurice, Charles Edmund (1887). The revolutionary movement of 1848–9 in Italy, Austria Hungary, and Germany. New York.
↑ American Bibliographical Center (1991). Historical abstracts: Volume 42, Issues 3–4. Santa Barbara.
↑ ^а ^б ^в ^г Rüstow, Wilhelm (1862). Der italienische Krieg von 1848 und 1849. Zürich.
↑ ^а ^б Whyte, Arthur James Beresford (1975). The political life and letters of Cavour, 1848–1861. Santa Barbara.
↑ Svoboda, Johann (1870). Die Zöglinge der Wiener-Neustädter Militär-Akademie. Wien.
↑ de Marguerittes, Julie (1859). Italy and the War of 1859. Philadelphia.
↑ ^а ^б ^в ^г Chapman, Tim (2008). The risorgimento: Italy 1815–71. Penrith.
↑ ^а ^б Stearns, Peter N. (1974). 1848: the revolutionary tide in Europe. New York.
↑ Whittam, John (1977). Politics of the Italian Army, 1861–1918. London.
↑ ^а ^б Wilhelm Meyer-Ott, Wilhelm Rüstow (1850). Die Kriegerischen Ereignisse in Italien in den Jahren 1848 und 1849. Zürich.
↑ Gooch, John (1986). The unification of Italy. London.
↑ ^а ^б Berkeley, George F.-H. (1940). Italy in the Making January 1st 1848 to November 16th 1848. Cambridge.
↑ M. Clark, The Italian Risorgimento, Routledge 2013 p. 53.

[ASG-1] Grenville, John Ashley Soames (2000). Europe reshaped, 1848–1878. Oxford.

[WJS-2] а ^б Stillman, William James (1898). The union of Italy, 1815–1895. Cambridge.

[GIN-3] а ^б Ginsborg, Paul (1979). Daniele Manin and the Venetian revolution of 1848–49. Bristol. ISBN 9780521220774.

[JLG-4] Maurice, Charles Edmund (1887). The revolutionary movement of 1848–9 in Italy, Austria Hungary, and Germany. New York.

[ABC-5] American Bibliographical Center (1991). Historical abstracts: Volume 42, Issues 3–4. Santa Barbara.

[WIR-6] а ^б ^в ^г Rüstow, Wilhelm (1862). Der italienische Krieg von 1848 und 1849. Zürich.

[AJB-7] а ^б Whyte, Arthur James Beresford (1975). The political life and letters of Cavour, 1848–1861. Santa Barbara.

[JOS-8] Svoboda, Johann (1870). Die Zöglinge der Wiener-Neustädter Militär-Akademie. Wien.

[JGM-9] Marguerittes, Julie (1859). Italy and the War of 1859. Philadelphia.

[TCH-10] а ^б ^в ^г Chapman, Tim (2008). The risorgimento: Italy 1815–71. Penrith.

[PNS-11] а ^б Stearns, Peter N. (1974). 1848: the revolutionary tide in Europe. New York.

[WHI-12] Whittam, John (1977). Politics of the Italian Army, 1861–1918. London.

[RMO-13] а ^б Wilhelm Meyer-Ott, Wilhelm Rüstow (1850). Die Kriegerischen Ereignisse in Italien in den Jahren 1848 und 1849. Zürich.

[GOO-14] Gooch, John (1986). The unification of Italy. London.

[GFH-15] а ^б Berkeley, George F.-H. (1940). Italy in the Making January 1st 1848 to November 16th 1848. Cambridge.

[16] M. Clark, The Italian Risorgimento, Routledge 2013 p. 53.

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]

[7]

[8]

[9]

[10]

[11]

[12]

[13]

[14]

[15]

[16]