Серапіон (Полховський) — Вікіпедія

Серапіон (Полховський) Гонорат Полховський
Єпископ Мстиславський, Могилівський і Оршанський
1698 — 1704
Попередник:	Феодосій (Василевич)
Наступник:	Сильвестр (Четвертинський)
Діяльність:	священник
Смерть:	лютий 1704
Династія:	Полховські

Серапіон (Полховський)^[a] (†лютий 1704, Печерськ^[b]) — архімандрит Слуцький, єпископ Могилевський і Мстиславський.^[1]

Біографія[ред. | ред. код]

Молодість і рання діяльність[ред. | ред. код]

Походив зі шляхетського роду Полховських гербу Юноша з Пінщини. Ймовірно, його світське ім’я було Гонорат. Служив у коронному війську виявивши відвагу. Вперше згаданий як духовний діяч в якості ігумена, настоятеля Свято-Троїцького Маркового монастиря під Вітебськом. Надалі був настоятелем монастиря св. Миколая в Грозові, а в 1678 р. отримав привілей короля Яна III Собеського, який дозволив йому зайняти посаду настоятеля монастиря Преображення Господнього в Дятловичах.

Настоятель Слуцького Свято-Троїцького монастиря[ред. | ред. код]

У 1687 році став архімандритом і настоятелем Слуцького Свято-Троїцького монастиря. Це була надзвичайно вагома посада, і отримати її стало можливим завдяки рекомендації економів княгині Людвіки Кароліни Радзивілл, покровительки монастиря. Вони визнали Ігумена Серапіона людиною вірною православ'ю, а водночас скромною і миролюбивою. Перед отриманням сану архімандрита, Серапіон зобов’язався перед княгинею Радзивіллою, що не віддасть в заставу монастирське майно, поверне незаконно відібрану власність монастиря, і що не буде поєднувати посаду архімандрита Слуцького з будь-яким іншим церковним саном як це робили його попередники. Архімандритський сан ігумену Серапіону надав митрополит Київський Гедеон, який при цьому обмежив свої повноваження наглядом за ченцями, а не над білим духовенством, як було за попередніх очільників монастиря.

Позиція Серапіона (Полховського) як архімандрита Слуцького була слабшою, ніж у його попередників. Залежний від Радзивіллів, покровителів монастиря, під їх тиском у 1690 р. відмовився від спадщини княгині Марії Радзивілл, заповіданої підконтрольним йому монастирям, за що отримав лише 500 злотих компенсації. Завдяки дружній позиції Радзивілли погодилися, що архімандрит Серапіон також має стати слуцьким протопопом, головою всього білого духовенства на теренах Слуцька. Священнослужитель також отримав від Людвіки Кароліни Радзивіл привілеї, які підтверджували свободу віросповідання для православних мешканців належних їй маєтків та упорядкував права власності монастирських маєтностей в Слуцьку, поблизу Старчиць та в Грозові.

12 січня 1690 року з'їздом православного духовенства і шляхетства з чотирьох кандидатів архімандрит Серапіон був обраний єпископом Мстиславським, Могилівським і Оршанським. Однак король Ян III Собеський не надав йому привілею бути єпископом. Незважаючи на тиск з боку Росії (через положення Гжимултовського миру, які водночас не були ратифіковані вальним сеймом), правитель не змінив свого рішення. У 1691 р. новий київський митрополит Варлаам (Ясинський) поставив архімандрита Серапіона своїм намісником у всьому Великому князівстві Литовському і підтвердив його статус єпископа-номінанта мсциславського.

Білоруський єпископ[ред. | ред. код]

Серапіон (Полховський) отримав королівський привілей на білоруський собор лише в 1697 р. від Августа II Саксонського під явним тиском російської дипломатії; коронна влада хотіла ліквідувати Мстиславську єпархію або передати її уніатському єпископу. Самі жителі Могилева звернулися до російського посланника у Варшаві Олексія Нікітіна з проханням втрутитися у цю справу. Як ієрархія уніатської церкви, так і сенат негативно сприйняли номінацію на православного єпископа. Однак король заявив, що не порушить умов миру з Москвою і не віддасть уніатам останню православну єпархію в Речі Посполитій. 21 жовтня 1697 року, ще до того, як привілей отримав печатку великого канцлера литовського, до Слуцька урочисто в’їхав єпископ Серапіон.

Його архієрейський чин відбувся в Києво-Печерській лаврі 14 вересня 1698 року за участю священнослужителів: митрополита київського Варлаама та архієпископа ростовського Димитрія. Перебування ієрарха в Києві тривало недовго; Лише через місяць він повернувся до Слуцька. Його захоплення собору знову зустріло протести з боку католицького єпископату, особливо папського нунція Джованні Давія та уніатського полоцького архієпископа Маркіяна (Білозора). Папа Інокентій XII коротко вимагав скасування наданого єпископу Серафиму привілею. Папське втручання призвело до того, що 9 серпня 1699 р. Август II Сас оголосив про скасування привілею, стверджуючи, що він був вимушений, а законним адміністратором білоруської єпархії є полоцький уніатський архієпископ.

Королівський рескрипт не мав практичного впливу; деякі автори вважають цей документ підробкою. Того ж року під тиском Росії Август II знову змінив своє рішення щодо Білоруської єпархії. У грудні 1699 року єпископ Серапіон з тріумфом увійшов до Могильова, захоплено зустрінутий місцевим православним населенням. Незважаючи на фінансові труднощі єпархії, викликані, між ін. воєнних руйнувань (перший етап Північної війни), єпископ Серапіон сприяв розширенню та відновленню багатьох храмів і монастирів єпархії. До 1700 року єпископ Серапіон також був архімандритом Слуцьким, але у згаданому році, через велику кількість обов’язків, передав цей сан Йоазафу (Лапіцькому). Діяльність ієрарха сприяла стабілізації релігійного життя в білоруській єпархії. він також не змирився з підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріархату, і виступав за збереження юрисдикції Константинопольського патріархату.

У 1704 році Серапіон помер у своїй резиденції в Печерську. Його тіло урочистою процесією доставили до Могильова. Поховання відбулося лише через шість тижнів після смерті, оскільки духовенство та віруючі сподівалися, що його очолить наступник покійного. Однак привілей новому білоруському єпископу король не видав. Похований ієрарх у Спасо-Преображенському монастирі в Могильові.

Коментарі[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

• Mironowicz A. Diecezja białoruska w XVII i XVIII wieku. Wydawnictwo Uniwersytetu w Białymstoku, 2008, s. 143–146. ISBN 978-83-7431-150-2.

п о р Єпископи Могилевські і Мстиславські Річ Посполита Йосип (Бобрикович) (1632–1635)  • Сильвестр (Коссов) (1635–1647)  • Ігнатій (Оксенович-Старушич) (1650)  • Йосиф (Кононович-Горбацький) (1650–1651)  • Методій (Филимонович) (1661)  • Йосип (Тукальський-Нелюбович) (1661–1664)  • Феодосій (Василевич) (1669–1677)  • Серапіон (Полховський) (1697–1704)  • Сильвестр (Четвертинський) (1707–1728)  • Арсеній (Берло) (1729–1733)  • Йосиф (Волчанський) (1735–1742)  • Єроним (Волчанський) (1744–1754)  • Георгій (Кониський) (1755–1795) Російська імперія Афанасій (Вольховський) (1795–1797)  • Іларіон (Кондратковський) (1797)  • Анастасій (Братановський-Романенко) (1797–1805)  • Варлаам (Шишацький) (1805–1813)  • Даниїл (Натток-Михайловський) (1813–1821)  • Йоасаф (Сретенський) (1821–1827)  • Павло (Павлов-Морев) (1827–1831)  • Гавриїл (Городков) (1831–1837)  • Смарагд (Крижановський) (1837–1840)  • Ісидор (Нікольський) (1840–1844)  • Анатолій (Мартиновський) (1844–1860)  • Євсевій (Орлинський) (1860–1882)  • Віталій (Гречулевич) (1882–1885)  • Сергій (Спасський) (1885–1892)  • Павло (Вільчинський) (1892)  • Іриней (Орда) (1892–1893)  • Євгеній (Шерешилов) (1893–1896)  • Мисаїл (Крилов) (1896–1904)  • Стефан (Архангельський) (1904–1911)  • Костянтин (Буличьов) (1911–1925) СРСР Ніфонт (Фомін) (1922–1924)  • Никон (Дегтяренко) (1924–1927)  • Йоасаф (Шишковський-Дрилевський (1927–1928)  • Феодосій (Ващинський) (1929–1933)  • Петро (Соколов) (1930)  • Павлин (Крошечкін) (1933–1934)  • Йосаф (Жевахов) (1934–1936)  • Олександр (Раєвський) (1936–1937) Райхскомісаріат Остланд Філофей (Нарко) (1942—1944) Республіка Білорусь Максим (Кроха) (1989–2002)  • Філарет (Вахромєєв) (2002)  • Софроній (Ющук) (з 2002)