Зубенко Владислав Віталійович — Вікіпедія

Владислав Віталійович Зубенко
Народився	22 квітня 1991(1991-04-22) Харків, Українська РСР
Помер	28 лютого 2014(2014-02-28) (22 роки) Київ, Україна ·Поранений 20.02.2014 снайпером, розривною кулею в живіт
Поховання	Харків
Громадянство	Україна
Національність	українець
Діяльність	Працював на Південній залізниці
Відомий завдяки	герой Майдану
Alma mater	УкрДУЗТ
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Владислав Віталійович Зубенко (22 квітня 1991, Харків, УРСР — 28 лютого 2014, Київ, Україна) — громадський активіст, учасник Євромайдану. Герой «Небесної Сотні». Герой України.

Біографія[ред. | ред. код]

Владислав відмінно навчався, писав вірші, брав участь в олімпіадах. З десятого класу очолював шкільне самоврядування. Займався благодійністю: їздив у дитячі притулки і влаштовував з однодумцями там свята для сиріт.

Закінчив НВК № 15 на районі ХТЗ.

Влад брав участь у програмах з пропагування здорового способу життя, був волонтером-скаутом YMCA України, волонтером ЦСССДМ Дзержинського району Харкова, а також гравцем спортивної версії «Що? Де? Коли?». З червоним дипломом закінчив Харківську залізничну академію. З-поміж усіх студентів, Владислав вирізнявся і високим рівнем національної свідомості.

Після закінчення академії працював контролером на Південній залізниці. Був поетом, волонтером. Владислав виступав на чемпіонаті світу з історичного бою за збірну України. Опісля загибелі за ним символічно було закріплено її перше місце^[1].

Захоплювався історичною реконструкцією. Дуже любив читати, часом витрачав на книжки останні гроші.

Влад відчував, що піде з життя рано, він говорив: «Самозбереження — не мета мого життя. Треба все робити максимально швидко. Життя — таке коротке. Нічого не можна відкладати на завтра, коли можна зробити це сьогодні».

На Майдані[ред. | ред. код]

Влад мав активну громадську позицію, був прихильником ВО «Свобода». Брав участь у патріотичних акціях протесту: на підтримку родини Павличенків, пам'яті героїв Крут. Разом з побратимами він щодня приходив на Євромайдан у Харкові. Іноді виступав з промовами про прагнення справедливості та кращого майбутнього для України.

Після кривавих подій 18 лютого, Влад зустрів побратимів на Харківському Євромайдані і повідомив їм про своє рішення їхати до столиці. На його сторінці в соціальній мережі залишив повідомлення, що на Майдан поїхав, «тому що це мій вибір». З собою взяв лицарські обладунки.

Дорога до Києва зайняла 18 годин автомобілем, довелось об'їжджати блокпости і міліцейські кордони. На майдані Влад зміцнював барикади колесами, бруківкою, мішками з камінням. Спати доводилось де прийдеться. В одному з останніх записів в соціальній мережі Влад закликав усіх на Майдан: «люди, люди… 10 тисяч на всю Україну знайшлося сміливців… Вилізьте від комп'ютерів, на майдан пройти можна! Решта дивляться реаліті-шоу по тв».

На кадрах із Інститутської зафільмовано, як Владислав, Юрій Паращук, Євген Котляр, накрившися щитами піднімаються вгору, щоб забрати поранених. Згодом всіх трьох харків'ян не стало. 

Першим загинув Юрій Паращук. Євген, який зазвичай ішов першим, був поранений у стегно; коли медики робили йому перев'язку, снайпер дострелив його пострілом у шию. Влад Зубенко отримав кулю, закриваючи щитом і тілом ноші з пораненим, якого медики виносили сходами до готелю «Україна».

Батько не міг додзвонитись Владиславу, о 12:00 на дзвінок відповів незнайомий, сказавши, що Владислава тяжко поранено. В живіт Владислава потрапила куля від АК-74 (калібр 5,45 мм). Вона зачепила печінку, нирку, легеню і нервові закінчення хребта, пробивши діафрагму.

З поля бою непритомного хлопця відтягли його побратими і передали в готель «Україна» лікарям. Відвезти його в лікарню можливості не було — швидкі на Майдан не пускали. На допомогу прийшли волонтери Богдана Пеняк, іноземці Уляна і Марко Супрун (вони розмовляли англійською). Це подружжя переїхало в Україну через тиждень після початку Революції Гідності. Чоловік народився в Канаді, а дружина — у США. Уляна — лікар, тож професійно оцінила становище Влада (у 2016 році її призначено в. о. міністра охорони здоров'я). Вони повезли хлопця не в найближчу 17-ту Київську лікарню, яка на той час була вже переповнена, а в Солом'янську клінічну лікарню № 4. Там він був одним із перших майданівських пацієнтів.

Лікування[ред. | ред. код]

Владиславу повідомили, що Янукович втік з країни. Наступного дня йому стало гірше, відновилась кровотеча. Після операції у нього залишилася половина печінки. Влад боровся за життя вісім днів. Він постійно приходив до тями. На мигах показував, що бореться. «Ми навіть обнялися один раз. Попри свій стан, він трохи підвівся, намагаючись обійняти мене», — згадує брат. Батько розповідає, що звернувся до різних церковних конфесій, аби молилися за сина.

Останні дні[ред. | ред. код]

Хлопцю зробили кілька операцій, видалили частину печінки. Його збиралися відправляти на лікування в Німеччину чи Ізраїль. Але почалося запалення легенів, відмовили нирки. Влад був перевезений з Київської міської клінічної лікарні № 4 до реанімаційного Інституту серця 28 лютого 2014 року о 14.30. О 16:45 хвилин серце Владислава зупинилось.

Харківська влада не надавала жодної допомоги пораненому. Труну з Владиславом доставили до Харкова в храм Святого Іоанна Богослова (КП). Через сепаратистську бійню 1 березня 2014 року в Харкові побратими Владислава сумнівались у своїй безпеці, тож оголосили час і дату похорону лідеру Харківського Євромайдану Дмитру Пилипцю. І розраховували, що кожен може прийти на свій страх і ризик. Було повною несподіванкою побачити біля пам'ятника Шевченку стільки людей у центрі Харкова, які з українськими прапорами і гаслами «Герої не вмирають», прийшли попрощатися з Владиславом.

Збереглося відео, де Владислав виступає на Харківському Євромайдані, він говорив: «Ви повинні не забувати: щоб змінити весь світ, треба починати з себе, треба вдосконалюватись, ставати розумнішими, читати хороші, добрі книжки! Займатися спортом, хлопці — єдинобороствами. Використовуйте цей запал Майдану, щоб змонтувати себе! Щоб стати кращими, достойними нашої країни, сильними, розумними і чесними. Слава Україні!»

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

• 

  В Університеті залізничного транспорту відкрито пам'ятну дошку Владиславу.^[2]
• На честь Владислава Зубенка перейменовано вулицю в м. Харків (попередня назва — вулиця Тимурівців).
• 20 лютого 2017 року в УкрДУЗТ, у якому навчався Влад, відкрили аудиторію його імені. Аудиторія 1.415 з новим комп'ютерно-медійним обладнанням призначена для навчання студентів факультету Управління процесами перевезень^[3][4][5].
• 1 квітня 2017 року пасажирському поїзду № 115/116 Харків—Чернівці категорії «Нічний експрес» регіональної філії «Південна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» присвоєно ім'я Героя України — Героя Небесної Сотні Владислава Зубенка^[6][7].
• Кабінет Міністрів України 15 листопада 2017 р. заснував в числі стипендій імені Героїв Небесної Сотні для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності, які здобувають вищу освіту стипендію імені Владислава Зубенка за спеціальністю «Залізничний транспорт».^[8]
• 21 вересня 2021 року відкрита меморіальна дошка на стіні Іоано-Богословського храму ПЦУ в Харкові^[9].

Нагороди[ред. | ред. код]

• Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності^[10].
• Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015) (посмертно)^[11].

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

• Владислав Зубенко на сайті Небесної сотні [Архівовано 2 квітня 2015 у Wayback Machine.]
• Небесна сотня [Архівовано 5 березня 2014 у Wayback Machine.]
• Медична Служба Штабу Національного Спротиву [Архівовано 22 липня 2019 у Wayback Machine.]
• Книга пам'яті
• Майдан нам в ощущениях. Смерти Майдана
• http://vk.com/be_monochrome [Архівовано 9 березня 2014 у Wayback Machine.] Сторінка Влада у соціальній мережі

Див. також[ред. | ред. код]

• Список загиблих учасників Євромайдану

п о р Небесна сотня Василь Аксенин • Георгій Арутюнян • Олександр Бадера • Сергій Байдовський • Олександр Балюк • Ігор Бачинський • Іван Бльок (Іван Тур) • Володимир Бойків • Сергій Бондарєв • Сергій Бондарчук • Олексій Братушка • Валерій Брезденюк • Ольга Бура • Богдан Вайда • Роман Варениця • Віталій Васільцов • Юрій Вербицький • В'ячеслав Веремій • Назарій Войтович • Петро Гаджа • Устим Голоднюк • Іван Городнюк • Максим Горошишин • Едуард Гриневич • Олександр Гриценко • Роман Гурик • Антоніна Дворянець • Микола Дзявульський • Андрій Дигдалович • Сергій Дідич • Ігор Дмитрів • Анатолій Жаловага • Володимир Жеребний • Михайло Жизневський • Яків Зайко • Владислав Зубенко • Богдан Ільків • Богдан Калиняк • Олександр Капінос • Сергій Кемський • Давид Кіпіані • Володимир Кіщук • Олександр Клітинський • Анатолій Корнєєв • Андрій Корчак • Ігор Костенко • Михайло Костишин • Євген Котляр • Віталій Коцюба • Володимир Кульчицький • Артем Мазур • Павло Мазуренко • Дмитро Максимов • Володимир Мельничук • Андрій Мовчан • Василь Мойсей • Іван Наконечний • Володимир Наумов • Анатолій Нечипоренко • Сергій Нігоян • Валерій Опанасюк • Віктор Орленко • Дмитрій Пагор • Іван Пантелєєв • Микола Паньків • Юрій Паращук • Юрій Пасхалін • Ігор Пехенько • Олександр Плеханов • Олександр Подригун • Андрій Позняк • Леонід Полянський • Василь Прохорський • Віктор Прохорчук • Андрій Саєнко • Роман Сеник • Василь Сергієнко • Ігор Сердюк • Юрій Сидорчук • Сергій Синенко • Тарас Слободян • Віталій Смоленський • Богдан Сольчаник • Іван Тарасюк • Ігор Ткачук • Володимир Топій • Роман Точин • Олег Ушневич • Віктор Хомяк • Олександр Храпаченко • Зураб Хурція • Олександр Царьок • Андрій Цепун • Володимир Чаплінський • Андрій Черненко • Віктор Чернець • Дмитро Чернявський • Віктор Чміленко • Сергій Шаповал • Віктор Швець • Василь Шеремет • Людмила Шеремет • Йосип Шилінг • Максим Шимко • Олександр Щербанюк Включені помилково або виключені В'ячеслав Ворона Інше Пам'ятники