Самовар — Вікіпедія

Самовар

Самовар у Вікісховищі

Самова́р — пристрій для кип'ятіння води та приготування чаю. Спочатку вода нагрівалася внутрішньою топкою, що являє собою високу трубку, яку наповнювали деревним вугіллям. Пізніше з'явилися інші види самоварів — гасові, електричні та ін.

Класифікація самоварів[ред. | ред. код]

Сучасна класифікація самоварів:

• електричний самовар (нагрівання води відбувається за допомогою нагрівального елемента);
• жаровий самовар (синоніми: вугільний, дров'яний);
• комбінований самовар.

Історія[ред. | ред. код]

Пристрої такого типу давно були відомі в Китаї^[1], але вони не служили для приготування чаю. На ранні російські самовари дуже схожа давньогрецька автепса^[en]. Первісною Батьківщиною самовара в Росії є Урал. Про появу перших документально зафіксованих самоварів у Росії (у Тулі) відомо таке. У 1778 році на вулиці Штиковій, що в Заріччі, брати Іван і Назар Лисицини виготовили перший самовар у невеликому закладі. Засновником цього закладу був їхній батько, зброяр Федір Лисицин, який у вільний від роботи на збройовому заводі час побудував власну майстерню і виготовляв у ній різні вироби з міді.

Вже в 1803 на них працювали четверо тульських міщан, сім зброярів, двоє візників, 13 селян. Разом 26 осіб. Це була вже фабрика, і капітал її становив 3000 рублів, дохід — до 1500 рублів. Чималі гроші. Фабрика в 1823 році перейшла до сина Назара — Микити Лисицина.

Самовари Лисицина славилися розмаїттям форм і оздоблень: барила, вази з карбуванням і гравіюванням, самовари яйцеподібної форми, з кранами у вигляді дельфіна, з петлеподібними ручками.

Самоварне виробництво виявилося вельми прибутковим. Кустарі швидко перетворювалися на фабрикантів, майстерні — в фабрики.

У 1785 році відкривається самоварний заклад А. М. Морозова, у 1787 році — Ф. М. Попова, у 1796-му — Михайла Медведєва.

У 1808 році в Тулі працювало вісім самоварних фабрик. У 1812 році відкривається фабрика Василя Ломова, у 1813 році — Андрія Курашова, у 1815 році — Єгора Черникова, в 1820 році — Степана Кисельова.

Василь Ломов разом зі своїм братом Іваном випускали самовари високої якості, за 1000—1200 штук на рік, і отримали високу популярність. Самовари тоді продавалися на вагу і коштували: з латуні — 64 рубля за пуд, з червоної міді — 90 рублів за пуд.

У 1826 році фабрика купців Ломових випускала за рік 2372 самовара, Микити Лисицина — 320 штук, братів Черникових — 600 штук, Курашова — 200 штук, міщанина Малікова — 105 штук, зброярів Мінаєва — 128 штук і Чигінського — 318 штук.

У 1850 році в одній тільки Тулі було 28 самоварних фабрик, які випускали близько 120 тисяч штук самоварів на рік і безліч інших мідних виробів. Так, фабрика Я. В. Ляліна виробляла в рік понад 10 тисяч штук самоварів, фабрики І. В. Ломов, Рудакова, братів Баташових — по сім тисяч штук кожна.

Наприкінці XIX — початку XX століття з'являються нові типи самоварів — гасовий, самовар «Паричко» і мідні самовари фабрики Черникових з пристроєм труби збоку. В останніх подібний пристрій посилював рух повітря і сприяв швидкому закипанню води.

Самовари гасові з резервуаром для палива випускала (поряд з жаровими) заснована в 1870 році фабрика російського підданого Рейнгольда Тейле, і робили їх тільки в Тулі. Цей самовар знайшов великий попит там, де був дешевий гас, особливо на Кавказі. Гасові самовари продавалися і за кордоном.

Самовар був важливим атрибутом російських хатніх господарств і трактирів, використовувався всіма верствами населення — від найбідніших селян до найвищих класів^[2][3]. Вираз «сісти біля самовара» означав «вести невимушену бесіду під час чаювання».

У 1908 році парова фабрика братів Шахдат і К° випустила самовар зі знімним глечиком — самовар «Паричко». Його винайшов інженер А. Ю. Паричко, який продав свій патент Шахдату і К°. Ці самовари були безпечні в пожежному відношенні, не могли розпаятися або зіпсуватися, як звичайні самовари, якщо при топці в них не опинялося води. Завдяки влаштуванню верхнього піддувала і можливості регулювати тягу, вода в них довго залишалася гарячою. І чистити їх було зручно. Працювали вони на вугіллі, спирті і іншому паливі. Газета «Тульскій говоръ» за 1908 рік писала про самовар «Паричко» як про видатний винахід, як про добрий подарунок до свята. Самовар, що зберігається в музеї, має тавро: «Самовар Паричко. Єдине у світі виробництво парової самоварної фабрики товариства братів Шахдат і К°».

Революція 1917 року внесла свої корективи. У цей період самоварна промисловість майже припинила своє існування. У 1918 році відбувається націоналізація самоварних підприємств. У 1919 році в Тулі утворюється державне об'єднання самоварних фабрик. У 1922 р. виробництво самоварів організовується на Першому державному мідеобробному заводі в м. Кольчугіно (нині ЗАТ ТД Кольчуг-Міцар).

У XX столітті, з поширенням газових і електричних плит, а також електричних чайників використовування самоварів сильно зменшилося, вони сприймаються як пам'ятки минулої епохи. Самовар є популярним сувеніром для зарубіжних туристів^[4].

У 1950 році Тульський патронний завод був перейменований в «Штамп». Після війни це був єдиний завод у Тулі, який випускав самовари. З 1956 року завод «Штамп» почав випускати електричні самовари, що прийшли на зміну вугільним. А в 1964 році тут же почали випускати самовари-сувеніри «Ясна поляна». У цей час у «Штампі» діє заводський музей самоварів, в якому більше 400 експонатів.

У 1990 році в Тулі на вулиці Менделєєвська біля стін Кремля було відкрито музей «Тульські самовари».

У парк-готелі «Грумант» Щекинського району Тульської області експонується приватна колекція самоварів (різних епох, фабрик та географії) Михайла Борщова. У колекції понад 400 експонатів. «Онлайн-музей» колекції Михайла Борщова відкрито на сайті www.samovaroff.net. Незабаром для колекції планується побудувати окремий музей.

Будова самовара[ред. | ред. код]

Незважаючи на різноманітність форм, влаштовані самовари однаково.

Кожен самовар складається з нижче перелічених частин:

• Стінка (основна частина самовара, куди наливається вода для кип'ятіння)
• Глек (внутрішня труба у самоварі, куди кладеться паливо: соснові шишки, гілки, тріски, вугілля)
• Коло (лите кільце, яке розташоване на верхній частині стінки)
• Шийка (низ самовара)
• Піддон (підставка самовара)
• Ручки
• Репейок (фігурна пластина, що прикріплюється до стінки самовара, в яку врізається кран)
• Гілка (ручка крана, яка може мати найрізноманітніші форми й декоративні прикраси)
• Конусний кран
• Денце
• Душник (отвір на кришці самовара для випускання пари при кип'ятінні води)
• Шишки — ручки на кришці і заглушці
• Підшишки (цвяхи для прикріплення дерев'яних шишок)
• Конфорка (пристосування для установки заваркового чайника і для здійснення потоку повітря, якщо конфорка закрита кришкою)
• Заглушка (ковпачок, щоб закривати глек)

На глек часто встановлюється Г-подібна труба для відводу диму, зроблена зі сталі чи латуні. На руських печах передбачався спеціальний канал-димохід з отвором-душником, куди вставляється верхній кінець самоварної труби.

Коли самовар не використовувався, паливо могли залишати в глеку, де воно злегка тліло; а коли треба було нагріти воду, полум'я роздмухували міхом (для цієї мети нерідко використовували чобіт, хоча промисловістю випускалися і спеціальні міхи)^[5].

Інше[ред. | ред. код]

• За часів Другої Світової війни радянські солдати іноді називали «самоварами» міномети^[6].

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

• Самовар // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1964. — Т. 7, кн. XIII : Літери Риз — Се. — С. 1667. — 1000 екз.
• Самовар // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Великий вибір самоварів у Москві (рос.)
• Russian Tea HOWTO
• Історія самовара(рос.)
• Приватна колекція самоварів Михайла Борщова (рос.)