Дністров'яни — Вікіпедія

Ця стаття є кандидатом на вилучення. Ознайомитися та долучитися до обговорення цієї номінації можна на сторінці Вікіпедія:Статті-кандидати на вилучення/30 липня 2024. Доки воно триває, Ви можете працювати над покращенням цієї статті, але не прибирайте це повідомлення. Для отримання додаткової інформації про підстави вилучення див. критерії вилучення статей. До уваги номінатора: Будь ласка, повідомте автора цієї сторінки про номінацію, підставивши шаблон: {{subst:папв|Дністров'яни|30 липня 2024}} ~~~~ на його сторінку обговорення. Адміністраторам: вилучити · залишити · редагувати

Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Культура Архітектура Кухня Кіно Література Мода Музика Народне мистецтво Образотворче мистецтво Спорт Театр Танці
Українська діаспора Австралія Австрія Аргентина Африка Бельгія Білорусь Болгарія Боснія і Герцеговина Бразилія Велика Британія Венесуела Колумбія Вірменія Естонія Греція Грузія Ірландія Іспанія Італія Казахстан Канада Киргизстан Китай Латвія Литва Північна Македонія Мексика Молдова Німеччина Нова Зеландія Парагвай Польща Португалія Росія Румунія Сербія Словаччина Словенія США Угорщина Узбекистан Уругвай Фінляндія Франція Хорватія Чехія Чорногорія Швейцарія Швеція Японія
Етнографічні групи Батюки Бойки Волиняни Галичани Гуцули Кубанці Лемки Литвини Наддніпрянці Ополяни Підляшани Пінчуки Подоляни Покутяни Поліщуки Русини Сіверяни Слобожани Харцизи
Релігія Християнство Православ'я Православна церква України УПЦ МП Католицизм РКЦ УГКЦ Протестантизм Іслам Юдаїзм Рідновірство Атеїзм
Мови Українська та її діалекти
Інші статті Україна Знамениті українці Історія України Всесвітні форуми українців Голодомори Етнокультурні регіони Розселення Етногенез українців Етноніми українців Українські прізвища Українські меценати Український родовід
Портал «Україна»
п о р

Дністров'я́ни, наддністряни, також галича́ни — етнографічна група українців^[1][2][3], населення Наддністрянщини, носії наддністрянського говору. Основним заняттям віддавна було землеробство та тваринництво, великий вплив на уклад життя мали численні міста та містечка.^[4]

Дністров'ян як окрему етногрупу виокремили ще в 19 ст. Так, наприклад, Р. Заклинський писав: «Русинів, що сидять в горах низького Бескида, називають Лемками, других, що живуть в горах від ріки Ослава, аж по жерела Лімниці, називають Бойками, а тих, що живуть в Чорногорі по стороні галицькій, буковинській і угорській, називають Гуцулами. Крім того, маємо ще жителів рівного поля і тут одних називають Подоляне, інших Ополяне, Ністровяне, Долішняне, Сотаки, жителів лісових названо Полісюки, тих що живуть між Дністром і горами названо Підгорянами» ^[5]

Територія компактного проживання дністров'ян значною мірою накладається на історичну територію Східної Галичини. Її межа, як і наддністрянських говірок, проходить приблизно по лінії міст: Хирів — Болехів — Долина — Перегінське — Тлумач — Заліщики — Скала-Подільська — Підволочиськ — Збараж — Золочів — Рава-Руська — Яворів — Мостиська — Хирів. На заході галичани (наддністряни) межують із батюками (носіями надсянських говорів), бойками, гуцулами, покутянами й буковинцями на півдні, подолянами на сході й волинянами на півночі.

Українські діалектологи наголошують на тому, що говори дністров'ян дуже вплинули на сусідні діалекти. Так, зокрема Михайло Лесів зазначає, «наддністрянські говірки, які інколи називалися опільськими, становлять головний, центральний масив південно-західного діалекту української мови»^[6]. Наддністрянський говір ліг в основу південно-західного (так званого «галицького») варіанта української літературної мови, його риси широко відбиті у мові художньої літератури, фольклору.

На початках формування слов'ян, на території сучасного розселення дністров'ян проживали славени (склавини)^{[джерело?]}. Пізніше на території північного Прикарпаття в часи раннього Середньовіччя проживали (за згадками у писемних джерелах) хорвати. Це плем'я займало територію від Західного Бугу та верхів'їв Пруту й Серету на сході до річки Ниси й верхів'їв Лаби на заході^[7]. З часу заснування перших слов'янських держав, територія проживання білих хорватів, стала основою формування Галицького князівства, частково був під протекторатом Великої Моравії, Угорщини, Русі.

Говірки дністров'ян характеризує в фонетиці:

1) перехід ’а в ’е/йе (без наголосу ’и/ ’і/ йи/ йі: пйіта́ ‘п’ята’); 2) подекуди вимова групи аў як оў (про́ўда); 3) спорадично обнижена вимова групи ’ір як ’up (с’и́рка ‘сірник’); 4) дорсальна вимова т’, д’ як к’, ґ’ (к’ішк’и́й ‘тяжкий’); 5) пом’якшена вимова к, ґ, х перед е, и (так’е́); 6) перехід л в ў після голосного в кінці складу (го́ўка ‘голка’); 7) брак подвоєння приголосних в іменниках типу віс’іл’и́ ‘весілля’; 8) заник -й після і в давальному однини займенників і прикметників (ті до́брі па́ни ‘тій добрій пані’);

у морфології:

9) закінчення -’ох, -’ом, -’има в м’якій відміні іменників (в ко́н’ох, ду́шох, пол’о́х, пол’и́ма, ко́н’ом~н’ім, пол’о́м~л’и́м; 10) збереження називного-знахідного відмінка двоїни в іменниках жін. і сер. роду (дві руц’і́, сил’і́); 11) втрата м’якого типу прикметників (си́ний, тре́тий, але пі́ўтрик’і ‘півтретя’); 12) енклітичні форми особового займенника (не лише: ми, мі, ти, к’і, си, с’і, але й: го ‘його’, му ‘йому’, йі ‘їй, її’); 13) дієслівні форми: мо(х)чи́, пичи́, ‘могти, пекти’, хо́ди ‘ходить’, вари́т ‘варить’, бире́с’і ‘береться’, хо́дим ‘ходимо’, хо́ґ’іт ‘ходять’, вару́т — -рйи́т ‘варять’, дас’ ‘даси, дасть’, йіч, йі́джмо ‘їж, їжмо’, писо́ўім, -іс, -са́лам, -ас, писо́ўбим, -ис... ‘писав, писав би’ з закінченнями, що, як і частка ся, можуть у реченні стояти окремо від дієслова; 14) особливості наголосу (у дієслів лише кореневий і накінцевий наголос: пи́шу, -иш/ вару́, -ри́ш) й лексики (полонізми, германізми).

Наддністрянські говірки виникли з поширювання покутсько-буковинських та надсянських фонетичних процесів на західний масив подільських говірок (14 — 16 ст.). Як мовне запліччя львівського культурного осередку наддністрянські говірки помітно впливали на галицький варіант української літературної мови.

Дністров'янський стрій найбільш яскраво виявляється в трьох локальних варіантах — північно-західному (Яворівщина на кордоні з Волинню та Польщею), центральному (Городоччина і Миколаївщина, які межують з Опіллям) та східному (Золочівщина на пограниччі з Західним Поділлям).

Уставкові яворівські жіночі сорочки вишиванки виділялися яскравою поліхромною вишивкою рослинної орнаментики, якою оздоблювали уставки, манжети та відкладний комір. Декоративне оздоблення яворівських сорочок формували виконаними червоною заполоччю пишними квітково-рослинними мотивами, які доповнювали делікатним вкрапленням вишитих синіми, чорними та жовтими нитками маленьких листочків та контрастно виділених серцевин квітів або лише їх контурних підводок. У вишивці яворівських сорочок поєднувалась гладь і стебелева техніки. Цей принцип поєднання двох технік при виконанні вишивки отримав назву "яворівка", або "бавничкова вишивка".

Декоративне оздоблення городоцьких жіночих сорочок вишиванок виділялося у порівнянні з яворівськими використанням орнаментики, яка складалася не з крупних пишних окремих квіток, а зі значно дрібніших геометричних елементів (квадратиків, ромбиків, "колещат", "промінчиків", "стовпчиків", "зигзагів", "кривульок", "вусиків", рисочок), вишитих гладдю, з яких формували хрестоподібні та гілкоподібні орнаментальні композиції, що ними декорували уставки, передні кути виложистих комірів та манжети.

На Городоччині у вишивці жіночих сорочок вишиванок вживали складну техніку вишивання — т. зв. городоцький шов. Своєрідність цієї техніки полягала в поєднанні гладєвих швів з обметуванними петельчатими. Городоцьким швом вишивали на уставці та манжетах горизонтальні ряди, які формували із широкого щільно укладеного зигзагоподібного орнаменту. Колір зигзагоподібних рядів міг бути монохромним червоним або біхромним — порядово змінюючи червоний одного ряду на білий другого. Колір основної вишивки делікатно доповнювали пунктирними лініями, виконаними чорними або синіми нитками. Своєрідно городоцьким був і прийом "петельчастого" викінчення краю окремих складових жіночої української сорочки вишиванки — виложистого коміру та манжетів — у вигляді широких повітряних петель, обметаних кольоровою заполоччю.

Миколаївські жіночі сорочки вишиванки виділялися своєрідним прийомом розташування орнаментальної смуги по низу рукава на невеликій відстані від манжету. Крім того, оздоблення поликів та рукавів цих сорочок поліхромною заполоччю виконували з перевагою чорного кольору та хрестикової техніки вишивки у поєднанні зі стебнівкою. Таким чином, для галицьких жіночих сорочок як безуставкового типу ("пліч", "плічат", "плічків"), так і уставкового ("кошуль", "кошулейок"), показовою була вишивка плечової частини рукавів ("вуставок") та манжетів ("бух", "зарукавець", "зарукавників") і відсутність вишивки попереду на грудях, оскільки перед сорочки вишиті прикривався безрукавкою. Уживаним був також прийом вишивання по зморщеній приполиковій частині рукавів сорочки — бриж. Вишивку "жалібної" сорочки, яку вдягали жінки — родички небіжчика чи небіжчиці, виконували переважно синіми, фіолетовими або чорними нитками.

Вишита сорочка з доморобного полотна мала назву "рисована", а з фабричного — "картанова".

Чоловіки носили лляну сорочку вишиванку "підоплічку" випущеною поверх полотняних білих штанів.

На Тернопільщині вишивка побутує здавна, про що свідчать археологічні знахідки. Від кінця 12 ст. вишивали складні орнаментальні та сюжетні зображення технікою «вприкріп»: золоті нитки накладали одна біля одної на тканину й прикріплювали до неї дрібними шовковими стібками. Із найдавніших вишивок добре збереглися церковні речі («воздушки», плащаниці, антимінси) 16-18 ст.; серед пам'яток 18 ст. — речі домашнього вжитку: одяг, рушники, скатерки.

У 19 ст. в різних районах краю вишивка набула характерних особливостей. У Тернопільському районі мережки виконували натертими воском небіленими нитками.

У вишивці Бучацького району мотиви подавали великим планом і чітко. Лінії ромбоподібних узорів із гострими зубчастими вершками виконували низинкою. У деяких селах вишивали спеціальним стібком із дрібних круглих цяток, ніби з ґудзичків, які розташовували круглими розетками і півкруглими зубцями у тридільні мотиви. Ці так звані «кручені» узори, вишиті чорними або червоними нитками з додатком жовтого і зеленого кольорів, — особливість Бучаччини. Використовувалися шви: «гребінчастий», «перекладовий», «ретязь», «поверхниця», «обметування» та ін.

У Монастириському районі в композиції вишивки вводять геометричні фігури, а також 4-пелюсткові розетки, хрестики, зубці, косі й хвилясті лінії, що вишивають чорними, червоними, оранжевими, жовтими і зеленими нитками низинкою, гладдю та крученням.

Характерними елементами узорів Бережанщини є так звані «долоньки», а Борщівщини — «завитки», «баранячі роги», «ромбики», «есовидні знаки». Вишиванки із Борщівського району виділяються густими, без пробілів тканини, узорами, що вишиті поверхневими стібками (кучерявим швом, об'ємною гладдю) вовняними нитками, виділяються чорно-вишневим фоном.

Вишивка білими нитками гладдю, вирізуванням, набируванням із використанням різних видів мережок (одинарні та подвійні стовпчики, шеляжок, гречечка та ін.) розвивалися не лише у північних, а й у південних районах (зберігаються в Гусятинському районному і Тернопільському обласному краєзнавчих музеях).

Соковита поліхромія (багатобарвність) увійшла в місцеву вишивку на початку 20 ст. Нині для вишивання використовують шовк, крепдешин, капрон, сукно; нитки — муліне, ірис, шовк. Вишивкою оздоблюють одяг і предмети домаш. вжитку, святковий та сценічний одяг у майстернях райцентрів, Тернополя, в цеху машинної вишивки у Микулинцях.^[9]

У якості поясного одягу у галицьких жінок побутували широкі спідниці — "полотнянки", "полотінки" — з домотканого полотна, фарбованого домашнім способом ("вибиванки", "мальованки") або з штампованим орнаментом ("вибійки", "друковиці"). Поширені були спідниці з подвійною розмальовкою ("дубельтівки", "димки") з білим орнаментом по темному тлу та спідниці з фабричної бавовняної тканини ("дрелюхи").

В якості святкових слугували спідниці "шорц", ткані у вовняні кольорові смуги, а також спідниці з домотканої вовняної тканини. Для обшиття спідниць використовували фабричне нитяне мереживо — "фарботи". Галичанки Яворівщини носили широку, з чотирьох пілок, полотняну спідницю з нанесеним штампованим вибійчастим орнаментом. Передню пілку переважно лишали гладкою, а три збирали у дрібні складки "збиранки". Верхній край спідниці вшивали до широкого полотняного пояса, який зав'язували, або застібували на гаплик.

Широкі святкові спідниці "шорц" також шили з чотирьох полотнищ домотканої, у поздовжні кольорові смуги тканини, витканих льняними, бавовняними чи вовняними нитками. Кольорові червоно-жовто-білі вертикальні смуги тканої спідниці з нижньою горизонтальною червоною лінією на місці традиційної підтички надавали композиції строю логічного завершення.

Поверх спідниці або "шорца" галичанки Яворівщини носили білу запаску — "фартушок", пошитий з двох, з'єднаних мережкою, пілок тонкого полотна, яке в поясі укладали доволі широкими складками. Нижній край запаски оздоблювали широким розрідженим узором. Широкі спідниці галичанок Городенщини шили переважно з купованого вибійчастого, у дрібненькі квіточки полотна світлих тонів. Спідницю так само, як і на Яворівщині, збирали у дрібні "збирачки", а по низу викінчували "фарботами".

Поверх спідниці вдягали з тонкого білого купованого полотна запаску, нижню частину якої порядово оздоблювали прошвами з купованого білого мережива та горизонтально закладеними складочками. Галичанки Миколаївщини перевагу надавали однотонним кольоровим спідницям з купованої крамної тканини. їх також шили широкими, оздоблюючи в нижній частині горизонтальною смугою плису або оксамиту.

Поверх спідниці одягали запаску з купованої тканини в контрастних до кольору спідниці тонах. Тло запаски вишивали, а низ викінчували тороками.

Нагрудним жіночим одягом галичанок служили безрукавки лайбики. їх шили прямоспинними з нефарбованого домотканого полотна чи битого сукна й обшивали вовняними кольоровими шнурками. В північних та центральних районах Галичини були поширені керсети з клинцями в талії — т. зв. герсаги і лапцямиє В яворівських строях лайбики спереду прикрашали вишивкою у вигляді парного вертикального стрічкового узору, який розташовували з обох боків центрального розрізу. Широкі орнаментальні смуги формували із вишитих гладдю великих квіток, які обрамовували гонкими, дрібно орнаментованими смужками. Нижній край викінчували або орнаментом, або щільним рядом клинців "лапців".

А в південних районах центральної частини Галичини (на півночі Дрогобиччини) їх шили приталеними з купованої матерії зелених чи синіх кольорів. Передні поли, викоти рук та шиї, а також нижній край цих лайбиків оздоблювали шиною, кольоровою тасьмою, якою у вигляді рослинної орнаментики оформляли центральну частину. У східних районах Галичини були поширені приталені лайбики. Крім короткого безрукавного одягу з полотна та сукна, галичанки носили і і короткі безрукавні кожушанки — "бруслі", орнаментально оздоблені й обшиті іхрою бунди тальовані або бунди квітовані, а також довгий безрукавні ні одяг з сукна, який ще мав назву "брусля". Верхнім жіночим вбранням галичанок служили різноманітні форми одягу з рукавами — прямоспинні "полотнянки", "каптани" та приталені "кабати" з великим вирізом на грудях, які шили з лляного полотна, доморобного й купованого сукна та фабричної тканини.

Стоячий комір і краї рукавів викінчували іншим вузьким узором. Поли кабата гаптували квітчастим узором. Вертикально-стрічкові композиції оздоблення жіночого одягу та пишність яскравих "квіткових" орнаментальних мотивів вишивки виділяють жіночий одяг Яворівщини. Кабат мав декілька субрегіональних термінологічних означень. Приміром, у Городоцькому районі носили — те саме, що й кабат, але з фабричної тканини, на підшивці, оздоблений по низу зубчиками. Яворівська жіноча кофта з рукавами з фабричного матеріалу переважно зеленого кольору, оздоблена машинною технікою "у кривульки", "у стебнівки", називалася "бархан". Своєрідністю крою виділявся яворівський полотняний чоловічий кабат. Його кроїли , склавши полотно удвоє, вирізували отвір на шию та розтинали поли. Звужували боки і лишали вгорі коротенькі рукави, до яких доточували довші. Виріз шиї викінчували коміром "стоячком". Кабат прикрашали декоративним швом.

Нагрудним одягом галицьких чоловіків були як сукняні, так і бавовняні смугасті чи пістрядні безрукавки "камізельки" на полотняній підкладці. Застібували камізельки по центру круглими мідними чи скляними ґудзиками. З обох сторін пришивали накладні кишені, які по краю у святкових камізельках обшивали чер воним сукняним кантом. Верхнім плечовим одягом у жінок і чоловіків були "портянка", "кабат", "вітрак", "габлик" та "лейбик". "Портянка" — демісезонне вбрання з домотканої лляної тканини; могла бути довгою, з клинами по боках, або короткою. Вишиваний "кабат" чи "вітрак" — коротке (до стегон) вбрання, з фабричної тканини, на підшивці; спереду застібувався на ґудзики. "Габлик" — довгий верхній одяї і тонкого сукна.

Різновидом "сіряка" виступав "лейбик", "лейбик довгий", "лейбик короткий" із домотканого сукна, довжиною до талії, з рукавами. "Лейбики" з чорної тканини називалися "фрачками". В якості верхнього святкового одяї у служив приталений "жупан", або "жупанок", з синього сукна; якщо він був підби тий шкірками, то називався "жупанє". Була поширена також і "капота" з широки ми і дрібними фалдами, яку підперезували крайкою. Жіночі "капоти" обшивали чорною тасьмою. Верхнім жіночим одягом була полотняна "плахтина", "плахтяк" — одяї і рукавами, без стану і коміра. Жінки також носили лляні та сукняні "капоти" і широким коміром, відрізні та зібрані по лінії талії у дрібні фалдами, обшии чорною тасьмою. їх підперезували тканими крайками.

Верхнім сукняним приталеним та розширеним донизу одягом галичанок слугував т. зв. кафтаник, або кафтан з колами. Спинку "кафтаника" робили відрізною, до якої припій вали призібрану нижню частину. Широкий виложистий комір доповню»,їли отворотами. Застібували "кафтаник" по центру дерев'яними ґудзиками,званими "баривки". Галичанки носили також "бекешу" — хутряний одяг, покритий синім сукном. Плечовим верхнім одягом у чоловіків служив "сердак", "сіряк" різновид довгої свити з темнокоричневого або чорного сукна з овечої вовни. Його шили завуженим в талії та розширеним до низу, з високим стоячим або широким виложистим коміром «Капюшоном» або обшлагами на рукавах.

Комір поли та обшлаги рукавів обшивали в’язаними шнурами (переважно з синьої вовни) або декорували вали білими нашивками "обшевами". Комір, спину, рукава й одну полу в деяких районах прикрашали рослинною вишивкою, яку виконували різнокольоровими вовняними нитками. Сіряк на дві фалди носили селяни, на шість — шляхтичі; "мадярський сіряк" шили з синього сукна. Літом носили полотняний кафтан "полотінку". Поширеними були "камізоля" — безрукавка з фабричної тканини, і "габлик" — довгий верхній одяг з тонкого сукна. Широко вживаною у чоловіків була "чемерка" — коротка куртка із домотканого сукна, з хлястиком на спині та "чуя" — чоловічий накидний одяг. Жінки носили широке пальто "полька".

Своєрідним верхнім сукняним одягом чоловіків (типу свити) була приталена "капота" з висячим на спині капюшоном "каптуром". Лінії швів капоти оздоблювали ручно крученими шнурами (переважно червоного кольору), а комір і вилоги на рукавах робили з сукна (переважно синього кольору). Особливість яворівській чоловічій капоті надавав спосіб її застібання: з допомогою поздовжніх горизонтальних повітряних петель та шнурових ґудзиків. Зимовий одяг із сукна, з вузьким стоячим коміром і клинами "вусами", довжиною до колін і підбитий баранячим білим хутром на Львівщині був відомий під назвою "юпка", а кожушок із кольоровими нашивками — "кожушниця".  

"Півкожушком" називали короткий кожух до стегон. Носили також "футро" — шубу, кожух. Заможні  галичанки надягали "венгерку" — шубу на білих смушках, покриту синім сукном, з широким виложистим коміром із білих смушок. Спинку робили вузькою та підрізали на лінії талії, збираючи нижню частину у збори. Всі шви обшивали золотим позументом. Поширені були "тулуби" — чоловічі шуби на чорних смушках, криті темнозеленим сукном, широкі, прямого крою, з широким виложистим коміром з отворотами із чорних смушок.

Верхній святковий одяг із синього або чорного сукна, підбитий баранячим хутром, з широким білим баранячим коміром і такими самими манжетами мав назву "галицький жупан". Відповідно жіночий хутряний одяг, покритий синім сукном, називався "жупанина".

Серед головних уборів, крім традиційних платових ("намітка", "перемітка", "обрус", "примітка", "рубок", "чуби"), у галицьких жінок побутували узорноткані чи вишивані "бавниці", які являли собою рудимент перемітки — у вигляді шматка полотна, вінкоподібно укладеного на голові, один або два кінці якого прикрашені тканими або вишиваними узорами.

Бавниці оздоблювали бавницевим узором, що поєднував у собі кілька способів вишивання: "косичкою", "зубцями", "прутиком". У колориті узорів переважав червоний колір.

Такий очіпок молодій одягали на весіллі, і вона носила його, доки не ставала матір'ю. Потім вдягався гвердий очіпок, поверх якого жінки пов'язували велику білу хустку "білугу" з домотканого полотна, вишиту на кінцях перебором, або пов'язували голову квітчастою "зав'язанкою" з фабричного ситцю. Велика вовняна хустка з тороками, чорною серединою, розкиданими по полю квітами та широкою каймою по краях мала назву "хустка лиса", вовняна з візерунком — "хустка тибетова", а бавовняна з візерунком — "хустка тифтекова". Велика хустка літніх жінок називалась "опілянка".

Різноманітними були й види зачісок: "гомбці" — волосся, закручене по боках біля вух; "гунджери" — кучері; "гуньцвоти" — зачесане і закручене на скронях волосся; "качури" — локони; "кичі" — скручене у вузол волосся.

Дівочу зачіску "воркоч" у вигляді сплетеного в косу волосся оздоблювали "вплетенами" — різнокольоровими пасмами волічки, "галунком", "гуплітками", "поплітками" — стрічками, "уплетами", "уплітками" — китицями кольорових ниток.

Чоловіки носили зимові хутряні шапки "капачі" та баранячі шапки "завійкані" з суконним або оксамитовим (переважно темно-синім) верхом і розрізом ззаду, який стягували шовковими стрічками (переважно блакитного кольору), зав'язуючи їх у вигляді банта. Побутували також і підбиті смушками "шапки на завісах". Парубки носили повстяні капелюхи ("калани", "калапи", "каляни") домашнього виготовлення або невисокі, з невеликими крисами "солом'янки", "капелюхи", які плели із солом'яних стрічок — "зубців". Їх оздоблювали фабричними шовковими стрічками ("бендами", "биндами", "китайкою") та шнурками з різнокольорової вовни. Збоку її прикрашали пучечками ниток з різнокольорового бісеру, які викінчували невеличкими кульками з різнокольорової вовни.

В якості прикрас жінки носили на Львівщині ґердани, які мали вигляд широкого орнаментально кольорового коміра, що повністю закривав груди.

Чоловіки носили як досить широкі подвійні шкіряні пояси, які застібали трьома масивними мідними пряжками (біля них між двома шарами шкіри влаштовували кишеню), так і ткані пояси з різнокольорових вовняних ниток.^[10]

У цій місцевості переважали двори вільної забудови, зрідка траплялось зімкнуте планування. Народне будівництво відзначається різноманітністю в застосуванні будівельних матеріалів та технік (зрубне, каркасне з заповненням дилями, каркасно-глинобитне). Широко відрізняються також планувальні структури та оздоблення.

Властивою є відсутність архаїзмів: наприклад, тут раніше, ніж у інших районах, з’явилися димарі і зникло курне опалення. З часом традиційна хата (хата+сіни+комора) перетворилась в двокімнатне житло, що розділене сіньми. Подекуди, в сіни перенесено кухню (яка має назву «пекарня»). Тут також з’являються підлоги в приміщеннях та покриття даху черепицею чи бляхою.^[4]

• Архітектура Наддністрянщини
• 
  Костел з села Язлівчик Золочівського району
• 
  Церква Святого Юрія, м.Дрогобич, Львівської області
• 
  Церква з села Поплавники Івано-Франківського району
• 
  Хата з села Вікторів Галицького району
• 
  Інтер'єр хати з села Вікторів Галицького району
• 
  Стодола з села Небилів Калуського району
• 
  Дзвіниця з села Кут Чортківського району
• 
  Церква св. Михайла з села Зелене Чортківського району
• 
  Церква Святої Трійці у м. Жовква
• 
  Садиба І. Франка, с. Нагуєвичі Дрогобицького району

• Етнографічні групи українців
• Наддністрянський говір
• Наддністрянщина

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• О. В. Заставецька, Б. І. Заставецький, Д. В. Ткач. Географія населення України: навч. посіб. — Тернопіль, 2007. — 134 с.
• Заклинський Р. Г.. Географія Руси. — Л.: Товариство «Просвіта», 1887

Це незавершена стаття з етнографії. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.