Григорій Гуляницький — Вікіпедія

Григорій Гуляницький
Копія портрета-хоругви з церкви у с. Лаврів із зображенням Григорія Гуляницького[1][2] або його родича Івана[3]
Народився невідомо
Корсунь
Помер 1679(1679)
Місце проживання Річ Посполита, Гетьманщина
Діяльність військовослужбовець
Суспільний стан шляхтич
Військове звання полковник, наказний гетьман
Конфесія православний
Рід Гуляницькі
Герб
Герб

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гуляницький.

Григо́рій Гуляни́цький гербу Остоя (? — 1679) — український військовий і державний діяч, один з чільних дипломатів Гетьманщини. Волинський шляхтич. Учасник Хмельниччини (1648–1657), українсько-московської війни, міжусобних воєн часів Руїни. Полковник ніжинський (1656–1659), наказний гетьман Сіверський (1658–1659), полковник корсунський (1662–1664), староста носівський (? — 1679).

Біографія[ред. | ред. код]

Народився в м. Корсунь Київського воєводства. Походив з шляхетської родини Гуляницьких гербу Остоя, що здавна проживала на Волині.[4] У 1653 р. власним коштом відновив Корсунський Свято-Онуфріївський монастир.

Під час Національно-визвольної війни в 1649 р. та в серпні 1654 р. (разом з Марком Левоновичем і Іваном Дяченком) за дорученням Богдана Хмельницького очолював українське посольство до Москви.

Після Переяславської Ради Гуляницький був полковником корсунським (1662—1664) та ніжинським (1655—1659). Його також було назначено гетьманом Сіверським (1658—1659), а також старостою носівським (? — 1679) рр.

Після смерті Б. Хмельницького під час Корсунської ради в жовтні 1657 разом підтримав обрання гетьманом І. Виговського.[4] Брав участь у придушенні заколоту під керівництвом Якова Барабаша і Мартина Пушкаря 1657–1658 рр.

Був одним з головних творців Гадяцької угоди, 7 (17) вересня 1658 року як представник козацької старшини підписав її.[4] Активний прихильник гетьмана Івана Виговського та його незалежницької політики: зокрема, намагався умовити в листі до Івана Безпалого 1 (10) липня 1659 року не зраджувати І. Виговського:

«Дивуємося тому не помалу, що ваша милість, уродився з нами разом вольним народом і скормився заразом в Малій Русі, вітчизні нашій, та проливаючи чималу кров свою за вольність всього війська запорізького, тепер самі добровільно в неволю піддаєтеся і з нами, братією своєю, з якими разом хліб їли і проти всякого ворога стояли, війну ведете і на своїх же кровних ближніх наступаєте. Розсудіть, чи є те добро чините? А на милість Божу просимо і нагадуємо, щоб ви опам'яталась і до нас, всього війська запорізького, приступили, щоб душевною і тілесною ворог не тішився, а ми сумнінням нашим зобов'язуємося і на душу беремо, обіцяємося, що волосина з голови жодному не спаде, і вічно все, що ви чинили, буде забуто, і по панові гетьманові нашому теж обіцяємо, що не тільки мститися не буде, але і всякому, до нас, що всьому війську запорізькому звернувся, ласку особливу покаже[5].»

Активний учасник московсько-української війни (1658—1659). У 1659 р. під час якої, загін Гуляницького захопив Лубни, потім Гадяч, Конотоп. Чіткою, принциповою була позиція наказного гетьмана Гуляницького і в переговорах з московськими послами Булгаковим і Байбаковим на початку 1659 року. Гуляницький дорікав їм, що цар Олексій «безперервно війська свої на нас посилає і многі міста випалили і висікли; краще бути у турка, ніж у москалів…» Ці слова записали самі посли у своєму звіті. Він також закликав царським послам довести, що вони хочуть миру та вивести московські війська з України.

Весною 1659 р. в Конотопі Гуляницький і його загін протягом трьох місяців боронив Конотопську фортецю від московських військ під командуванням князя Олексія Трубецького — так допоміг гетьманові Івану Виговському залучити підтримку союзників і розгромити війська Трубецького під Конотопом. Був наказним гетьманом Сіверським. Після зречення І. Виговського був усунений з полковництва.

В 1659 році: перейшов на бік гетьмана Юрія Хмельницького, на сеймі Речі Посполитої отримав «ленним правом» держання королівщин Носівка, Киселівка в Чернігівському воєводстві[4]. Разом з С. Богдановичем-Зарудним і Г. Лісницьким став ініціатором укладення Слободищенського трактату в 1660 р.

За гетьманування Павла Тетері кілька разів їздив з посольством до Варшави. Затятий ворог Москви Гуляницький у Варшаві переконував сенат і короля в необхідності здійснити похід коронного війська на чолі з королем в Лівобережну Україну, щоб схилити темтешнє козацтво на бік Речі Посполитої. Взимку 1663–1664-х брав участь у поході польсько-української армії під командуванням Яна II Казимира і Павла Тетері на Лівобережну Україну.

За звинуваченням у зраді в 1664 році коронного гетьмана Стефана Чарнецького був заарештований і без суду ув'язнений разом з Митрополитом Київським Йосипом Тукальським і Юрієм Хмельницьким у фортеці Мальборк (Пруссія). Не був звільнений зразу після втручання П. Тетері, прохань київської шляхти.[6]

Перед 8 січня 1667 був звільнений, цього дня отримав від короля село пол. Jerszów (Самбірська економія) до часу отримання іншого державлення, річну пенсію 1500 злотих польських. 28 березня 1668 року отримав привілей на кілька сіл в Чернігівському воєводстві.[6] Приєднався до гетьмана Петра Дорошенка. З 1675 р. Гуляницький перебував на службі у короля Речі Посполитої як полковник Й. К. М. Намагався бути посередником в перемовинах між РП та Іваном Самойловичем (без успіху).[6] У 1679 р. його звинувачено у зраді і розстріляно поляками.

Сім'я[ред. | ред. код]

Дружина — Анна Шептицька. Діти:

  • Андрій,
  • Антін,
  • N, дружина Казимира[7] Грабовського[6] (за іншими даними, Грабковського)
  • Мар'яна, дружина Олександра Блажовського[7].

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Пам'ятник розташований у місті Конотоп
Пам'ятник розташований у місті Конотоп

У літературі[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Український народний одяг XVII - початку XIX ст. в акварелях Ю. Глоговського / АН УРСР, Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського, Львів. від-ня; авт. та упоряд.: Д. П. Крвавич, Г. Г. Стельмащук. Київ: Наук. думка, 1988. С. 32-33. Архів оригіналу за 13 квітня 2021. Процитовано 13 квітня 2021.
  2. ↑ Шаменков С. Одяг, військове спорядження та зовнішній вигляд козацької старшини середини – другої половини XVII ст. // "Стрій" №2, ч. 2 (2020). С. 16. Архів оригіналу за 13 квітня 2021. Процитовано 13 квітня 2021.
  3. ↑ Ковалевська О. Зображення крізь віки: іконографія козацької старшини XVIІ–XVIII ст. Частина 2. Київ: Інститут історії України, 2014. С. 99 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 13 квітня 2021. Процитовано 13 квітня 2021.
  4. ↑ а б в г Wójcik Z. Hulanicki Hrehory (Grzegorz) h. Ulanicki (XVII w.)… — S. 88.
  5. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 17 січня 2006. Процитовано 20 грудня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  6. ↑ а б в г Wójcik Z. Hulanicki Hrehory (Grzegorz) h. Ulanicki (XVII w.)… — S. 89.
  7. ↑ а б Boniecki A. Hulaniccy h. Ulanicki z Hulanik, w powiecie łuckim // Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Warszawa : Warszawskie Towarzystwo Akcyjne Artystyczno-Wydawnicze, 1904. — Cz. 1. — T. 7. — S. 393. (пол.)
  8. ↑ У ЛУЦЬКУ ПЕРЕЙМЕНОВАНО 27 ВУЛИЦЬ. Архів оригіналу за 17 листопада 2015. Процитовано 4 червня 2013.
  9. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 20 липня 2017. Процитовано 11 грудня 2015.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  10. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 5 березня 2022. Процитовано 21 березня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Григорій_Гуляницький&oldid=40073930