Почаївка — Вікіпедія

село Почаївка
Країна	Україна
Область	Полтавська область
Район	Лубенський район
Громада	Гребінківська міська громада
Код КАТОТТГ	UA53040010300057138
Основні дані
Населення	886
Площа	4,898 км²
Густота населення	180,89 осіб/км²
Поштовий індекс	37423
Телефонний код	+380 5359
Географічні дані
Географічні координати	50°07′51″ пн. ш. 32°33′21″ сх. д. / 50.13083° пн. ш. 32.55583° сх. д.Координати: 50°07′51″ пн. ш. 32°33′21″ сх. д. / 50.13083° пн. ш. 32.55583° сх. д.
Середня висота; над рівнем моря	111 м
Водойми	Сліпорід
Місцева влада
Адреса ради	37423, Полтавська обл., Гребінківський р-н, с. Почаївка
Карта
	Почаївка
	Почаївка
Мапа
	Почаївка у Вікісховищі

Почаївка — село в Україні, у Лубенському районі Полтавської області. Населення становить 886 осіб. Входить до складу Гребінківської міської громади.

Географія[ред. | ред. код]

Село Почаївка знаходиться на березі річки Сліпорід, вище за течією на відстані ~ 1,5 км розташовані села Сотницьке та Новоселівка, нижче за течією примикає село Осавульщина. На річці невелика загата. Через проходить автомобільна дорога Т 1708.

Назва[ред. | ред. код]

До 1922 року носило назву Салівка. За радянських часів і до 2016 року село носило назву Ульяновка^[1].

Походження назви населеного пункту Салівка поки що залишається нерозгаданим. Можна лише гадати, що землями, де заснована Салівка, колись володіли козаки Сало. Авторові зустрічався запис, що в 1691 р. був козак Сало, який проживав в Миргородському полку, а потім переселився в с. Лящівка Лубенського полку.

Історія[ред. | ред. код]

Село Почаївка, яке до 1922 року носило назву Салівка, складене, в основному, із чотирьох хуторів: Салівка 1-ша, Салівка 2-га, Хоружівка (Почаївка), Васильківський (Арсенівський). Ці хутори були на берегах річки Сліпорід: на її правобережжі розташований хутір Салівка 2-га, а трішки нижче по течії річки - хутір Салівка 1-ша, на Лівобережжі цієї річки розташований хутір Хоружівка (Почаївка), а трішки нижче по течії річки - хутір Васильківський (Арсенівський).

В справах Генеральної військової канцелярії за 1753 рік (ЦДІА м. Київ, Ф-51, оп. З, справа 11461) є запис: «В хуторі козака повстанського Арсенія - 3 двори посполитих».

А в матеріалах Генерального опису Малоросії 1767 р. (ЦДІА м Київ, ф. 57, оп. 1, справа 425, арк. 500) є такий запис: «Андрій Арсененко - хорунжий і його син Петро; Арсененко живе в Повстині». Андрій, син Арсенія, прийняв батькове ім'я за своє прізвище (що було в той час масовим явищем) і став іменуватися Андрієм Арсененком.

Козак Арсеній зайняв чи придбав землю на лівобережжі р. Сліпорід і заснував там хутір, у якому в 1753 році було уже три двори посполитих. В «Описах Київського намісництва» цей хутрір названий Арсенівкою, у якому в 1787 році мешкало 9 душ дорослих (можливо - господарів дворів), нам невідомо, коли саме і яким побитом ця маєтність перейшла до рук поміщиків Васильківських.

В 1809 році у сповідальній відомомсті Михайлівської церкви с.Повстина цей хутір записаний за Васильківськими, 50 селян цього хутора сповідалися в цій церкві.

Напередодні реформи 1861 року Арсенівська маєтність була поділена на дві частини: господарство вдови колежського регістратора Михайла Васильківського Марфи Петрівни.

В цій частині в період реформи 1861 року виявилося 37 ревізьких душ, (16 господарств: городників - 1, піших - 13, тяглих - 2), яким для викупу виділялося 60,63 десятин землі, тобто по 1,63 десятини на кожну ревізьку душу; господаркою другої частини Арсенівської маєтності була Марія Іванівна Васильківська, яка одружилася з Яковом Варфоломійовичем Олександровичем (що жив в селі Свічківці) і одержала в придане частину Арсенівської маєтності. В цій частині було 9 ревізьких душ (4 господарства: піших - З, тяглих - 1).

Тут для викупу селянам виділялося 16,67 десятин землі, по 1,85 дес. на кожну ревізьку душу.

Що далі було з Арсенівською маєтністю?

Марфа Петрівна Васильківська, мабуть, невдовзі після реформи 1861 року померла, дітей у неї не було. Маєтність перейшла до поміщиків Щербаків - Андрія Олександровича (1835 - 1880) і його дружини Софії Іванівни (Томара - дівоче прізвище, 1835 - 1884): в 1868 році вони вже тут жили. Про них писав М.В. Стороженко в своїй мемуарній праці «З мого життя»: «Андрій Олександрович Щербак і його дружина Софія Іванівна Томар безвиїзно господарювали в Васильківщині. А після його смерті Софія Іванівна продала цей маєток та й подалася в Київ з дочкою Наталкою і сином Андрієм».

Насправді Арсенівкою ще в 1892 році володіли Щербаки.

Іще один хутір був на лівобережжі річки Сліпорід - Хоружівка. Про нього згадується в сповідальній відомості церкви села Повстин за 1837 рік (селян там було 74 душі), коли ним володів уже поміщик Павло Васильович Горленко (1791 - 1850). Не виключено, що його заснував ще хорунжий Андрій Арсененко (адже хутір одержав і назву Хоружівка на його честь), і цей хутір, можливо, довгий час не мав такого розвитку, як інші хутори, і лише за новим власником (Горленком) він «вголос» заявив про себе.

Після Павла Васильовича цією маєтністю довго володіла його сестра Наталія Василівна (1799 - 1875), яка померла в 1875 році дівицею. Отже лівобережна частина нинішньої Ульяновки була в володінні козаків Арсененків, а починаючи з 1800-1830-х років була зайнята Васильківськими, Горленками, Олександровичами.

В 1884 році в х. Почаївка (Хоружівка) налічувалось 90 душ обох статей, а в х. Арсенівський в той час мешкало 144 душі. За переписом населення 1910 року хутір Арсенівський ще існував, і налічувалось в ньому 47 господарств (козацьких - 3, селянських - 37, інших непривілегійованих - 5, привілегійованих - 2) з населенням 297 душ обох статей.

А в х. Почаївка (Хоружівка) в 1910 налічувалось 17 селянських дворів з населенням 119 душ обох статей.

На відміну від власників лівобережних земель Арсененків, які були корінними мешканцями с. Повстина, Ограновичі (Корнієвичі) прибули до Лубенського полку із Прилуцького полку, і землі прибережжя р. Сліпороду, де був заснований хутір Салівка, вони у когось купили. Можливо, що цю землю вони купили у козаків Сало.

Про родоначальника Лубенських і Пирятинських Ограновичів (Корнієвичів) та його синів писав Лубенський історик М.Г. Астряб у сво'ій праці «Малоросійський Лубенський полк»: «Корній Григорович Огранович оженившись на дочці «Лубенського орендаря» Івана Кулябки з своїми синами із Прилук переселився в Лубни.

Тут його сини під іменем Корнієвичів подобували собі різні значні полкові уряди. Тільки сотник другої Лубенської сотні, онук Корнія постійно підписувався прізвищем предків - Огранович». Решта змінили прізвище на Корнієвич. З часом майже всі вони знову стали Ограновичами.

Хутір Салівка, можна вважати, був заснований сином Корнія Григоровича Ограновича, Пирятинським сотником (з 1719 до 1751 р.р.) Григорієм Корнієвичем (1675 - 1758). В ревізькій книзі (матеріалах перепису населення) 1740 року записано, що в хуторі сотника Григорія Корнієвича мешкають підсусідки: тяглих - 4, піших - 5.

Цей хутір із землями він передав своєму синові Якову Григоровичу (1732-1769). Після його смерті господарювала його дружина Анастасія Стефанівна (1738- 1808). Вони накопичили багато земель, а дітей своїх не мали. Тому після смерті їх володіння були поділені між його п'ятьма братами: Якимом, Іваном, Михайлом, Павлом і Григорієм. Сини перших двох братів не залишили спадкоємців, тому в Салівці і на її землях господарювали спадкоємці братів Михайла, Павла і Григорія.

Нащадки Михайла і Павла Григоровичів жили і господарювали в хуторі Салівка. Нащадки ж Григорія Григоровича придбали маєтність в селі Рудка і користувались нею до 1906 року. Михайлів син Олексій Михайлович вище хутора Салівки заснував хутір Олексіївка. А нижче цього хутора (між хуторами Олексіївкою і Салівкою) був створений ще один хутір - Шугаївка. Пізніше хутори Олексіївка і Шугаївка були об'єднані в один хутір - Салівка 2-га.

А старий хутір Салівка став Салівкою першою. Господарями правобережжя річки Сліпорід були Ограновичі, вони створювали нові хутори, об'єднували їх і таке інше. За переписом населення 1910 року в хуторі Салівка перша налічувалося 21 господарство (козацьке - одне, селянських - 20) із населенням 135 душ, а в хуторі Салівка друга - 44 господарства (козацьке - 1, селянських - 43) з населенням 273 душі.

Після революції 1917 року, (яку великокручанський поміщик М.В. Стороженко, емігрувавши в 1919 році в Югославію, у своїй мемуарній праці «3 мого життя» назвав Великою руїною), хутори з їх землями, які належали різним поміщикам, були об'єднані в одне село, яке в 1922 році одержало назву Ульяновка, і було створено колгоспи ім. Ульянова, ім. Кірова. "Весела праця".

За переписом населення 1926 року в Ульяновці мешкало 1067 душ, в 1939 році - 818 душ, в 1959 році - 1126 душ, 1972 році -995 душ, в 1980 році - 947 душ, в 1990 році - 923 душі.

Ульяновка була окупована фашистами у вересні 1941 і визволена радянськими військами 23.ІХ.1943. Не повернулося із війни 1941-1945 років - 104 жителі села.

В 1970-х роках в селі побудовано будинок культури, адміністративний будинок, два магазини. Що стосується адміністративно - територіального поділу, то хутори Салівка перша, друга, Почаївка (Хоружівка), Васильківський (Лрсенівка) відносилися до Пирятинської волості Пирятинськоо повіту. Аз 1919 року до Салівської (Ульяновської) сільради Пирятинського району (а з 1935 року Гребінківського району).

В 1919 році утворено Салівську (Ульяновську) сільраду в складі: село Ульяновка, хутір Сотниківка, хутір Богодарівка, хутір Новоселівка, хутір Скочак, х. Корсаківщина (Бесідовщина), х. Карпенків.

В 1925 році утворено нову сільраду, Раківщинську (х. Сотниківка була перейменована в х. Раківщину) в складі: с. Раківщина, х. Скочак, х. Новоселівка, х. Богодарівка. В складі Ульяновської сільради залишилися: с. Ульяновка, с.Корсаківщина (Бесідовщина), х. Карпенків, х. Осавульщина. В такому складі (за винятком того, що не було вже хуторів Богодарівки і Карпенкового: перший увійшов в склад с. Раковщина, а другий - в склад х. Корсаківщини, а в склад Ульяновської сільради вводилось селище радгоспу) існували Ульяновська і Раківщинська сільради ще в 1947 році.

А в 1957 році вони були знову об'єднані в одну сільраду - Ульяновську. В 2016 році Верховна Рада України ухвалила постанову про перейменування в рамках декомунізації село Ульяновку в село Почаївка, та село Жовтневе в село Сотницьке. До складу Почаївської сільради входять: Почаївка, Бесідовщина, Сотницьке, Новоселівка, Скочак.

Хутори, які утворили Почаївку (Ульяновку), відносились до парафії Михайлівської церкви села Повстин.

До 2003 року було в Ульяновці споживче товариство і об'єднувало на території 8 магазинчиків. Був і свій побуткомбінат, який надавав послуги населенню в пошитті одягу, у пошитті і ремонту взуття, надавалися ритуальні послуги. До 1960 року побуткомбінат розміщався в сільській хаті. Пізніше збудували нове приміщення де шили одіг.

Ульянівське поштове відділення обслуговувало всі населені пункти сільської Ради. В кожному населеному пункті працював листоноша.

Протягом багатьох років діє дитячий садок, який обслуговує всі населені пункти.

Не можна не згадати, як в 50-роки минулого століття і до 80-х років Бабіченко Ілля Михайлович і Наєнко Олексій Олександрович кінопересувною забезпечували показ художніх фільмів в Ульяновці і Жовтневому, а після перегляду фільмів для молоді ще й організовували танці.

Економіка[ред. | ред. код]

Птахо-товарна ферма.
ТОВ «Ульянівка».

Об'єкти соціальної сфери[ред. | ред. код]

Школа.
Будинок культури.

Примітки[ред. | ред. код]

↑ Постанова Верховної Ради України від 17 березня 2016 року № 1037-VIII «Про перейменування окремих населених пунктів»

Посилання[ред. | ред. код]

[1] Постанова Верховної Ради України від 17 березня 2016 року № 1037-VIII «Про перейменування окремих населених пунктів»

[1]