Портал:Українська наука — Вікіпедія

Наука — це особлива форма людської діяльності, яка склалася історично та має своїм результатом цілеспрямовано відібрані факти, гіпотези, теорії, закони й методи дослідження. Історія зародження й становлення української науки налічує багато століть, адже у своєму розвитку вона пройшла довгий шлях. Від перших елементів науки в стародавньому світі, у зв'язку з потребами суспільної практики, що мали суто практичний характер, — аж до наших часів, коли наука стала по суті джерелом економічного зростання і невід'ємною складовою національної культури та освіти України.

З часу виникнення на північних берегах Чорного та Азовського морів античних стародавніх грецьких міст-держав (VIII–VII ст. до н.е.) існують відомості про збирання донаукового знання на території сучасної України. Найвідомішими грецькими містами-державами того часу були: Ольвія (нині с. Парутине в гирлі Південного Бугу), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Пантикапей (місце сучасної Керчі), Тіра (на місці нинішнього Білгорода-Дністровського), Феодосія, Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії) та інші^[1]. Античні міста відзначалися значним розвитком освіти, медицини та культури. Мешканці приділяли значну увагу навчанню дітей: учні вивчали читання, лічбу, письмо, риторику, красномовство. Розвивалися історія і філософія.^{[джерело?]} Особливе значення приділялося медицині. Про це свідчать численні археологічні знахідки (хірургічні ножі, пінцети, голки та ін). В Ольвії існувала аптека. Мешканці Керкінітиди широко використовували цілющі властивості кримських грязей. Історик Пліній Старший так описував один з берегів Сакського озера: «...на Таврійському півострові є земля, за допомогою якої лікуються різні хвороби»^[2]. Невипадково відомий вчений Діонісій Малий (*475—†550) походив зі Скіфії (історично етнічної України).^{[джерело?]}.::::::::::::::::читати далі

Голодомо́р 1932–1933 років — акт геноциду українського народу, здійснений керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932–1933 роках, шляхом організації штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних^[3] людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР^[4] та Кубані^[5], переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян^[6].::::::::::::::::читати далі

Народ (грецькою — ἔθνος (етнос)) — багатопланове поняття, яке може мати такі значення:

• Народ — населення держави, мешканці країни.^[7]
• Народ — громадсько-політична сила, на яку опирається офіційна влада в країні^[8]
• Народ — форма національної та етнічної єдності (нація, народність, іноді плем'я).^[7]
• Народ — взагалі люди, переважно у великій кількості.^[7]

Найчастіше цей термін вживають як синонім до «етносу». Етнос — це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу (ментальність), а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших через свідому самоназву. Останнє звичайно зафіксоване в етнонімі, як самоназви народу. Історично сформований етнос виступає соціальним організмом, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т. д. Для стійкішого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, — своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав. В світовій практиці треба розрізняти первинні та вторинні утворення. Державні утворення як правило не дублюються, тож діаспори та мігранти підпорядковані в національних державах законам країни проживання.за статусом громадянства чи вида на проживання. Україна-Русь має свою історичну спадщину (Грушевський М.), Саме тому Росія по цей час не має своєї національної ідентичності, як штучне утворення, як створюються всі імперії за рахунок колоніальних завоювань, на відміну від США та ЕС..::::::::::::::::читати далі

Бухгалтерський о́блік — процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень^[9].

Об'єктами бухгалтерського обліку є майно організацій, їх зобов'язання і господарські операції, здійснювані організаціями в процесі їх діяльності.

Загальний опис

Основним завданням бухгалтерського обліку є формування повної і достовірної інформації про діяльність організації і її майнове положення, необхідною внутрішнім користувачам бухгалтерської звітності — керівникам, засновникам, учасникам і власникам майна організації, а також зовнішнім — інвесторам, кредиторам і іншим користувачам бухгалтерської звітності..::::::::::::::::читати далі

Квантова еволюція (від лат. quantum — скільки) — термін введений Дж. Сімпсоном (1944) для позначення особливої форми філетичної еволюції ( макроеволюції), що відбувається при переході даної популяції з однієї адаптивної вершини на іншу (нову або ту, що залишалася перш незайнятою). При такому переході вона повинна перетнути певну адаптивну «долину». Перехід на нову адаптивну вершину зазвичай роблять невеликі популяції, еволюція відбувається з надзвичайно високими швидкостями.

Концепція пояснює високі темпи еволюції при формуванні великих таксонів ( родин, рядів, класів і т. д.).::::::::::::::::читати далі

Теорія алгоритмів (англ. Theory of computation) — окремий розділ математики, що вивчає загальні властивості алгоритмів. Виникла в 30-х роках 20 століття.

Алгоритми, проте, простежуються в математиці протягом всього часу її існування. Необхідність точного математичного уточнення інтуїтивного поняття алгоритму стала неминучою після усвідомлення неможливості існування алгоритмів розв'язку багатьох масових проблем, в першу чергу пов'язаних з арифметикою та математичною логікою (проблеми істинності арифметичних формул та формул першопорядкового числення предикатів, 10-та проблема Гільберта про розв'язність діофантових рівнянь та ін.). Для доведення неіснування алгоритму треба мати його точне математичне визначення, тому після сформування поняття алгоритму як нової та окремої сутності першочерговою стала проблема знаходження адекватних формальних моделей алгоритму та дослідження їх властивостей. При цьому формальні моделі були запропоновані як для первісного поняття алгоритму, так і для похідного поняття алгоритмічно обчислюваної функції.

Вперше поняття алгоритму з'явилося в працях Е. Бореля (1912) та Г. Вейля (1921).

Першими формальними моделями алгоритмічно обчислюваних функцій були λ-означувані функції (Алонзо Черч, 1932) та загальнорекурсивні функції (Курт Гедель, 1934). Вказані класи визначались як функції, графіки яких породжуються відповідно численням λ-конверсій та численням Ербрана-Геделя. В 1936 році Стівен Коул Кліні поширив поняття загальнорекурсивної функції на випадок часткових функцій, ввівши поняття частково рекурсивної функції, та описав клас таких функцій в чисто функціональних термінах. В 1943 році Еміль Пост запропонував модель обчислюваних функцій на основі введеного ним числення спеціального вигляду (канонічних систем)..::::::::::::::::читати далі

Електричний синапс - тип синапсу.

В першій половині ХХ сторіччя вважалося, що передача нервового сигналу за допомогою хімічного синапсу притаманна періферийним нервово-мускульним контактам хребетних (автономна мускулатура та моторні контакти), але, в основному через брак дослідних даних, синапси в Центральній нервовій системі (ЦНС) вважались такими, що використовують безпосередньо електричну передачу. Але, після відпрацювання методик внутрішньоклітинного запису електричних потенціалів в 1950-х роках, було показано, що з’єднання нейронів хімічними синапсами є правилом для ЦНС хребетних..::::::::::::::::читати далі

Двигу́н вну́трішнього згоря́ння — тип двигуна, теплова машина, в якій хімічна енергія палива, що згоряє в робочій зоні, перетворюється в механічну роботу. Поряд з електричним двигуном двигун внутрішнього згоряння є одним із найпоширеніших типів двигунів. Найчастіше він використовується у транспортних засобах: автомобілях, мотоциклах, поїздах, авіації, водному транспорті тощо. Двигуни внутрішнього згоряння застосовуються також в автономних електричних генераторах для виробництва електроенергії.

Назва двигуна внутрішнього згоряння пов'язана з тим, що, на відміну від парової машини, горіння відбувається в закритій камері, в яку спеціально сконструйованими системами подається рідке або газоподібне паливо та повітря, кисень у складі якого виконує роль окисника. Гарячі гази, що утворюються при згорянні палива, створюють значний тиск, енергія якого перетворюється у механічну роботу..::::::::::::::::читати далі

• Список академіків Академії наук вищої школи України
• Список академіків НАН України
• Українські історики
• Список діячів науки і культури Лемківщини
• Українські математики
• Список українських мовознавців
• Список почесних докторів НаУКМА
• Список почесних професорів НаУКМА
• Список дійсних членів Національної академії аграрних наук України
• Список дійсних членів Національної академії медичних наук України
• Список дійсних членів Національної академії мистецтв України
• Список дійсних членів Національної академії педагогічних наук України
• Список членів Національної академії правових наук України
• Список українських філософів
• Українські хіміки

Інститут нейрохірургії імені академіка А. П. Ромоданова НАМН України — науково-дослідна та лікувальна установа НАМН України.

Історія інституту Засновний у 1950 році на базі Київського психоневрологічного інституту, організованого у 1927 році. За ініціативи Олександра Арутюнова інститут створювався у вигляді науково-дослідного та лікувального закладу, що сприяло розвитку таких дисциплін, як нейрорентгенологія, отоневрологія та нейроофтальмологія, а також подальшому нейрофізіології, нейропсихології тощо.

З 1964 по 1993 pр. інститут очолював академік А. П. Ромоданов. Після його смерті у 1993 році інституту було присвоєно його ім'я. З 1993 по 2013 директором був академік НАН та НАМН України Ю. П. Зозуля. В квітні 2013 року інститут очолив академік НАМН України Є. Г. Педаченко..::::::::::::::::читати далі

Обсерваторія Львівської політехніки , Обсерваторія Львівського політехнічного інституту або Астрономічна обсерваторія Національного університету «Львівська політехніка»  — українська астрономічна обсерваторія, розташована в місті Львові на висоті 340 метрів над рівнем моря. Діяла з 1877 не менше 35 років. В цей час наступницею традицій та історії обсерваторії можна вважати кафедру вищої геодезії та астрономії Національного університету «Львівська політехніка». Під час її активної роботи була Австро-Угорсько. та офіційно називалася по нім. Observatorium der kk Technischen Hochschule in Lemberg і по пол. Obserwatorium Ck Szkoły Politechnicznej we Lwowie .

Кафедра вищої геодезії та астрономії (до 1894 року: Кафедра геодезії і сферичної астрономії) Національного університету «Львівська політехніка» (на той момент "Технічної академії у Львові «, а з 1877 р. -» Політехнічна школа ") є найстарішою геодезичною кафедрою в Україні. Вона була заснована 18 червня 1871 наказом Міністерства освіти Австро-Угорщини. Її першим завідувачем був призначений доцент Чеського вищого технічного училища в Празі Домінік Зброжек, якому згодом було присвоєно звання професора. Коли 12 березня 1873 року було прийнято «височайше» рішення про будівництво нового корпусу академії, то там, за ініціативою Зброжека, було передбачено і будівництво астрономічної обсерваторії. Для неї в 1874 -1877 роках було побудовано два бетонних стовпа висотою 30 метрів кожен, ізольовані від інших частин будівлі. Один стовп був призначений для екваторіального кола, другий — для рефрактора з параллактичним монтуванням. У зв'язку з фінансовими труднощами придбали лише астрономічний універсальний інструмент фірми "Т. Ertel & Sohn "(Мюнхен, Баварія), маятниковий годинник Шорт (2 штуки), кілька хронометрів, хронограф і кілька менших приладів.::::::::::::::::читати далі

Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського — вищий навчальний заклад IV рівня акредитації в Україні, розташований у місті Сімферополь у Автономній Республіці Крим.

Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського є спадкоємцем першого вищого навчального закладу в Криму — Таврійського університету, створеного в 1918 році за ініціативою Соломона Крима. У лютому 1921 року його було перейменовано у Кримський університет імені М. В. Фрунзе.

В 1925 році на базі університету був створений Кримський державний педагогічний інститут. У лютому 1972 року він був перетворений у Сімферопольський державний університет імені М. В. Фрунзе. Одним з перших ректорів університету був український вчений-натураліст, основоположник геохімії й біогеохімії — академік Володимир Вернадський..::::::::::::::::читати далі

Науково-технічний журнал «Науковий вісник Національного гірничого університету» («Науковий вісник НГУ») (англ. Scientific Bulletin of National Mining University) із серії наукових журналів, що видаються вищими навчальними закладами. Журнал зареєстрований ВАК України (Постанова № 1-05/1 від 10.02.2010 р.) як фахове видання з технічних, геологічних і економічних наук. Видається з 1998 року. Виходить 6 разів на рік..::::::::::::::::читати далі Мета видання - висвітлення актуальних проблем гірничодобувної і енергетичної галузей промисловості та шляхів їх рішення за допомогою фундаментальних і прикладних досліджень, нових наукових підходів до розробки технологій, аналізу економічних аспектів роботи підприємств, а також питань удосконалення діяльності вищої школи.

• Україна ХХІ століття : стратегія науки // Освіта. — 1992.
• Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє: Щорічник. — Випуск 14–15 / За заг. ред. М. В. Лазаровича. — Тернопіль: Видавництво ТНЕУ «Економічна думка», 2010. — 340 с.
• Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні — інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. — К.: Грамота, 2005. — 448 с.
• Попадмитриу С. Брак русской княжны Мстиславны–Добродеи с греческим царевичем Алексеем Комниным, т. 11 (1–2). — Византийский временник, 1904.

«Сім кроків за обрій» — науково-популярний фільм, знятий в 1968 році на студії «Київнаукфільм» режисером Феліксом Соболєвим. Сенсаційний для свого часу фільм досліджує межі можливостей людського мозку, творчих і сенсорних здібностей людини.

У кіноекспериментах, поставлених у фільмі, беруть участь: лічильник-феномен І. Шелушков; Б. Дрожін — людина, яка нібито володіє телепатичними і сенсорними здібностями; гросмейстер, чемпіон світу з шахів Михайло Таль, що дає у фільмі сеанс одночасної гри на десяти дошках наосліп; гіпнотизер В. Райков, який за допомогою гіпнозу домагається «вивільнення» потенційних можливостей серед учасників експерименту. .::::::::::::::::читати далі

• Поліщук Віктор Миколайович — започаткував 25 квітня 2024 користувач Horim

• Тихий Олександр Іванович — започаткував 25 квітня 2024 користувач Kamelot

• Добровлянський Василь Васильович — започаткував 25 квітня 2024 користувач Igor Balashov

• Добровлянський Василь Якович — започаткував 25 квітня 2024 користувач Igor Balashov

• Борисенко Катерина Геннадіївна — започаткував 25 квітня 2024 користувач Kamelot

• Волотівська Інна Іванівна — започаткував 25 квітня 2024 користувач 46.219.225.7

• Харченко Регіна Владиславівна — започаткував 24 квітня 2024 користувач Keneris

• Довганич Михайло Микитович — започаткував 24 квітня 2024 користувач Myroslava Bundziak

• Каганов Михайло Іванович — започаткував 24 квітня 2024 користувач Horim

• Остапчук Ірина Пилипівна — започаткував 24 квітня 2024 користувач Yevrowl

• Павло Хом'як — започаткував 24 квітня 2024 користувач Анастасія Марків

• Крученозубка українська — започаткував 24 квітня 2024 користувач Sehrg

• Авсіян Йосип Абрамович — започаткував 24 квітня 2024 користувач Kamelot

• Капітонова Валентина Павлівна — започаткував 23 квітня 2024 користувач Kamelot

• Бланк Софія Михайлівна — започаткував 23 квітня 2024 користувач Юзевич Володимир Миколайович

• Полякова Людмила Валентинівна — започаткував 23 квітня 2024 користувач Kamelot

• Мазурак Ярослава Іванівна — започаткував 23 квітня 2024 користувач Максим Огородник

• Чобей Степан Михайлович — започаткував 23 квітня 2024 користувач Arthur Shvayka

• Деркач Мирон Пилипович — започаткував 23 квітня 2024 користувач Максим Огородник

• Деркач Іван Степанович — започаткував 23 квітня 2024 користувач Максим Огородник

Академік Володи́мир Петро́вич Філа́тов (рос. Владимир Петрович Филатов, псевдонім — «Воталіф» нар. 15 (27) лютого 1875(18750227) с. Михайлівка, Протасовська волость, Саранський повіт, Пензенська губернія, Російська імперія — пом. 30 жовтня 1956, Одеса, Українська РСР, СРСР) — радянський науковець, офтальмолог, хірург, винахідник, поет, художник, мемуарист російського походження, дійсний член Академії наук УРСР (з 1939 року) та Академії медичних наук СРСР (з 1944 року)^[10].

Засновник та перший директор, з 1936 року по 1956 рік, Інституту очних хвороб і тканинної терапії НАМН України. За весь період життя Філатов написав близько 460-ти наукових праць та монографій.::::::::::::::::читати далі

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722(17221203), Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Сенс людського існування — подвиг самопізнання.

Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі з 1734 року (Григорію 12) навчався у Києво-Могилянській академії. Його навчання в Академії, з перервами, тривало до 1753-го. Її бібліотека стала для нього джерелом знань. У навчанні був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов'янську, польську, німецьку та інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних.::::::::::::::::читати далі

Іри́на Ериківна Беке́шкіна — український соціолог, спеціаліст у галузі політичної та електоральної соціології. Директор фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва^[11].

Закінчила філософський факультет Київського університету імені Т. Г. Шевченка і аспірантуру Інституту філософії АН УРСР. Кандидат філософських наук.

Працювала науковим редактором журналу «Філософська думка», молодшим і старшим науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР. З 1991 року — науковий співробітник Інституту соціології НАН України.

З 1996 року — заступник директора (нині директор) Фонду «Демократичні ініціативи», з 2001 року — його науковий керівник. Науковий редактор бюлетеню «Політичний портрет України» фонду «Демократичні ініціативи»..::::::::::::::::читати далі

Микола Тимофійович Янко (нар.18 травня 1912 року, Сахновщина Полтавської губернії, нині Харківська область — † 14 травня 2011 року, Дружківка Донецької області) — український географ, педагог, краєзнавець, лексикограф. Дійсний член Географічного товариства України. Кандидат педагогічних наук. Почесний громадянин Дружківки (1998).

Народився в сім'ї кравця. У десять років залишився сиротою, жив у нерідної матері, був пастухом.::::::::::::::::читати далі

Стеллецький Гнат Якович (*3 лютого 1878 — † 11 листопада 1949, Москва) — археолог, історик, спелеолог. Відкрив печери Іотопати та Абула в Палестині.

Народився в селі Григор'ївка Олександрівського повіту Катеринославської губернії, в сім'ї вчителя. Навчався в Харківській духовній семінарії, Київській духовній академії.

У 1905—07 роках перебував у Палестині, викладав у Назаретській учительській семінарії. З 1907 року служить у Московському архіві Міністерства юстиції.

1908 керував археологічними розкопками курганів у Полтавській губернії; брав участь у XIV Археологічному з'їзді в Чернігові.::::::::::::::::читати далі

Олекса́ндр Беніамі́нович Авагя́н (нар. 12 листопада 1944, Київ — пом. 26 липня 1988, смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області) — український археолог, спелеолог, музикант і поет. Співзасновник української спелеоархеології (скелеїстики), автор першої наукової систематизації давньоукраїнських печерних споруд.

1981 року закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту.

Працював 1981–1984 в Архітектурно-археологічному загоні Інституту археології АН УРСР, 1985–1988 — археологом в Українському спеціалізованому науково-реставраційному проєктному інституті.

Авагян — один із засновників української скелеоархеології (скелеїстики). Автор першої наукової систематизації давньоукраїнських печерних споруд, ініціатор та керівник ::::::::::::::::читати далі.

Олекса́ндр Ві́кторович Со́кол (*1 березня 1944, Херсон) — український музикознавець. Член Спілки композиторів України (від 1987). Доктор мистецтвознавства, професор.

Олександр Вікторович Сокол народився 1 березня 1944 року в місті Херсоні (Херсонська область, Україна). У вересні 1950 року був прийнятий до середньої школи № 13 міста Херсону. Під час навчання в середній школі займався в Херсонській музичній школі № 1 (1956-1959 рр.) за спеціальностями: «баян» – у Ващенка І. Ф., «композиція» – у В. В. Павковича і «теорія музики – у О. С. Штейнберга. Закінчивши достроково (за 4 роки) музичну школу, у 1959 році вступив до Одеського музичного училища за спеціальністю «народні інструменти», яке закінчив з відзнакою у 1963 році..::::::::::::::::читати далі

Омеля́н Йо́сипович Парти́цький (*28 травня 1840 — †20^[12] /21 січня^[13] 1895) — український галицький вчений-мовознавець, етнограф, історик, педагог, громадський діяч... В Тернополі разом з Володимиром Лучаківським, В. Ільницьким, Є. Згарським створив літературний гурток.^[12]

Один з лідерів народовецького руху в Галичині, редактор «Газети шкільної» (видавав власним коштом,^[12] 1875–1879 рр.), «Зорі» (двотижневий, заснував, шість років видавав власним коштом^[14] 1880–1885 рр.). Автор підручників з мови, літератури, німецько-українського словника (1867 р.), «Старинної історії Галичини» (1894 р.). Переклав «Слово о полку Ігоревім» (1884 р)..::::::::::::::::читати далі

Ю́рій Овксе́нтійович Корча́к-Чепуркі́вський - (* 15 грудня 1896, Кишинів Бесарабія – † 20 серпня 1967, Київ)

Демограф, дослідник людності, один з фундаторів сучасної української демографії і демографічної статистики.

Походить з родини українських інтелигентів, син академіка О.В.Корчак-Чепурківського. В 1922 р закінчив соціально-економічний факультет Київського інституту народного господарства. Ще будучі студентом почав працювати в недавно заснованому М.В.Птухою Демографічному інституті ВУАН. В 1923-1928 роках працював у відділі демографії ЦСУ України. В 1928 р. він стає науковим співробітником кафедри Гігієни і Санітарії ВУАН, а також інституту Охорони здоров’я та інституту Захисту материнства і дитинства. З 1934 року він прицює старшим науковим співробітником Інституту демографії і санітарної статистики АН УРСР.

В 1938 році Інтитут Демографії було ліквідовано, його співробітники, включно Корчак-Чепурківського, були звільнені з посад, заарештовані і ув’язнені..::::::::::::::::читати далі

Ободовський Олександр Григорович (18 січня 1958 року) — український гідролог, доктор географічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Народився 18 січня 1958 року Києві. Закінчив 1980 року Київський університет зі спеціальності «географ-гідролог». З 1980 року почав свій трудовий шлях інженером на географічному факультеті Київського державного університету, пізніше інженером-програмістом, старшим інженером Інформаційного обчислювального центру, у 1989–1992 роках асистент, з 1992 року доцент, з 2003 року професор кафедри гідрології та гідроекології географічного факультету, з 1996 року заступник декана з наукової роботи географічного факультету. Кандидатська дисертація «Руслоформуючі витрати води річок рівнинної частини України» захищена у 1988 році в Московському державному університеті імені М. В. Ломоносова, докторська дисертація «Регіональний гідролого-екологічний аналіз руслових процесів» захищена в 2002 році в Київському національному університеті Тараса Шевченка.::::::::::::::::читати далі

Шнюков Євген Федорович — вчений-геолог, академік НАН України (1982), заслужений діяч науки і техніки України (1991), двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1989, 2000), дійсний член Міжнародної академії наук (МАН) Євразії.

Народився 23 березня 1930 року в м. Архангельську в родині службовців. Школу закінчив із золотою медаллю в м. Одесі. У 1953 з відзнакою закінчив Київський університет ім. Т. Г. Шевченка, здобувши освіту за фахом «геолог-геохімік».

У 1953–1956 навчався в аспірантурі Інституту геологічних наук АН УРСР. У 1958 успішно захистив кандидатську дисертацію. Її основою стали дослідження.::::::::::::::::читати далі

Іва́н Іва́нович Пуза́нов (* 13 (25) квітня 1885(18850425), Курськ, Росія — 22 січня 1971, Одеса) — український і російський зоолог і зоогеограф. Доктор біологічних наук (1938). Заслужений діяч науки УРСР (1965).

Народився в Курську. «Велику роль у розвитку моєї особистості, — згадував Пузанов, — зіграла наша перша поїздка в Крим, яка розкрила переді мною зовсім новий, яскравий світ…» 1904 року закінчив Курську класичну гімназію. І того ж року вступив на природниче відділення Московського університету. Великий вплив на формування особистості Пузанова мали лекції Климента Тімірязєва, Михайла Мензбіра.

1911 року закінчив Московський університет. Працював у ньому до 1917 року.::::::::::::::::читати далі

Овксе́нтій Васи́льович Корча́к-Чепуркі́вський (* 28 лютого 1857 Констянтиноград, Полтавської губернії — † 27 листопада 1947, Київ) — визначний український гігієніст і епідеміолог, організатор системи охорони народного здоров'я, міністр УНР, дійсний член Всеукраїнської Академії Наук, (ВУАН) (1921).

Батько українського демографа Ю. О. Корчак-Чепурківського.

Закінчив повітову школу та духовну семінарію в 1877 р., вступив на медичний факультет Київського університету, з якого невдовзі за участь у студентських заворушеннях був виключений та висланий з Києва під нагляд поліції. Вищу освіту закінчив у Харкові (1883) на медичному факультеті Харківського університету..::::::::::::::::читати далі

Іва́н Па́влович Пулю́й (Ivan Pulyuy, Johann Puluj; нар.2 лютого 1845, Гримайлів, Гусятинський район, Тернопільська область — пом.31 січня 1918, Прага) — український та австро-угорський фізик і електротехнік, винахідник, організатор науки, громадський діяч, Професор Вищої технічної школи в Празі, ректор першого в Європі електротехнічного факультету. Доктор Страсбурзького університету. Державний радник з електротехніки Чехії і Моравії. Член Наукового товариства імені Шевченка. Першим зробив знімок кісток руки доньки із використанням X-променів, які через 12 років були запатентовані як «рентгенівські»...

1876 — захистив докторську дисертацію «Залежність внутрішнього тертя газів від температури», у якій опублікував результати досліджень температурної залежності в'язкості газів, за що здобув ступінь доктора натурфілософії Страсбурзького університету.

1877 року отримав габілітацію приват-доцента у Віденському університеті, до 1883 викладав кінетичну теорію газів та тепла.^[15]

1884 — Міністерство освіти Австро-Угорщини запропонувало Івану Пулюю як професорові експериментальної і технічної фізики очолити кафедру фізики Німецької вищої технічної школи в Празі (нині Чеський технічний університет). Тут він запровадив курс електротехніки і довірену йому кафедру 1903 року перетворив на першу в Європі кафедру фізики та електротехніки. У 1888–1889 був ректором цієї школи, створену ним кафедру очолював протягом 32 років (до виходу на пенсію у 1916)^[16]..::::::::::::::::читати далі

Микола Макарович Кухарчук (* 6 лютого 1934, с. Грузька, Бишівський район, Київська область — 3 березня 2009, м. Київ) — український математик, професор НТУУ «КПІ», доктор фізико-математичних наук.

Народився в с. Грузька, нині — Фастівського району Київської області. Закінчив фізико-математичний факультет Київського педагогічного інституту в 1959 році. З того часу вся його трудова та науково-педагогічна діяльність безпосередньо пов'язана з КПІ, де він пройшов шлях від асистента до професора. Тут він під керівництвом Ю. Л. Далецького успішно закінчив аспірантуру і в 1966 р. захистив кандидатську дисертацію «Диференціальні рівняння у функціональних похідних і деякі питання варіаційного числення, пов'язані з ними», а згодом — і докторську «Квазілінійні еліптичні рівняння і нелінійні напівгрупи стискань» (1996). Через рік отримав звання професора. Займав посаду завідувача кафедри вищої математики № 3 (1982–1986 рр.) За цей час йому вдалося згуртувати колектив викладачів, які вміло поєднували педагогічну діяльність з науковими пошуками..::::::::::::::::читати далі

Анато́лій Васи́льович Ані́сімов (15 червня 1948) — український кібернетик, доктор фізико-математичних наук, професор, декан факультет кібернетики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, член-кореспондент НАН України (2009), дійсний член Академії наук вищої школи України.

Закінчив механіко-математичний факультет КНУ ім. Тараса Шевченка (1965–1970). Захистив дисертацію за темою «Групи та контекстно-вільні граматики» (1972). У 1994 році захистив докторську дисертацію за темою «Рекурсивні перетворювачі інформації».

Асистент (1970–1972), старший викладач (1972–1974), доцент (1974–1977) факультету кібернетики КНУ ім. Т. Шевченка. Завідувач кафедри теоретичної кібернетики (1977–1980), завідувача кафедри математичної лінгвістики (1980–1984). З 1984 року — професор, завідувач кафедри математичної інформатики. З 2004 року — декан факультету кібернетики.

З 1992 року завідувач відділу інтелектуалізації інформаційних технологій Міжнародного науково-навчального центру інформаційних технологій та систем Національної академії наук України. Член бюро відділення інформатики НАН України. .::::::::::::::::читати далі

Віктор Іванович Бузанов (31 серпня 1934, Київ — 6 лютого 2007) — науковець в області оптичного й оптикоелектронного приладобудування, кандидат технічних наук (з 1983 року), академік Академії технологічних наук України (з 1993 року), Міжнародної академії «Контенант» (з 2002 року) і Міжнародної академії навігації і управління рухом (з 1999 року), керівник ЦКБ «Арсенал» в 1977–2006 роках.

Народився 31 серпня 1934 року в Києві у родині вченого-рослинника Івана Бузанова. В 1958 році закінчив Київський політехнічний інститут за фахом «інженер-механік». З 1958 року працював в Центральному конструкторському бюро (ЦКБ) заводу «Арсенал» (Київ), де до 1977 року пройшов шлях від інженера-конструктора до начальника ЦКБ виробничого об'єднання «Завод Арсенал». У 1977–1991 роках — начальник ЦКБ виробничого об'єднання «Завод Арсенал», у 1991–1993 роках — начальник, головний конструктор, у 1993–2000 роках — директор, головний конструктор ЦКБ «Арсенал», з 2000 року директор, головний конструктор казенного підприємства «ЦКБ Арсенал»..::::::::::::::::читати далі

Доброво́льський Анато́лій Володи́мирович (нар. 6 (19) травня 1910, с. Буки (нині — Малинський район, Житомирська область) — пом. 19 травня 1988, Київ) — радянський український архітектор, заслужений будівельник УРСР (з 1950), академік архітектури (з 1953). Головний архітектор м. Києва (1950–1955). Один з авторів проєкту планування й забудови Хрещатика і прилеглих до нього кварталів (будівництво почато 1951).

Творча діяльність А. В. Добровольського почалася в 1934 р. після закінчення Київського будівельного інституту. Одним з викладачів архітектора був Йосип Каракіс. У 1936 році вони разом з Й. Каракісом проєктують і будують житловий будинок для вищого командного складу по Золотоворітській вулиці, 2 в Києві. Далі архітектор проєктує готель на площі Богдана Хмельницького, інтер'єри театру юного глядача, літній кінотеатр на схилах Дніпра, гуртожитки Лісотехнічного інституту та Тонкосуконного комбінату в Дарниці, Будинок творчості письменників у Каневі..::::::::::::::::читати далі

Україна • Портал:Українська діаспора • Портал:Українська повстанська армія • Портал:Українське мистецтво • Портал:Українська література • Портал:Українська мова • Портал:Сучасна українська література • Портал:Український кінематограф • Портал:Українська музика • Портал:Український рок • Портал:Український спорт • Портал:Українська наука • Портал:Географія України

Наука